Історія Боба

«Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі» (Дії 1:8).

Боб вивчав агрономію, науку про ґрунти, в університеті Техасу. Він саме одружився перед магістерською програмою з вищезгаданого предмету. Це був честолюбний студент, який цілком присвятив себе науковій кар’єрі.

Прагнучи одержати звання доктора філософії, Боб працював дні і ночі, вивчаючи, досліджуючи, публікуючи статті, і, як сам визнав, приходив додому лише для того, щоб узяти необхідне і знову повернутися до роботи.

Боб закінчив університет з відзнакою. Йому пропонували посаду викладача в Університеті Корнеля, Університеті Джонса Хопкінса і Державному університеті Йова. Він обрав Державний університет Йова через престижне становище наукової групи з вивчення ґрунтів і кар’єрні можливості. Коли він увійшов до професорсько-викладацького штату, то почувався знервованим і дещо наляканим. Він боявся можливостей невдачі, неспроможності бути нарівні з науковими світилами. Отже, він знову поринув у роботу, і працював невтомно.

У цей період молода сім’я Боба зростала так само швидко, як і його кар’єра. Через кілька місяців після прибуття до університету в Боба і його дружини народилася друга дитина. А ще за два роки вони стали гордими батьками дівчаток-близнят. З народженням близнят Боб відчував себе на вершині щастя: сім’я збільшувалася, кар’єра зростала. Публікували його дослідження, він отримав кілька важливих нагород, вузи-суперники запрошували на викладацьку роботу; але він отримував солідну зарплатню, тому залишався у своєму університеті. З точки зору вигоди стан справ не міг бути кращим. Але згодом почався спад.

Якось йому на роботу зателефонував офіцер місцевої поліції. Він повідомив, що в нього вдома стався нещасний випадок і що Боб повинен негайно приїхати. Виявилося, що одна з його однорічних дівчаток-близнят перебуває на межі життя й смерті. Вона впала у відро з водою, яке стояло на підлозі в підвалі, вниз головою, і під вагою тіла не могла піднятися. Коли дружина знайшла дитину, вона вже не дихала. Швидка допомога відразу відвезла її в лікарню, але, попри всі зусилля, її не змогли оживити. Через 48 годин після нещасного випадку дитина померла.

Боб із дружиною почувалися спустошеними. Вони не знали, як допомогти одне одному впоратися з трагедією. Дружина Боба стала дуже мовчазною і замкнутою. Боб гадав, що вона потребує усамітнення і дозволив їй віддалитися, а сам, рятуючись, поринув у роботу. Це було нелегко, але Боб вважав, що коли він залишиться сильним, то вони зможуть це пережити.

Однак через кілька місяців до нього на роботу подзвонила дружина і попросила приїхати додому. Була середина робочого дня, тому Боб наполягав на телефонній розмові. Тоді дружина повідомила, що вагітна. Боб негайно поїхав додому, але там побачив уже спаковані валізи дружини – вона вирішила залишити його. Світ Боба рухнув.

Боб описував свої почуття так: «Після того, як вона пішла, пригадую, я стояв і дивився через заднє вікно, почуваючи себе розчавленим і спустошеним. Усі справи на роботі, які видавалися такими важливими, тепер були нічим, порівняно зі втратою сім’ї. Я відчував, як чорна хмара насувається на мій розум, і був глибоко емоційно шокований. Та ніч була найдовшою в моєму житті. Це було так, ніби час сповільнив хід. Після того, як я поклав дітей спати, я не мав чим відволікти свій розум від болю і страждання, які відчував. Було так, наче відчувалася кожна секунда, і в мені нуртували найбільш неконтрольовані болісні та страшні емоції й думки. Тієї ночі була спокуса вчинити самогубство, але згадка про дітей, які спали в сусідніх спальнях, дала мені силу протистояти. Я не хотів, щоб моє подружнє життя закінчилося. Намагаючись контролювати ситуацію, я переслідував дружину, намагався переконати її повернутися додому і дати нашому шлюбу ще один шанс. Чим більше я наполягав, тим більше вона віддалялася. Мої друзі заохочували мене відкрити своє життя Богові, але я їх не чув; у мене був свій план, яким чином усе владнати. Зрештою, через кілька місяців моя дружина вирішила подати на розлучення. Я почувався повністю безпомічним, – життя виходило з-під контролю. І знову мої друзі просили мене відкрити серце Богові. Мені більше нікуди було йти… Я вирішив дати Богу шанс».

Боб вірив в існування Бога, але водночас не вірив в Ісуса. Він знайшов Біблію і почав читати. Він сказав: «Я вирішив, що буду читати Біблію і буду молитися щовечора, коли заснуть доньки. У мене було багато часу, щоб молитися і читати: мені було так боляче, що заснути було важко. Я почав читати Новий Заповіт і псалми. Ті псалми, в яких емоційне сум’яття, промовляли до мене. Я їх розумів. Чим більше я читав, тим більше зростала моя віра. Я насправді вірив, що Бог почує мою молитву і допоможе мені, як почув псалмоспівця і допоміг йому. Тоді ж почало для мене оживати Євангеліє. Я почав вірити в Ісуса. Щоночі, бувало, лежав долілиць на підлозі в спальні і волав до Нього простими молитвами. Я говорив Богові, що мені боляче, і просив Його допомогти. Через кілька тижнів почав відчувати присутність Бога під час молитви. Коли вперше відчув Божу присутність, був насправді здивований. Перше здивування перемінилося на глибоку сердечну радість. Моє серце було все ще розбите, я відчував біль і смуток, але, на диво, також і радість. Я ніколи раніше не думав, що можливо відчувати біль і радість одночасно.

