“Благословенним Домініком керувало гаряче прагнення рятувати душі, через те що був їхнім палким захисником. Дбайливо присвячував себе навчанню, заохочував і зобов’язував братів до проповідування Божого Слова вдень і вночі, у церквах і в помешканнях, у полях і на дорогах, тобто – усюди, і до проповідування тільки про Бога. Не давав спокою єретикам, яких намагався переконати своїм проповідництвом, публічними диспутами і всіма доступними йому способами” (VIE, С. 82; свідчення Вільгельма П’єре – настоятеля монастиря св. Павла в Нарбоні).
***
Тоді, коли, як ми вже згадували, виникло багато орденів, тобто чернечих спільнот, які мали особливе завдання, задум св. Домініка створити в Церкві Орден, служіння якого полягало б у проповідуванні Євангелії, був прекрасним. Від свого єпископа, Дієго з Осми, Домінік перейняв настанову, що проповідник Євангелії, який справді прагне провадити євангельське життя, повинен бути вбогим. Цій особливості чернечого життя Домінік надав тривалої й оригінальної форми.
Св. Франциск з Асижа, як убога людина, хотів прямувати за убогим Ісусом, натомість брат Домінік, проповідуючи, прагнув наслідувати Ісуса Христа, Який проповідує Добру Новину. Цілий день св. Домініка наповнювало Слово. Слово перебувало в ньому, бо в ньому жив Христос – Боже Слово, Яке стало тілом. Домінік присвячував ніч розмові зі Словом про своїх ближніх, а день – розмові з ближніми про Слово. У дивовижний спосіб висловив це учень, якого Домінік не знав, але який приніс славу своєму Ордену – це св. Тома з Аквіна. Цей Святий сказав, що служіння братів-проповідників має полягати в спогляданні, а потім у віддаванні іншим плодів контемпляції (цю сентенцію постійно повторюють й осмислюють).
Св. Домінік представ перед своїми сучасниками непересічним проповідником. Це підтвердили всі, хто його знав.
“У кожній сфері своєї діяльності й у кожній ситуації, під час паломництва зі своїми товаришами, під час гостини, у присутності господарів та їхньої прислуги, серед могутніх цього світу, князів і прелатів, ніколи не забував сказати щось таке, щоб живило душу. Знав багато повчальних історій, які могли б спонукати слухачів до любові Ісуса Христа і не надто захоплюватися дочасним добром. Завжди був людиною Євангелії як у словах, так і у вчинках” (LIB, №104).
Той, хто прагне вступити до школи св. Домініка, цілком реально відчуває пошану до Божого Слова, яку св. Домінік прищепив своїм сестрам і братам. І, напевно, ця людина хотіла б довідатися про різні історії, які передають в Ордені з покоління в покоління. Це є, власне, кредом св. Домініка.
Насамперед перекажемо розповідь про зустріч Домініка з мешканцем Тулузи, єретиком, яка є найкращим свідченням апостольської ревності Домініка. Це історія, яка відноситься до періоду, коли Домінік ще не замислювався про створення Ордену проповідників.
“Коли зрозумів, що мешканці того регіону (Ланґведонії) вже упродовж довгого часу були єретиками, відчув, що його охоплює велике співчуття до тих душ, які вдалося спровадити на манівці. Тієї ночі, коли Домінік затримався в тій місцевості, він енергійно та із запалом розпочав дискусію з господарем дому, який був єретиком, наводячи йому переконливі аргументи. Єретик не міг опертися мудрості та глибині думок Святого. Завдяки впливу Святого Духа, Домінік привив йому правдиву віру” (LIB, №15).
Брат Домінік не був красномовною людиною. Він не наводив вишукані аргументи лише для того, щоб тішили слух. Якщо і говорив щось, то тільки тому, що біда людей, які занапащали своє вічне спасіння, глибоко западала в його душу. Знав, що їм може принести порятунок лише Слово, правдиве Боже Слово. Треба, отже, проповідувати це Слово, щоби воно могло діяти.
Домінік дуже швидко виробив свою методику діяльності – переконлива аргументація. Нас захоплює його сміливість. Йшов назустріч тим, для кого прагнув Христового спасіння. Однак мусили бути виконані дві умови: по-перше, потрібно було відкритися назустріч тим, хто мав почути Боже Слово; по-друге, бути переконаним у тому, що проповідування Слова може їм допомогти.
Домінік володів умінням оригінально проповідувати – вести дебати з двома опонентами.
