Щоденна вірність покликанню

Остаточний вибір покликання та стану життя – це кульмінація, так би мовити, увінчання довгого шляху, що ним є розпізнавання покликання. З одного боку – рішення, яке остаточно визначає шлях у житті, є необхідним і сприяє повній зрілості та реалізації людини. З іншого боку, це достатньо складне рішення, і наважитися на нього не просто. Такий вибір людина робить зазвичай після того, як вже пройшла довгий шлях розпізнавання та вагань між різними перспективами. Остаточний вибір назавжди визначає напрямок, в якому буде рухатись людина протягом усього її життя.

Кожен вибір, але перш за все вибір покликання, передбачає відмову та виключення інших перспектив та можливостей. Папа Франциск, говорячи про вибір покликання на прикладі перших апостолів, навчає: «вибираючи власне покликання, нам потрібно залишити все, що нас прив’язує до нашого маленького човна, перешкоджаючи нам зробити остаточний вибір». Тим самим папа визнає що, вибираючи якесь конкретне покликання, людина одночасно відмовляється від всього іншого що суперечить її вибору.

Вибір покликання насамперед означає відмову від інших доріг та інших напрямків у житті. У період пошуку та розпізнавання людина має повне право, навіть обов’язок: шукати, вагатися, розпитувати, пробувати різні можливості, уявляти себе в різних станах, зважувати недоліки та переваги кожного з них. Однак після обрання певного стану, певного напрямку в житті людина бере на себе відповідальність та обов’язок прямувати і розвивається тільки в цьому єдиному напрямку.

Дуже важливо більше не вагатися і не шукати чогось «кращого». Навпаки, потрібно закрити всі інші можливі дороги окрім тієї, яку вже обрали. Відпустити, і вважати за «сміття» все, що могли би здобути на якомусь іншому шляху. Як, говорячи про власний досвід покликання, навчає апостол Павло: «…усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа» (Фил. 3:8).

Після вибору покликання, з яким людина приймає заклик Божий, в її житті розпочинається нова фаза, новий етап поступового зростання та розвитку. Людина починає будувати свою власну ідентичність. Розпочинає творити в цьому світі свою особисту, маленьку історію. Однак, у покликанні не достатньо вибрати один раз і назавжди, треба вибирати щодня, тобто кожен день заново підтверджувати та зберігати вірність своєму первинному вибору. Можемо сказати, що вибір та відповідь на покликання – це відповідь кожного ранку на нове запрошення, яке Бог звертає до нас.

Святий Альфонс Лігуорі говорить про дві ласки, які Бог дарує в покликанні: перша – це ласка заклику, тобто самого покликання, а друга – ласка витривалості в покликанні. Ці дві ласки абсолютно відрізняються одна від одної. Багато хто отримав від Бога покликання, але потім, дуже часто через власну недбалість чи опущення, не зміг зберегти витривалості в ньому і втратив його.

Покликання не є якоюсь статичною та незмінною дійсністю, яку людина повинна зберігати завжди однаковою та незмінною. Навпаки, покликання – це таїнство, яке розвивається, йде вперед, удосконалюється, поглиблюється і в результаті приносить щедрі плоди. Однак у ході цього розвитку воно вимагає повної участі людини, її самопожертви, щоденної вірності та терпеливості.

Перша відповідь на покликання – це лише початок довгого шляху тієї захопливої мандрівки яка триватиме ціле життя людини. Вибір, який людина приймає в один момент, матиме наслідки на ціле її життя. Отож, бути вірним своєму покликанню це не справа одного дня, це завдання, яке охоплює ціле життя. Діалог між Богом та людиною, зустріч їхніх двох вільних особистостей це реальність, яка триває ціле життя людини.

На жаль, історія знає також приклади осіб, які не зуміли зберегти вірність і зрадили своє покликання. Найбільш трагічним є випадок Юди Іскаріота. Юда був покликаний Ісусом так, як всі інші апостоли. Юда так само, як інші відповів на заклик і пішов за Ісусом. Ба більше, він перебував разом з Ісусом три роки. Але пізніше він зрадив Ісуса, і тим самим зрадив власне покликання, втратив гідність бути апостолом та погубив своє життя. Це жахлива історія, однак саме в ній можемо побачити, наскільки важливо зберігати повсякчасну вірність обраному покликанню, і просити в Бога ласку, щоби допоміг витривати в ньому, бо як навчає Ісус Христос: «…бадьорий бо дух, але немічне тіло» (Мт. 26:41).

Зберігати вірність не є легко. Щоби не наражатись на небезпеку, і не ставити під сумнів зроблений вибір, ніколи не варто ставити собі запитань: Що було б якби я обрав інший шлях? Якби я був в іншому стані? Де б я був? Ким би я був? Чим би займався? Що би посідав? Оці «б» «коли б», «якби», «що би», є від самого початку неправильним думанням та неправильним запитанням, на яке ми не знайдемо відповіді. Тому ніколи не вартує вгадувати, що ми могли б обрати, зробивши інший вибір, але намагатися якнайкраще жити тим що ми вже маємо, і що самі вільно обрали.

Зберігати вірність своєму первинному вибору та своєму покликанню – це щоденна турбота та важливе завдання, яке стоїть перед кожною людиною, що вже обрала своє покликання і свій шлях у житті. До цього завдання кожного християнина заохочує апостол Павло, кажучи: «Кожен із вас, в якім стані покликаний був, хай у тім перед Богом лишається» (1Кор. 7:24).

Щобільше, людина повинна не тільки залишатися в первісному стані свого обраного покликання, вона покликана щодня розвивати та удосконалювати це покликання. Так би мовити, кожного дня ставати на крок ближчою до Бога, щоби це покликання, яке людина отримала від Бога особисто для себе, стало в ній тим джерелом та щедрим скарбом, який вона розділятиме в даруванні себе та самопожертві на служінні для ближніх.

Попередній запис

ВІРНІСТЬ ОБРАНОМУ ПОКЛИКАННЮ

Наступний запис

Покликання до самопожертви