Як Церква реагує на забобони?

Із плином століть численні собори та синоди час до часу засуджували забобонність і наказували священикам суворо з нею боротися. Достатньо навести приклад Собору в Паленсії (Кастилія, Іспанія, 1322 р.), Синод в Августі (1548 р.), Собор у Камбре (1565 р.) та IV Паризький собор (1829 p.). Конкордат[1] 1801 року між Святим Престолом та Наполеоном намагався викорінити марні вірування, які не ґрунтувалися на істинній вірі[2]. Катехизм Католицької Церкви (1989 р.) підтверджує засудження будь-яких проявів забобонности чи магії.

Аби зупинити поширення секуляризму та нових форм релігійности, Церква бореться з доктринальними помилками та забобонами через проповідування та навчання. Учительський уряд Церкви, публікуючи різні документи на цю тему, прагне осягнути подвійну мету: перша стосується застереження Божого народу від небезпеки забобонности, сект і магії, а друга заново подає вчення католицької доктрини на основі нових духовних реалій, з якими Церква зустрілася в сучасному суспільстві.

Щоб послабити прояви забобонности в Кампаньї, місцевий Синод єпископів пропонує певні шляхи душпастирської діяльности, які є традиційними і виражені такими дієсловами: «Євангелізувати, чувати, приймати, катехизувати… вміючи належним чином використовувати таїнства та служіння для освячення та благословення…»

Євангелізувати народ – це перше завдання Церкви і найефективніший засіб позбутися забобонів: «Проповідування доктрини та справжньої віри, живий досвід спасення в Таїнствах, міцний братерський та солідарний зв’язок у спільноті, щире зобов’язання милосердного служіння є найкращим засобом від пародій на релігію».

Чувати – це обов’язок єпископів та їхніх співпрацівників. Постійна увага до того, як християни проявляють свою віру, просто необхідна, адже «забобонна ментальність спроможна зруйнувати навіть наш культ справжнього Бога, коли приписує магічні властивості певним практикам, які є цілком легальними та необхідними».

Приймати потребуючих – це завдання церковної спільноти, оскільки ці «люди, розгублені перед викликами дива існування, насамперед мають потребу в тому, щоб їх прийняли, просвітили та підтримали солідарністю та зацікавленістю спільноти, щоб подолати тривогу, страх та невпевненість у майбутньому».

Благословляти – це «сакраментальний акт Церкви, в якому об’являється віра в діючу присутність Бога в світі та пасхальна перемога Ісуса Христа»[3].

Зростання віри та освячення Божого народу, безумовно, є найкращим шляхом для знищення забобонности як в особистому житті, так і в певних народних традиціях і віруваннях.

Що каже вчення Церкви про забобони?

Неможливо процитувати все те, що каже вчення Церкви щодо цього питання, тому я обмежуся певними особливо визначними документами, пропонуючи вам короткі висновки з них:

– Такі тексти, як Катехизм Католицької Церкви (ККЦ) обмежуються, в силу свого призначення, проголошенням правд віри та поясненням їхнього змісту. ККЦ, наслідуючи доктрину святого Томи Аквінського та попередніх катехизмів, розглядає забобонність у межах дискурсу про гріхи проти першої заповіді: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною». Там згадується про ідолопоклонство, забобонність, ворожіння та магію, які поєднані викривленням та спотворенням справжнього культу Бога: «Забобони відображають, до певної міри, збочений надмір релігійности; безбожність є пороком, що протилежний чесноті релігійности»[4]. Говорячи в наступному пункті (2111) саме про забобони, Церква дає своє визначення: «Забобони є відхиленням від релігійного світогляду і практик. Вони можуть також стосуватися культу, який ми віддаємо правдивому Богові, наприклад, коли приписуємо певне магічне значення деяким практикам, навіть законним і необхідним. Пов’язувати успішність молитов або сакраментальних знаків лише з їхнім матеріяльним порядком, без внутрішніх настроїв, яких вони вимагають, – означає впасти в забобони»[5]. Хоча Бог і може об’явити майбутнє пророкам чи святим, будь-яка хвороблива зацікавленість майбутнім є проявом недовіри Божому Провидінню. Саме тому ККЦ стверджує, що всі форми ворожіння треба відкинути, засуджує звернення до демонів, прикликання мертвих та інші форми ворожіння, які прагнуть відкрити майбутнє, як і всі інші практики, що цим зумовлені: «Звернення до гороскопів, астрології, хіромантії, тлумачення віщувань і долі, явища ясновидіння, вдавання до медіумів…»[6].

