Як це не прикро, але тими ж вустами, що вшановували і прославляли Господа, я кривдила і засуджувала ближніх своїх. Критикувала все і всіх. Нічого мене не влаштовувало в цьому світі, отож вказувала ближнім на їхні недоліки і картала їх. Тільки на себе не вказувала, себе не звинувачувала ні в чому. Була “доброю, коханою, гарною, святою Глорією”, котра стверджувала, що любить Господа, і… водночас залишалася заздрісною, нестерпною, невдячною людиною. Ніколи не подякувала ані своїм батькам, ані родині за ті труднощі, які вони брали на себе, щоб дати мені добру освіту, допомогти здобути авторитет у суспільстві.
Більше того: щойно я здобула все це, піднялася по драбині кар’єри, як мої батьки і моя родина відійшли на задній план мого життя. Я навіть соромилася своєї матері, бо походила вона з простої родини і жила бідно.
Я і моя родина
Під час того потойбічного екзамену з десяти заповідей Божих з’ясувалося, що я була ще й далеко не взірцевою дружиною. Щодня, від самісінького ранку на все нарікала. “Добрий день, кохана”, – вітався зі мною чоловік. А я на те: “І де ти бачиш добрий день? Визирни у вікно! Знову дощить!”. Була непривітна, все критикувала або заперечувала. Ніхто не міг мені догодити. Завжди шукала якоїсь приключки, аби за щось вчепитися. І не лише стосовно чоловіка. З дітьми також поводилась зверхньо, нервово.
Не кажучи вже про ближніх моїх, котрі не належали до моєї родини. Ні любові, ні співчуття до них я не виявляла. “Ти просто ніколи не думала про них!” – зауважив Господь і показав мені безліч хворих, самотніх людей, котрі потребували моєї допомоги. “Господи, – мовила я – які нещасні ці люди! Ніхто не турбується про них. Дозволь мені відвідати і розрадити їх, погомоніти з ними… А ці покинуті діти, ці малі сирітки, як вони страждають, Господи!”.
Чим більше я бачила, тим краще розуміла, що в моїх грудях було скам’яніле серце. Словом, на тому екзамені з десяти Заповідей Божих я зазнала повної поразки, і це було жахливо. Життя моє проминуло в суцільному хаосі. Так, я нікого не вбила. Так, допомагала матеріально бідним, але робила це не безкорисливо, з любові чи співчуття, а щоб справити добре враження, щоб показати, яка я щира, та ще й використати чиюсь бідність для власної слави чи власних потреб. Здебільшого, обдаровувала тим, що було вже мені не потрібне, але при цьому ставила свої умови. Казала: “Даю тобі цю річ, а ти, будь ласка, піди замість мене на збори до школи, де навчаються мої діти, бо я зовсім не маю часу, а там завжди перевіряють, чи є хтось з родини”. У такий спосіб я справді роздавала багато особистих речей, але кожен подарунок був пов’язаний з певними бажаннями чи умовами.
Крутила людьми, як хотіла. Маніпулювала ними, і вони ставали від мене залежними. Особливо подобалось мені їхнє захоплення мною, коли вони поза очі називали мене великодушною, доброю і святою. Такий імідж я створила собі у своєму оточенні, і ніхто не знав, що він не відповідає дійсності.
Під час того потойбічного екзамену все з’ясувалося. Мені було сказано: “Єдиним богом, якого ти шанувала, були гроші. Цим своїм богом сама себе засудила до прірви. Через гроші ти все більше віддалялась від Господа”. Це справді було так. Якийсь час ми мали багато грошей, однак потім збанкрутували, залізли в борги і залишилися без нічого, тому, коли я почула про гроші, мовила гірко: “Навіщо зараз говорити про це, адже на землі в мене залишилися тільки проблеми й борги!”. Більше не могла сказати нічого…