Ісус – «Господь і Спаситель»

У первісній Церкві віра в божество Ісуса виражається також титулами «Господь» і «Спаситель».

Титул «Господь» (по-грецьки Κύριος), що його дав Ісусові Петро у своїй проповіді в день П’ятдесятниці (Дії 2:36), свідчить про перенесення на Ісуса того імени і влади, що в Біблії, зокрема в старовинному грецькому її перекладі, який сягає III ст. до Хр. й дістав назву «перекладу Сімдесятьох», належать виключно самому Ягве. Це ще не виразне твердження про божество Ісуса, а лише про ту Божу прерогативу, яка встановлює Його есхатологічним суддею живих і мертвих, що має прийти в кінці часів (Дії 10:42; 17:31).

Однак твердження «Ісус – Господь» дуже швидко стає «визнанням віри», тобто формулою, в якій міститься в синтезі зміст християнської віри (Рим. 10:9; 1 Кор. 12:3; Фил. 2:11), у тому числі на противагу до поширених тоді формул поганського культу римського імператора, що почитався як «Κύριος», тобто як Господь: не кесар, а Ісус є єдиним Господом, Якого необхідно почитати і Якому слід підкорятися.

Будучи Господом, Ісус має владу визволити людину від того, що віддаляє її від Бога й веде до загибелі: «Його (Ісуса) Бог підвищив Своєю правицею на Начальника й Спаса, щоб дати Ізраїлеві покаяння і прощення гріхів» (Дії 5:31).

У своїх пастирських посланнях, написаних наприкінці життя, Павло формулює всю свою віру в Ісуса Христа, «великого Бога й Спаса нашого» (Тит. 2:13; пор. Тит. 1:3-4; 2Тим. 1:10).

Іван завершує своє Євангеліє та весь Новий Заповіт, виразно зазначаючи, що він написав його, аби читачі повірили, що Ісус – це Христос, Син Божий, і щоб, вірячи, мали життя в Його ім’я (Ів. 20:31). Для Івана єдине життя, гідне цієї назви, – це життя, яке дарує Син (Ів. 10:10) тим, хто Його приймає, стаючи, своєю чергою, теж Божою дитиною (пор. Ів. 1:12-13).

Ісус навчає і діє з повнотою Божої влади

Ісус ніколи безпосередньо не стверджував, що Він є «Сином Божим», – за винятком хіба лиш одного випадку в суперечці з юдеями, яку наводить євангелист Іван (пор. Ів. 10:32-39).

Але кожен, хто слухає Його, зауважує, що Ісус не є просто одним із рабинів, і навіть не найбільшим з них. Зауважується «вино молоде в старому бурдюку», говорячи словами самого Ісуса (Мр. 2:22).

Він уміє, коли вважає це за потрібне, вдаватися до написаного Божого слова, себто до Старого Заповіту, утім, робить це не надто часто; а коли вже робить, то Його пояснення священного тексту беззастережне, не підлягає жодній критиці. Коли Він пояснює Писання і коли подає Свою науку, Його слову притаманне таке повновладдя, на яке жоден рабин не наважувався претендувати у своєму навчанні.

Тому «народ дивувався з науки Його. Бо навчав Він їх, як можновладний, а не як ті книжники їхні» (Мт. 7:28-29). Таке зауваження робить Матвій на завершення славної Нагірної проповіді, але те ж саме слід сказати і про всі інші слова Ісуса. Слухачів вражає насамперед цей абсолютно новий спосіб навчання: коли Ісус подає Свою науку не як особисту думку, а як істину, яка відтепер зумовлює спасіння, тобто вступ до царства Божого. Подив народу більшав ще й через те, що Ісус навчав від Свого власного імени, а не говорив від імени Бога, як це робили пророки, обов’язково починаючи свої слова вступом: «Так говорить Господь». І цей подив вже просто переходив межі припустимого, коли Він із такою самою владністю та впевненістю насмілювався реформувати і вдосконалювати сам закон: «Ви чули, що було стародавнім наказанеА Я вам кажу…» (Мт. 5:17-48). Матвій уміщує тут цілу низку антитез між законом Мойсея і тим, чого вимагає від Своїх послідовників Ісус. Ці антитези мали приголомшити не одного з присутніх набагато більше отим: «А Я вам кажу», – яким Ісус ставив Себе вище від Мойсея, аніж самим змістом його слів.

Те саме слід сказати про характерний для Ісуса вираз, яким Він розпочинає більшість своїх тверджень: «Поправді ж кажу вам…».

