Як автор дійшов такого переконання?

Власне кажучи, я вже мимохіть відповів на запитання, хто написав цю книжку. Але оскільки важливо знати, під яким кутом людина дивиться на світ і як вона дійшла переконань, які тепер поширює, то я хочу зазначити про це ще виразніше.

Отож, по-перше, я – християнин. Окуляри, крізь які я дивлюся на віру та побожність інших, – це окуляри людини, яка вся, усім своїм життям (і сподіваюся, коли вже настане час, і своєю смертю) відчуває, що Ісус Христос дає їй захист і оберігає. Ще одне: я радію з того, що я – християнин. Ще з дитинства мене виховували як «дуже побожного», таким я і виріс. І хоча деякі суворіші аспекти виховання іноді бували для мене важкими, загалом я дуже вдячний за них, бо вони захищали мене в доброму значенні цього слова. Багато в чому моя дитяча побожність і переконання моєї дитячої віри втратилися, а інші так і залишилися цілковито дитячими. Я сподіваюся, що й надалі зможу зберегти свою дитячість або що її збережуть для мене з висоти.

По-друге, я – науковець-гуманітарій. Я вивчав психологію і з цього ж фаху захищав докторську. Другі окуляри, які неабияк впливають на мої погляди, – це окуляри особи, яка інтерпретує світ та людей у ньому, спираючись на результати емпіричних досліджень. Це означає, що я беру до уваги дані, які регулярно збирають науковці, та результати наукових досліджень, які можна перевірити. Я люблю теорію і твердо переконаний, що добре обґрунтована теорія не заперечує практику життя, вона завжди близька до практики. А якщо теорія на практиці не діє, то це теорія хибна, а не практика. Як науковець-гуманітарій я вимагаю від себе, щоб принципи, які я відстоюю, не були висмоктані з пальця, а щоб їх можна було обґрунтувати. Це не означає, що вони «істинні», наукові висновки завжди тимчасові. Однак, коли йдеться про те, щоб пізнати якнайбільше істини про порядок і правила сотвореного, тоді наукові пізнання – це найкращий, доступний для нас спосіб наблизитися до реальності. Проте це зовсім не наукова книжка, в якій всі твердження підкріплено численними цитатами. Це заважало б читанню. Тож я прошу читача довіряти мені, що наукові дослідження, про які розповідаю, справді проводилися, я маю відповідну освіту, щоб їх розуміти і належним чином інтерпретувати.

По-третє, я терапевт-духівник. На відміну від більшості лікарів та психотерапевтів моя діяльність пов’язана не лише із психікою та тілом, а охоплює також і духовні аспекти. Однак у повсякденній практиці я маю справу не з проблемами віри, а передусім із життєвими проблемами людей, які мають психічні відхилення, які не знають, як їм жити, застрягають у стосунках або поводяться хаотично; які не витримують самі себе (а часто й інших); людей з нав’язливими ідеями, депресіями, страхами або агресією; з людьми, які почуваються переобтяжені вимогами і шукають допомоги психотерапевта, аби щось у собі змінити. Ці окуляри з поглядом терапевта трошки небезпечні. Хто їх одягає, тому світ іноді здається надто негативним. Дуже легко можна зробити хибний висновок, що протилежність до поведінки людини з розладами – це поведінка людини здорової. Кому доводиться часто стикатися з побожними людьми, які водночас страждають через хвору психіку, той врешті-решт може почати сприймати побожність як причину всякого лиха. Зважаючи на це, йому слід час від часу усвідомлювати, що його бачення світу, яке формується внаслідок зустрічей з певним контингентом людей, не єдине. Однак таке бачення світу має і свою сильну сторону, бо завдяки йому можна твердо стояти обома ногами на землі. Хто має справу зі стражденними людьми, той знає, що швидкі й прості відповіді, які завжди є напоготові, найчастіше бувають неповними і зазвичай більше шкодять, аніж допомагають.

По-четверте, я – людина. Коли я писав цю книжку, мені було 43 роки, з них понад 20 років я одружений, на час написання – батько чотирьох підлітків. Допрацьовував нове, розширене видання у віці 55 років. На цей час я вже став батьком чотирьох дорослих дітей, однак дещо все-таки залишилося незмінним: мені кожного дня нагадують, що я сам недосконалий, що знаю далеко не все. У першому виданні я писав: «Я переконаний, що через десять років я писав би цю книжку інакше – так як і сьогодні пишу інакше, ніж десять років тому». Ось минуло дванадцять років. І доповнення до книжки свідчать, що численні нові наукові дослідження підтвердили те, про що я писав раніше. І все одно я здогадуюся, що читачі не сприймуть з довірою всього, про що йдеться в цій книжці, а критично розглядатимуть викладений матеріал, ведучи внутрішній діалог. Деякі з моїх тверджень, можливо, їх розсердять, інші – спонукатимуть до роздумів або викликатимуть сумніви. Ще інші отримають підтвердження того, про що вони вже й так думали. Тож я уявляю собі, як ми сидимо у Вашій вітальні (чи, можливо, у домашньому колі) і розмовляємо. Ми не лише обмінюємося люб’язностями, а й наважуємося перечити одні одним. І для чого це? Я сподіваюся, що наприкінці виявиться одна річ – громада Ісуса Христа з більшою свободою, з меншими внутрішніми тертями та з більшою радістю й енергією сприйме завдання, дане їй від Господа.

Попередній запис

Віра і здоров’я

Наступний запис

Образ людини: якими ми бачимо себе та інших