Як ми любимо наших дітей?

Якось я розмовляв з одним студентом-педагогом, який закінчував навчання. Він сказав: «Невдовзі піду працювати до школи й учитиму дітей. Але переживаю, чи діти зрозуміють мене». Я відповів йому: «Подумайте логічно. Ви навчалися впродовж п’яти років, проходили професійну практику, отримували різноманітні консультації та допомогу. А тепер підете до школи, станете перед підлітками, які нерідко живуть удома в драматично важких умовах, і будете вимагати від них розуміння. Хіба це справедливо? Хіба чесно? Це ви маєте першим зрозуміти їх, піти їм назустріч, допомогти».

От розіб’ю шибку..

Так само й батько, дорослий чоловік, не може вимагати від своїх неповнолітніх дітей, щоб вони розуміли, підтримували і втішали його. Навпаки, це саме він, батько, який протягом кількадесяти років набував досвід й отримував допомогу від інших, повинен поставитися до них із розумінням і надати їм усіляку підтримку.

Коли діти досягають підліткового віку й у сім’ї починаються конфлікти, батько має провести іспит сумління, охопивши ним як своє ставлення до дітей, так і поведінку та підхід до життя: взаємини з дружиною, ставлення до роботи, погляди на світ, релігійні почуття. Цілісний погляд на власне життя дасть йому змогу достеменно зрозуміти причини конфлікту й почати шукати способи його вирішення.

Дуже зайнятим батькам, а особливо татусям, які постійно завантажені роботою, слід постійно нагадувати, що не вдасться виховати дітей, поєднуючи це заняття з іншими справами, які вони нерідко вважають важливішими: своєю роботою, кар’єрою, зароблянням грошей. Діти переважно доволі настирливо нагадують батькам, що потребують розуміння, турботливого ставлення, уваги. Коли ж прохання й слова, з якими звертаються до батьків, не допомагають, намагаються звернути на себе увагу по-іншому – вдаючись до деструктивних дій: «От розіб’ю шибку в сусіда, тоді згадаєш про мене», «От почну вживати наркотики, тоді відразу зацікавишся мною».

Якось, перебуваючи в Сполучених Штатах, я розмовляв з батьком чотирнадцятирічного сина, який несподівано почав торгувати наркотиками, але робив це доволі дивно. Купував дозу за десять доларів, а продавав за п’ять. Таким незграбним способом звертав на себе увагу батька, немовби бажаючи сказати йому: «Згадаєш про мене, коли через мою поведінку в тебе з’являться проблеми». І справді, такі дії сина завдали батькові неабияких клопотів: він змушений був звільнитися з роботи, щоб мати змогу контактувати зі школою та поліцією, і щойно тоді усвідомив, що повністю занедбав виховання сина. Не мав для нього часу, не цікавився його проблемами, а коли виникали складні ситуації та проблеми, вирішував їх за допомогою психологічного тиску, погроз або обмеження свободи.

Поділися своїми думками

Один з великих дарів, який батьки, вихователі й душпастирі можуть запропонувати дітям, полягає в тому, щоб прислухатися до всього, чим вони живуть, і запрошувати їх висловлювати свої почуття в атмосфері щирости та довіри. Зазвичай усі важкі переживання періоду дитинства й дорослішання пов’язані з емоційним напруженням і стресами, які (для того, щоб не набули руйнівного характеру) обов’язково мають вийти назовні та бути висловлені.

Джерелом дитячих порухів гніву, злости й агресії нерідко є саме придушені страхи і стреси. Дитина не здатна сама винести на своїх плечах усіх труднощів життя. Вона потребує допомоги.

Якщо батьки уважно слухатимуть дітей, то не муситимуть спеціяльно заохочувати їх висловлювати свої почуття. Діти спонтанно приходять і розповідають про те, що для них важливе або завдає їм труднощів.