“Він провадив численні диспути, під час яких арбітрами були легати різних міст Франції. Ці зустрічі відбувалися там, щоби дискутувати на тему віри” (LIB, №23).
Домінік неодноразово організовував такі зустрічі, і вони завжди надзвичайно вражали. Очевидно, що до наших часів не збереглися навіть фрагменти тих ораторських промов. Єдине: брат Домінік брав гору над своїми опонентами силою своєї аргументації й умовляння. Очевидно, що Домінік промовляв як той, кого переповнює Слово. Був наділений надзвичайною здатністю, яка була плодом довгих ночей, проведених у спогляданні, завдяки якій через Домініка промовляло Слово.
Один з цих диспутів особливо прославився. Ця розмова відбулася у Фан’є в 1207 році. Обмін думками був таким захоплюючим, аргументація обидвох сторін була такою переконливою, що вирішили, аби кожна із сторін письмово подала їх арбітражній комісії.
“Перемогу можна буде визнати за тією стороною, яка, на думку арбітрів, представить переконливішу аргументацію” (LIB, №24).
Незважаючи на довготривалість дискусій, судді не змогли порозумітися. Вибрали, отже, спосіб Божого суду.
“Їм спало на думку вкинути обидва документи у вогонь: той документ, який не згорить у вогні, без сумніву, буде правдивим.
Розклали великий вогонь і вкинули до нього обидва документи. Документ єретиків згорів відразу. А документ, який написав Домінік, не тільки залишився недоторканим, але викотився з полум’я на очах присутніх. Його кинули у вогонь удруге, потім утретє, і щоразу він вискакував, підтверджуючи як правдивість віри, так і святість того, хто його написав” (LIB, №25).
Сьогодні ми б не відважилися таким способом установити істину. А врешті, чому Бог не мав би втрутитися, щоби виявити правду? Слід було Його попросити про це! Проте не знаємо, чи супротивники Домініка навернулися.
Інша історія розповідає про подорож із Парижа до Тулузи, яку брат Домінік здійснив разом із братом Бертраном. За своєю звичкою, Домінік трохи звернув з дороги, щоби перебути ніч у місті Рокамадор і помолитися в церкві Найсвятішої Діви Марії. Німецькі паломники, які почули їхній спів і молитву, приєдналися до них, а потім запропонували їм повечеряти разом. І так було впродовж чотирьох днів.
“Якогось дня Домінік зітхнув і сказав своєму товаришу: “Брате Бертране, маю насправді нечисте сумління: споживаємо страву цих добрих паломників, не даючи їм узамін жодної духовної страви. Помолімося на колінах нашому Господеві, щоби Він допоміг нам зрозуміти їхню мову, щоби ми могли розповісти їм про Ісуса Христа” (LIB, №27).
Знаємо чимало таких кредо: проповідування Домініка можна охарактеризувати одним словом, яке згодом стало девізом його Ордену – правда. Насамперед Домінік прагнув, щоби правда Євангелії затріумфувала над хибним світобаченням тієї чи іншої єресі. Своє життя він віддав служінню цій правді, бо вона не була для нього однією з багатьох правд. Була єдина дорога, яка провадила його до вічного життя. Тому не можна було позбавляти світ цього світла правдивої віри.
Однак про правдивість сказаного свідчить не тільки зміст, а й спосіб його представлення. Домінік говорив правду. Був переконливим, бо його слова і його переконання цілковито узгоджувалися. Правда зробила його життя чистим. Домінік не лише не вмів говорити неправду чи спотворювати правду, але виявляв усім багатство свого дитячого серця, яке відкидало будь-яку двозначність.
Правдивість Домініка виявлялася також і в тому, що завжди поєднував слово і приклад. В іншій сентенції, яку залишив для свого Ордену, доручив навчати – словом і прикладом. “Якогось дня слуга Божий переконався в тому, що до тих людських сердець, які потрапили в єресь, легше можна достукатися власним прикладом, аніж словом, і вирішив протиставити їхнім учинкам те, що робив сам” (EVA, с. 79).
Наприкінці шостого дня наших реколекцій ми повинні закарбувати у своїй пам’яті особливу рису портрету св. Домініка, який описав Йордан де Сахе. “З’являвся всюди як людина Євангелії, в слові й у ділі” (LIB, №104). Домінік був людиною Слова: він упроваджував Його в дію і сам щиро Йому служив.