Шануй свого батька та матір свою

Дозволь батькам жити так, як вони хочуть, і стався до них з любов’ю

Декалог було написано на двох таблицях. На першій є три заповіді, які впорядковують стосунки людини з Богом, а на другій – заповіді, що становлять фундамент міжлюдських взаємин. На обох таблицях найважливішою є початкова заповідь. Заповіддю “Шануй свого батька та матір свою” розпочинається друга група заповідей, які врегульовують контакти з іншими людьми. Ця заповідь дуже конкретна, стосується кожної людини і її неможливо проігнорувати. Першою таблицею Декалогу людина може знехтувати, взагалі не цікавитися стосунками з Богом, не відкривати для Нього своє серце й розум. Однак щодо батьків таку позицію зайняти неможливо. Хочемо того, чи ні, вони завжди надзвичайно сильно, відчутно присутні в нашому житті. Про Бога, можливо, вдасться забути, про батьків – ніколи. Вони – це той ґрунт, на якому нас було посіяно.

Четверта заповідь у тексті Біблії звучить таким чином: “Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі” (Вих. 20:12). У біблійній мові словосполучення “довгі дні” також означає “щасливий”. Отож, якщо хочеш жити щасливо – шануй своїх батьків. Але що це, врешті, означає? Значення цього наказу, з яким знайомимося в дитинстві, дуже просте й очевидне: слухайся мами й тата. Але ж у певний момент життя кожна людина стає дорослою й, здебільшого, покидає своїх батьків і починає жити самостійно. І що тоді? Як виконувати четверту заповідь по-дорослому, проявляючи зрілість?

По-перше, – наголошу на цьому особливо – треба перестати сприймати цю заповідь по-дитячому. Ми не зобов’язані виконувати її так, як робили це в минулому. У такій формі дорослих людей вона не стосується. Тепер усе цілком навпаки. Дитина мусить слухатися, бо інакше не навчиться орієнтуватися у світі: відрізняти добро від зла, те, чому можна довіряти, від того, що становить загрозу. Та коли перестаємо бути дітьми, не тільки не мусимо, а й навіть не повинні – для нашого ж добра – слухатися батьків. Маємо право й обов’язок самі робити вибір, самостійно простувати обраною дорогою дорослого життя. Мусимо взяти на себе повну відповідальність за власне життя, не намагаючись ні на кого її перекласти. Більшість із нас, зрештою, ліпше чи гірше дає собі з цим раду. Те, що в зовнішньому житті приймаємо власні рішення, є очевидним. Проте окрім цього є ще сфера наших стосунків із батьками, якій нерідко забуваємо приділити належну увагу, далі залишаючись залежними від їхніх очікувань, уже навіть як дорослі люди.

Дуже часто батьки, у менш чи більш прихований спосіб, повідомляють своїм дітям: “Дитино, будь для мене опертям, допоможи мені нести мій тягар”. Цього нам робити не можна, треба захищатися від такого обтяження, уникати його. Якщо візьмемо на себе тягар життя своїх батьків, зробимо те, що суперечитиме четвертій заповіді. Можливо, це прозвучить дивно, навіть парадоксально, але я глибоко переконаний у правоті цієї тези. Пошана до іншої людини означає, зокрема, що ми не втручаємося в її справи, не відбираємо в неї тягаря, який випав на її долю.

Одним із найдраматичніших наслідків хаосу, який постав у результаті гріха, є те, що батьки й діти міняються ролями. Батьки великі, дитина мала. Батьки дають, дитина бере. А зміна полягає в тому, що несподівано приходить момент, коли дитина повинна давати, а батьки мають брати. Дитина стає великою, а батьки стають малими. Якщо трактуємо батьків як менших від себе, то це означає, що не шануємо їх – тобто грішимо. Цей гріх має дуже серйозні наслідки для любови. Любов між батьками й дітьми перестає в такій ситуації вільно плинути з сердець. З’являються напруження, біль, злість. Певна річ, що не можна покидати старих, хворих, немічних батьків. Але й, опікуючись ними, не можна розв’язувати за них їхні проблеми – ті, які вони здатні вирішити і з якими повинні впоратися самі. А передусім не можна втручатися в стосунки матері й батька. Чинячи так, дитина – незалежно від того, скільки їй років, – грішить. Діти – останні особи на світі, які можуть допомогти батькам полагодити їхні взаємні конфлікти. Не визнаючи цього факту, діти щораз більше вплутуються в нездорові стосунки батьків і в проблеми, які неможливо вирішити. Кожна реальна, конкретна допомога, пов’язана з якоюсь проблемою, завжди має початок і закінчення. Уплутавшись у взаємини батьків, дитина ніколи вже не зможе вирватися з цього зачарованого кола. Завжди буде “замало”, ніколи не вдаватиметься досягти остаточного вирішення проблеми…