У такий спосіб звільняються від страхів і напруження. Драма дитини часто починається тоді, коли дорослі брутально переривають її розповідь словами: «Не заважай мені. Хіба не бачиш, що я зайнятий? Постійно розказуєш мені про те саме». Так батьки вбивають у дітей природне бажання виговоритися перед ними, унаслідок чого ті поступово замикаються в собі та починають відчувати гнів і агресію.

У книжці «Оскар і рожева пані»[1] автор Ерік-Емманюель Шмітт[2] вклав в уста Бабці-Ружі, волонтерки в рожевому халаті, яка прийшла провідати хворого хлопчика Оскара, такі слова: «Виклади свої думки. Ті, які не висловлюєш; саме вони тиснуть, міцно вкорінюються, лягають тягарем, знерухомлюють тебе, посідають місце нових думок і отруюють тебе. Якщо ти мовчатимеш, то перетворишся на смердюче сміттєзвалище старих думок»[3].

Російський поет, лауреат Нобелівської премії Йосиф Бродський[4], виступаючи в Сполучених Штатах перед студентам Мічиганського університету, казав, що треба навчитися висловлювати те, що є в нас, бо «накопичення невисловленого, належним чином не вираженого може призвести до неврозу. […] З дня на день чимало всього змінюється в душі людини, однак спосіб вираження нерідко залишається тим самим. Здатність висловлюватися відстає від досвіду. Це згубно впливає на психіку. Почуття, їхні відтінки, думки, враження, які залишаються неназваними, невисловленими та не вдовольняються приблизністю формулювань, нагромаджуються всередині індивідуума й можуть призвести до психологічного вибуху або зриву».

Висловлюй свої почуття перед Богом, як дитина

Поділившись зі своїми близькими власними думками, переживаннями й почуттями, ти зможеш добре підготуватися до висловлення всього, чим живеш, перед Богом. У Псалмах описано всі людські почуття, і приємні, гарні, і неприємні, огидні: любов і ненависть, відвагу і страх, спокій і тривогу, щастя і нещастя, прагнення прощення і бажання помсти…

«Хто молиться псалмами […], той звертається до Бога Його мовою, – каже Венедикт XVI[5]. – Щось подібне відбувається тоді, коли дитина починає говорити, тобто вчиться висловлювати свої почуття, емоції та потреби словами, які не належать їй від народження, а котрі вона засвоює від своїх батьків і навколишніх осіб. Вона прагне висловити власний досвід, використовуючи виражальні засоби, що належать іншим. […] Крок за кроком оволодіває ними, а слова, які переймає, стають її словами. Вживаючи їх, учиться також мислити й відчувати, дістає доступ до цілого світу понять і зростає в них, налагоджуючи зв’язки з дійсністю, людьми й Богом. Те саме відбувається, коли людина молиться псалмами. Їх дано нам, щоб ми навчилися звертатися до Бога, спілкуватися з Ним, розповідати Йому про себе Його словами».


[1] Оригінальна назва: Eric-Emmanuel Schmitt, Oscar et la dame rose. – Magnard, 2002. – 99 p. Українською мовою повість вийшла 2013 р. у видавництві «Кальварія». – Прим. пер.

[2] Ерік-Емманюель Шмітт (нар. 1960) – сучасний французький письменник, драматург і філософ. Живе в Брюсселі (Бельгія). – Прим. пер.

[3] Процитовано за виданням: Шмітт Ерік-Емманюель, Оскар і рожева пані: Повість / Переклад з французької Олени Борисюк. – Львів: Кальварія, 2013. – 96 с. – Прим. пер.

[4] Йосип Бродський (1940-1996) – російський поет, перекладач, есеїст, лауреат Нобелівської премії з літератури 1987 р. – Прим. пер.

[5] Венедикт XVI (нар. 1927 р.) – 265-й Папа Римський (2005-2013). Світське ім’я – Йозеф Алоїс Ратцінґер. До обрання папою очолював Конгрегацію в справах віровчення. Автор понад 60 книжок.

Попередній запис

Смерть нічого не змінює

Наступний запис

Не відставаймо від дітей-підлітків