Пекло існує передусім для того, аби вічно карати проклятих. Звідти немає вороття. Хто потрапить туди, вже не повернеться!
Кажеш, ніхто не повертається з пекла? Так визначено Божим Провидінням. Але чи ти достеменно впевнений, що в незбагненних замірах Свого милосердя й справедливості Господь жодному грішникові не дозволив з’явитися на землі? Святе Письмо та історія стверджують, що такі випадки траплялись. Та й віру людей у всьому світі в так звані “духи”, нерідко забобонну, неможливо було б пояснити, коли б вона не опиралася на реальні випадки. Дозволю собі навести декілька з них. Правдивість цих подій не викликає сумнівів, до того ж вони доводять існування пекла жахливими свідченням його мешканців.
Доктор Раймонд Діокерс
У життєписі святого Брюньйона, засновника Чину Картузіанців, можемо прочитати про подію, котру ґрунтовно вивчали вчені боландисти, піддаючи суворій критиці її історичну достовірність. Трапилось це в Парижі, серед білого дня, на очах декількох тисяч свідків. Подробиці зібрали й опрацювали тогочасні письменники. Сама ж подія стала поштовхом до заснування великого чернечого ордену.
Сталося це в 1882 році, коли помер відомий професор паризького університету Раймонд Діокерс, якого любили й щиро оплакували усі його учні. Доктор Бруно – один з найосвіченіших вчених докторів того часу, що славився своїм розумом, здібностями й великими чеснотами в цілій Європі, перебував саме в цей час у Парижі разом з чотирма своїми приятелями. Він вважав своїм обов’язком взяти участь у траурному Богослужінні за померлого. Домовина стояла в просторій залі, неподалік від храму Матері Божої. Великий натовп оточував катафалк, на якому покоїлося тіло померлого, вкрите тканиною. Під час відправи, коли читали уривок з книги Йова, на слова: “Покажи Ти мені мій переступ та гріх мій!” (Йов 13:23) – з-під покривала залунав гробовий голос, який чули всі присутні. “Я осуджений справедливим Божим вироком”. Всі кинулися до труни, піднесли покривало, але небіжчик лежав нерухомо, все такий ж мертвий. Відтак продовжили відправляти панахиду. Усіх переповнював страх й подив.
Коли ж знову дійшли до читання: “Покажи…”, небіжчик підвівся на очах у всіх і ще голосніше вигукнув: “Я осуджений справедливим Божим вироком”, – й ліг назад у труну. Жах опанував присутніми. Лікарі ще раз оглянули труп, вкотре підтвердили факт закостеніння трупа. Ніхто вже не наважувався продовжувати відправу, тому вирішили відкласти її на наступний день.
Духовна влада не знала, що й робити. Одні говорили: “Він проклятий, отже, не достойний молитви Церкви”; інші: “Ні, хоч як це не жахливо, але ми самі наприкінці життя можемо бути осудженими й отримаємо справедливий Божий вирок?” Цю думку поділяв єпископ, тому наступного дня о тій ж годині почалася відправа. Не забарився і доктор Бруно разом зі своїми друзями. Здавалося, увесь Париж примчав до храму Матері Божої.
Знову почали читати фатальний уривок, і зі словами “Покажи…” професор Раймонд Діокерс підвівся і голосом, від якого в усіх очевидців перехопило подих, закричав: “Я осуджений справедливим Божим вироком”, – і впав нерухомо.
Цього разу вже не було найменших сумнівів щодо гріховного минулого небіжчика. Тому за наказом єпископа з мерця зняли почесні регалії й вивезли на міське звалище в Монтфукон.
Виходячи з похоронної зали, доктор Бруно, якому виповнилося тоді 45 років, без вагань вирішив залишити світ й разом зі своїми приятелями подався у Велику пустелю Картузіанську, у місцевості Шартрез, поблизу Гренобля, щоб, відокремившись від світу, забезпечити своє спасіння й приготуватися до справедливого Суду Божого.
Як бачите з пекла повернувся проклятий грішник, проте повернувся не для того, щоб з нього вийти, а щоб переконливо засвідчити про місце існування вічних мук.