Доходить до того, що Ісус ставить саме спасіння в залежність від вибору: стати на Його бік чи проти Нього (пор. Мр. 8:38; Мт. 10:32; Лк. 12:9; Ів. 5:24). Він ставить Себе нарівні зі Самим Богом – що було просто неприпустимо для строгого єврейського монотеїзму. І справді, давши виразно зрозуміти, що Він є не просто людиною, Ісус наразив Себе на небезпеку каменування (Ів. 8:59; 10:31). Навіть чуда, що їх Ісус творив доволі часто, мали менший ефект, ніж деякі Його висловлювання. Для євреїв було майже самозрозуміло, що «пророк», Божий чоловік, за якого Ісуса вважали в народі, може чинити чуда, як, зрештою, це робили Мойсей, Ілля та інші пророки. Але часто Ісус чинив чуда для того, аби потвердити Свої слова. Характерним прикладом є епізод про паралітика, якому Ісус спершу відпускає гріхи, а згодом чудесним способом дарує здоров’я – саме з тією метою, аби потвердити скандалізованим фарисеям, що Він має владу прощати гріхи, владу, яку вони справедливо вважали виключно Божою прерогативою (Мт. 9:1-8; пор. також епізод прощення грішниці: Лк. 7:37-50).

Саме оте чітке усвідомлення власної ідентичности наділяє Ісуса повновладдям довести до повноти старозаповітне об’явлення, що тепер у Ньому, у Світлі, що прийшло в цей світ, просвітлює кожну людину (пор. Ів. 1:9), долаючи межі єврейського народу.

Відомо, що Ісус оповістив також і низку пророцтв: Він детально провістив Свої страждання, смерть і воскресіння (пор. Мр. 8:31; 9:31; 10:33), як також і знищення Єрусалиму (Мр. 13:1-2) та поширення у світі Своєї Церкви, показуючи тим, що перед Його очима вся історія була немов на долоні.

По суті, Ісус дав нам «докази» Свого божества – не лише тим, що звістив людям найвищі релігійні і моральні правди і прожив абсолютно святе життя, але передусім тим, що здійснив власною владою такі речі, які лише Бог може здійснити, виявляючи Себе абсолютним владикою природи, демонів і будь-якої недуги та володарем ходу історичних подій.

Звісно, первісна Церква далеко не відразу осмислила ці «докази». Лише у світлі Воскресіння і П’ятдесятниці вона усвідомила ті слова і діла Ісуса, які свідчили про Його надлюдське самоусвідомлення. Лише завдяки вірі стала ясною божественна природа Ісуса в контексті всього Його життя та історії спасіння. Первісне значення титулу «Син Божий» було пов’язане із воскресінням Ісуса та зі звершеним Ним ділом спасіння. На початку Послання до Римлян Павло, відображаючи все раннє передання, говорить, що Ісус є нащадком Давида, який «об’явився Сином Божим у силічерез воскресення з мертвих» (Рим. 1:4).

Як стверджено в цьому визнанні віри, від моменту воскресіння Ісус установлюється Сином Божим у силі, іншими словами – від цього моменту набуває чинности вся Його могутність як Сина Божого, реалізовуючи спасіння людини завдяки змозі дарувати їй Духа, Який освячує її і чинить дитиною Божою, уподібненою до Сина (Рим. 8:29). Уже в цьому Павловому вислові можна побачити віру в божественну природу Ісуса, що буде повніше й чіткіше сформульована в інших текстах, як-от у Гал. 4:4; Еф. 1:6; Фил. 2:6; Кол. 1:15-20 і в низці інших.

Зважаючи на таке свідчення всієї первісної Церкви, бачити в Ісусі просто наймудрішу і найсвятішу людину на землі є значно більш суперечливим, аніж твердження християнської віри про божество Ісуса. Розумний, врівноважений і святий чоловік, учитель духовности, пророк… – не видавав би себе за Бога, не наражав би себе на ризик бути вкаменованим через цю претензію (пор. Ів. 8:56-59) й не обороняв би її перед трибуналом, який за неї засудить Його на смерть (Мт. 26:63; Мр. 14:61).

Натомість Ісус абсолютно спокійно, впевнено й виразно це стверджував і в усьому Своєму житті подав достатньо доказів Свого божества для тих, хто не мав упереджень. Останнім й остаточним таким доказом було Його воскресіння. Але цей «доказ» дуже неординарний, адже поза тим, що ця подія вже сама в собі є тайною, воскреслий Ісус ще й з’являвся не перед усіма, а лише перед тими, хто жив із Ним і був готовий увірувати в Нього (Дії 10:41; див. перелік появ Воскреслого в 1Кор. 15:5-8). У цьому сенсі християнська віра є «апостольська», себто сперта на свідчення апостолів.

Якщо Ісус є Сином Божим, то Його слово має вічну вартість (Мр. 13:31), Його життя та смерть являють собою безконечну відкупну цінність для всіх людей. Хто пізнав Ісуса, не може залишатися байдужим. Байдужість до Нього свідчить про відкинення Його особи і відкинення власного спасіння.

Попередній запис

Ісус – «Син Людський», «Син Божий»

Наступний запис

Перші Христові послідовники