Досвідчення радості дарувало мені надію. Я просив Бога забрати мій біль, але все, що я почув, були слова Господа: «Не бійся. Я тебе не покину». Він не сказав мені, що забере біль, але що буде зі мною в цьому болю. Мені не сподобалася відповідь. Я хотів позбутися болю. Я був сердитий на свою дружину за те, що зрадила мене, і скаржився на неї Богові. Посеред своїх нарікань почув, що Бог наказує мені каятися за мої власні гріхи. Це найважливіше, чого мене навчив Святий Дух. Я був переконаний, що вона була погана, а я добрий. Я почав бачити свої недоліки, як чоловіка й батька. Найперше те, що я приніс усе в жертву заради кар’єри. Постало питання мого правдивого навернення. Я знав, що мені потрібно каятися.

Приблизно в той час я був у майстерні в сусідньому штаті. Там зустрів людей, членів групи Католицької харизматичної Віднови. Вони розповіли мені про Хрещення Святим Духом і запропонували помолитися зі мною. Я одержав дар мов, і моє серце наповнилося ще більшою радістю. Повернувшись додому, відвідав молитовне зібрання у своїй парафії. Там я зустрів братів і сестер, які підтримували мене і допомогли цілющій силі увійти в моє життя. Поступово почав відчувати справжню внутрішню віднову.

З часом став менше зосереджуватись на своїх потребах і відчув справжнє бажання вийти назовні. Я почав помічати, як багато людей довкола мене – на роботі, у парафії – страждають і потребують підбадьорення в Господі. З багатьма розмовляв і відчував бажання молитися з ними, але боявся розпочати. Згодом розповів про все друзям у молитовній групі, але не знав, як або чи слід це робити. Вони запропонували помолитися зі мною за осягнення більшої свободи в слідуванні за Господом. Я вмостився на стільці, заплющивши очі і розпростерши руки, щоб приймати. Під час молитви в мене почали горіти долоні. Нишком розплющив очі, щоб побачити, чи хтось не запалив сірник чи щось інше, але нічого такого не було. Розповівши друзям про свої відчуття, почув у відповідь їхню думку, що Господь заохочує мене молитися з людьми за зцілення, коли трапиться нагода.

За цей період змінилося моє ставлення до роботи. Я відчував глибоку відданість професійному вдосконаленню, але вже більше не був гнаний страхом чи кар’єрним честолюбством. Я тісніше почав співпрацювати зі своїми студентами-випусниками, щоб заохотити їх до особистого розвитку – духовного, емоційного, фізичного, стосовно виміру взаємин в їхньому житті, а також їхнього розвитку як науковців. Я заохочував студентів ставати блискучими вченими в рамках збалансованого, здорового способу життя.

Упродовж останніх 12 років я проводив вивчення Біблії щотижня в залі агрономії в спільноті Йова. У мене було багато можливостей говорити зі студентами і колегами про Ісуса Христа. 1989 року один із моїх студентів-випускників з Китаю поділився зі мною страхом і смутком, які відчував, спостерігаючи насилля на площі Тіаннамін у Бейджінгу. Він зізнався, що дуже боїться за свою сім’ю і друзів у Китаї. Я сказав йому, що я християнин, і запропонував помолитися за нього і його сім’ю. На що він відповів, що в нього немає релігійної практики і він не знає, як молитися. Я запросив його до свого офісу, де ми спілкувалися, і я молився. Через декілька днів привів його на зібрання. Там якраз один чоловік ділився християнським свідченням. Його розповідь торкнула серце студента, і він виявив бажання дізнатися більше про Ісуса. Ми деякий час розмовляли, і чим довше ми говорили, тим більше зацікавлення він виявляв. Я звістив йому основне євангельське послання, і ми спільно помолилися. Він запросив Ісуса ввійти в його серце.

Наша молитва в той день була простою, однак Господь почув його благання. Коли ми молилися, молодий чоловік плакав, не приховуючи сліз. Він сказав мені: «Я відчув, як Божа Любов увійшла до мого серця». Ми почали зустрічатися щотижня, щоб читати Біблію, молитися і знаходити відповіді на запитання. Його віра зросла, і він вирішив стати членом китайської духовної спільноти, яка збиралася поблизу університету.

Згодом на заняття з вивчення Біблії прийшло багато китайських студентів. Вони знали мало або й нічого не знали про Бога. Спочатку вони казали, що не вірять в існування Бога, однак завжди приносили потреби, за які радо згоджувалися молитися. Ще один із моїх студентів розповів мені, що йому зробили переливання крові, а та кров була зараженою і тепер у нього проблеми з печінкою. Лікарі сказали, що необхідна біопсія, щоб визначити потрібну кількість медикаментів для лікування печінки. Він боявся. Я запитав, чи хотів би він помолитися за зцілення. Хлопець погодився. Ми з друзями помолилися з ним саме перед біопсією. Я провів його до лікарні.

Через декілька днів йому зателефонував лікар і сказав, що ліків не потрібно, бо печінка здорова. Такий розвиток вплинув на студента. Наші стосунки поглибилися, і ми почали зустрічатися, щоб говорити про Ісуса. Він закінчив університет і повернувся до Китаю. Наша дружба триває і до сьогодні.

Попередній запис

Прорив «замкненої системи»

Наступний запис

Уповноважений на місію