Відводячи батькам роль своїх дітей, втрачаємо їх. І тоді позаду нас з’явиться порожнеча, ми втратимо опертя, бо як можна опертися на того, хто слабший від тебе? Беремо на себе тягар, який не зможемо нести, бо він не належить нам.

Звідки все це береться? Причина (не вина – батьків ліпше не звинувачувати, бо це теж ні в чому нам не допоможе) завжди полягає в батьках. Це вони змінюють ролі. Будучи неспроможними порозумітися, дати собі раду зі своїм життям, вони звертаються до дітей. А дитина – це лише дитина. Вона бере те, що батьки дають. Слухняно виконує роль, яку батьки накидають їй.

Поважати батька й матір – це дозволити їм бути такими, якими вони є, жити так, як живуть. Якщо їм вдалося створити зв’язок, дати нам життя, прожити разом певну кількість років, якщо якось дають собі раду зі своїм життям, то це означає, що обраний ними спосіб життя має сенс. Якщо вибрали б інший, нас не було б. І те, що нам не подобається, як вони живуть, що ми хотіли б чогось іншого, не означає, що вони не мають рації. Тому, хто найліпше знає, що добре для іншої людини, бракує поваги до неї. Найліпше знати, що добре для власних батьків, означає не шанувати їх.

І ще одна дуже важлива справа, пов’язана з четвертою заповіддю. Шанувати батька й матір – це завжди дивитися на них з любов’ю. І це стосується всіх батьків. Час від часу нас вражає інформація про те, що батьки здатні заподіяти своїм дітям. І тоді ми вдаємося до міцних слів, кажучи, що хтось – потвора, що це жахливо, що так чинити не можна, що це патологія… Усе це правда. Якщо суспільство хоче існувати, воно мусить установити певні норми й вимагати, щоб усі його члени їх дотримувалися. Але водночас, коли пробуємо запровадити такі правила всередині родини, наприклад, намагаючись накинути їх дітям батьків, яких вважаємо злими, то зовсім цим дітям не допомагаємо. Замислімося, як почувається дитина, коли чує, що її батько – потвора або що в неї звиродніла матір. Той, хто змальовує дитині батьків, використовуючи лише чорний колір, відсікає її від джерела, від єдиного джерела, яке вона має. Відбираючи в когось батьків, неможливо дати йому щось взамін. Кожен має тільки одного батька й одну матір… Якщо дивлюся на своїх батьків без любови, якщо кажу собі: “Мій батько поганий, моя мати зла”, – то в такому разі повідомляю собі: “Я поганий”. Бо ж чи може зле дерево принести добрі плоди? Силу любити, налагоджувати стосунки, виховувати дітей черпаємо з коріння, а тим корінням завжди є батьки, якими б вони не були. Неможливо черпати, не п’ючи з цього джерела. Навіть якщо воно каламутне, все одно завжди залишається джерелом. Батьки завжди щось дають нам. І навіть якщо вони не дали нам нічого, крім життя, то це вже достатня причина для того, щоб дивитися на них із любов’ю та вдячністю. Не поспішаймо називати когось поганим. Чисте зло й чисте добро бувають тільки в казках.

І якщо вже мова зайшла про казки…

Ось сіяч вийшов сіяти. Чимало зерен упало на добру й родючу землю, і вродило одне в сто разів, інше – в шістдесят, а ще інше – в тридцять. Дві зернини впали на неродючий ґрунт. Одна з них обурилася, що сіяч учинив так недбало, і сказала: “Це несправедливо”. За кілька днів зігнила. А друга сказала собі: “Спробую вирости” – і покільчилася.

Попередній запис

Пам'ятай день святий святкувати

Наступний запис

Не вбивай