Молодий чернець
Архієпископ Флоренції св. Антоній у своїх творах розповідає про інший, не менш жахливий випадок, який у середині XV століття переполошив усю Північну Італію. Один юнак, що походив з доброї родини в шістнадцяти-сімнадцятилітньому віці затаїв на сповіді тяжкий гріх. Але, незважаючи на це приймав Святе Причастя, відкладаючи з тижня на тиждень, з місяця на місяць каяття. Він продовжував сповідатися й причащатися лише про людське око. Через тяжкі докори сумління нерідко накладав на себе сувору покуту, тож усі вважали його святим. А коли й це не допомогло, юнак пішов у монастир: “Там, принаймні, – думав він, – у всьому зізнаюсь й щиро відпокутую за свої гріхи”. Натомість, настоятелі, зважаючи на добре ім’я, прийняли його в себе, наче святого. І знову переміг сором. Каяття у своїх гріхах юнак залишив на потім, подвоїв покуту і провів у такому стані не один рік. Увесь час він не міг зважитися та визнати страшний і ганебний тягар гріха, який його пригнічував. Аж ось, здавалося, шлях до цього відкрила смертельна хвороба. “Цього разу, – сказав собі юнак, – визнаю все, і в хвилину смерті висповідаюся за ціле життя”. Але самолюбство перемогло і цього разу, і тому каявся в гріхах такими мудрими словами, що духівник навіть не зрозумів, про що йшла мова. А юнак тішив себе надією, що завтра встигне все виправити. Однак у сильній гарячці він знепритомнів й помер, так і не розкаявшись.
Проте в монастирі ніхто навіть не здогадувався. “Якщо вже він не потрапив на Небо, то, напевно, жоден з нас туди не піде”, – казали і, переконані в його святості, шанобливо перенесли тіло його до монастирської церкви й залишили там до наступного ранку, до урочистої траурної відправи.
Зранку, незадовго до початку відправи, один з братів по дорозі до дзвіниці, що стояла неподалік від вівтаря, несподівано побачив покійного, оперезаного червоними розпаленими вогнем ланцюгами. Усю його постать огортало полум’я. Переляканий братчик впав на коліна, не зводячи очей з цього жахливого явища. Проклятий ж промовив до нього: “Не моліться за мене, бо я навіки пішов у пекло”, – і розповів йому про свій сором й блюзнірство. Відтак зник, наповнивши церкву їдким запахом, який розійшовся по цілому монастирю, наче підтверджуючи все, що бачив і чув братчик. Настоятелі, довідавшись про те, що сталося, наказали викинути мерця, вважаючи його негідним церковного похорону.
Грішна жінка з Неаполя
Св. Франциск де Джіроламо, відомий єзуїт XVIII століття, проводив у Неаполітанському Королівстві місіонерську діяльність. Якось, коли він проповідував на одній з площ Неаполя, грішниці, найактивнішою з яких була жінка на ім’я Катерина, намагалися перешкодити йому піснями, криками, змушуючи місіонера піти геть. Проте св. Франциск, незважаючи ні на що, продовжував свою проповідь.
Через деякий час йому довелося знову виголошувати проповідь на цій площі. Глянувши на замкнені двері й завжди голосливий дім Катерини, що тепер стояв мовчазно, святий запитався: “Що трапилося з Катериною?”
– Хіба ви, отче, не знаєте? Вчора ця нещасна померла так раптово, що не встигла навіть слова сказати.
– Померла? – перепитав святий. – Раптово?
Двері відімкнули, і святий разом з юрбою, увійшов у дім, де лежав труп. Якусь мить приглядався до померлої, у його серці панував жах, відтак урочисто промовив: “Катерино, де ти тепер?” Мовчанка. Святий повторив своє запитання: “Катерино, озовися. Де ти? Наказую тобі відповісти, де ти?” На велике здивування усіх померла розплющила очі, вуста її конвульсивно заворушилися, і понурий, гробовий голос відповів: “У пеклі! Я в пеклі!” Перелякані люди повибігали, з дому, за ними вийшов святий, повторюючи: “У пеклі! О Боже справедливий, у пеклі! Ви чули: у пеклі!” Свідки цих подій були настільки вражені, що багато хто не осмілився повернутися додому без сповіді.