– Документи, які призначені для адаптації та застосування душпастирських вказівок, є плодом діяльности вчення окремих єпископів чи помісних синодів.

Кардинал Еніо Антонелі, тодішній архиєпископ Перуджі, у липні 1990 року звернувся до вірних листом «Проти забобонности», в якому він засуджує поширене використання «різних форм забобонности: збереження талісманів, передбачення майбутнього астрологами, картомантами, хіромантами, спіритизм та сатанізм, магія та чаклунство». Архиєпископ Антонелі нагадав про практикування «спотвореної подоби релігії» серед «багатьох осіб, які дуже набожні і керуються добрими намірами». Далі він пише: «Забобонність поширюється там, де бракує віри та релігійного виховання. Це помилкова реакція на складність життя, страждання, тривоги та страхи. Впевнености шукаємо через спроби контролю невідомих сил або ж покладання на дію Бога чи святих, згідно з особистими потребами та бажаннями. Це не сумісне зі справжньою вірою, яка повністю покладається на Божу любов та Його волю, яка шукає насамперед Його, а не дарів, молиться покірно та з довірою, без жодних вимог та впевнености в благодаті, що стосується земного життя. Деякі занадто впевнені обіцянки та очікування зцілення свідчать про забобонність, а не про віру, йдучи назустріч гіркій омані, хоча самонавіювання може викликати тимчасове поліпшення здоров’я»[7].

Оздоровчі молитви – це магічні молитви?

Документ Istruzione circa le preghiere per ottenere da Dio la guarigione («Пояснення щодо молитов для отримання від Бога зцілення»), який 14 вересня 2000 року видала Конгрегація доктрини віри, розпочинається такою преамбулою: «За наявности прийняття Божої волі, бажання хворого отримати зцілення є добрим та цілковито людським, особливо тоді, коли воно перетворюється в щиру молитву, звернену до Бога»[8]. Тож, це похвально, коли християнин під час хвороби та болю шукає втіхи в молитві, благаючи Господа про отримання сил, щоб одужати та протидіяти актуальним випробуванням. Численні документи Учительського уряду Церкви, спрямовані на роз’яснення сенсу таких молитов, що зумовлені вірою та прийняттям Божої волі, не завжди правильно трактують вірні, які часто плутають оздоровчі молитви з магічними, що зцілюють від усіх хвороб. З цієї нагоди Мікелє Сечія, єпископ Сан Северо, пише: «Слабкість віри та спроба отримати легкі вирішення часто ведуть вірних до того, що в особистих стражданнях, фізичних чи психологічних, у невдачах та негараздах вони вбачають наслідки прокльонів чи вроків, спрямованих на них чи їхніх рідних»[9].

ОЗДОРОВЧІ МОЛИТВИ

Кілька років тому до мене прийшла одна жінка, щоб я благословив її на здоров’я.

– Отче, я можу попросити вас про благословення, оскільки на мене чекає операція з видалення вузла з грудей?

– Звичайно, – відповів я, поклав руку на її чоло і розпочав молитися.

– Ні, отче! – вигукнула вона. – Ви покладіть руку на мої груди, щоб позбавити мене хвороби!..

Я пояснив їй, що благословення залежить тільки від її довіри Богові, тобто зовсім не потрібно доторкатися уражених органів.

А тепер задумайтеся, про яке благословення попросила б ця жінка, якщо б вона страждала… від геморою. Я боюся навіть думати про це!


[1] Конкордат – договір між Папою Римським як головою Римсько-Католицької Церкви та іншою католицькою державою, який регулює правовий стан Церкви у певній державі, а також відносини цієї держави зі Святим Престолом (прим. ред.).

[2] Див. Le livres des superstitions, цит. с. XIV.

[3] Синод єпископів Кампаньї, Іо sono il Signore vostro Dio, в II Regno-Documenti, 11/1995, сс. 236-237.

[4] Див. ККЦ, 2110.

[5] Там само, 2111.

[6] Там само, 2116.

[7] Antonelli Е., Contro la superstizione, цит., coll. 1211-1212.

[8] Див. http://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_doc_20001123_istruzione_it.html

[9] Seccia M. La preghiera per ottenere da Dio la guarigione nella pastorale parocchiale, рукопис.

Попередній запис

Чому серед сучасних вірних так багато забобонних?

Наступний запис

Чи народні вірування не вражені забобонністю?