Ісус – «Син Людський», «Син Божий»

Ісус – «Син Людський»

Ісус був справді «сином Давидовим» за походженням; Він був правдивим пророком, бо приніс людям остаточне об’явлення тих правд, що стосуються Бога, нашого спасіння та Божих вимог щодо нашого земного життя; Він був правдивим «Отроком Ягве», оскільки досконало сповнив Його волю аж до найвищого пожертвування Самим Собою (пор. Ів. 6:38; 4:32-34; 14:31).

Утім, є один титул, якому Ісус віддавав перевагу. Ніхто ніколи Його ним не називав, лише сам Він, як правило, вживав його на означення Самого Себе. Це титул «Син Людський». Його знаходимо у Євангеліях понад вісімдесят разів.

Цей вираз доволі таємничий. Сам по собі він означає просто «людина», особа, належна до людського роду. Ісус використовує його, вказуючи на таїнство Своєї особи.

У книзі Даниїла, що постала в час переслідування Антіоха Епіфана та повстання Макавеїв (між 167-им та 164-им р. до Хр.), описано, серед іншого, видіння «Сина Людського» (Дан. 7:13-14), в якому перед очима пророка постає образ із зовнішністю людини, що возсідає поряд із Божим престолом на небесних хмарах і приймає від Бога вічну владу над усіма народами. Саме цю таємничу особу має на думці Ісус, коли називає Себе «Сином Людським». Чітко Він це висловлює перед трибуналом, що засудить Його на смерть (Мт. 26:64). Коли первосвященик Кайяфа питає Його, чи Він Христос, тобто Месія, Ісус дає ствердну відповідь, дослівно цитуючи слова з видіння Даниїла: «Відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!».

Кілька днів перед тим, розповідаючи юдеям про кінець світу та про страшний суд, Ісус сказав, що при кінці світу на небесних хмарах прийде Син Людський з усією Своєю потугою та славою, щоб судити всіх людей (Мт. 24:30), – теж маючи на увазі Самого Себе.

Саме в обрамленні кінця світу цей титул виражає всю глибину свого значення. Ісус – це суддя, від якого залежатиме спасіння або вічна загибель.

Нагадуючи пророцтво Даниїла, цей титул підказує сучасникам Ісуса і, зокрема, першим християнам, ще одну важливу думку. У Дан. 7 Син Людський уособлює святих Всевишнього, і Він з’являється після істот із зовнішністю тварин, що уособлюють ворожі Богові та Його царству сили світу. Тож появою Сина Людського знаменується близький кінець зла й започатковується час остаточного спасіння.

Про існування Сина Людського ще перед Його приходом на світ, яке домислюється з Його походження із Божого світу, виразно сказано в Івана (Ів. 3:13-14).

Ісус усвідомлює, що саме Він є тією таємничою постаттю, видіння якої описане в книзі Даниїла так само, як і знає, що Він є сином Давида, пророком та страждущим Отроком Ягве. Усі ці риси Божого посланця, що їх провіщали пророки кожен окремо від іншого, складаються в особі Ісуса в одну цілість, наче камінці мозаїки.

Ісус – «Син Божий»

Пасхальна подія скристалізувала віру апостолів, дала їм збагнути неочікувану глибину таїнства, що крилося в особі Ісуса.

Коли Ісая звіщав Божому народові, що дитя, народжене від діви, ознаменує і започаткує час спасіння (Іс. 9:1-6) і що воно зватиметься Емануїл, тобто «з нами Бог» (Іс. 7:14), він, мабуть, навіть не здогадувався, яка велика правда криється в цих словах. Адже той, кого Бог послав у світ, Месія, – це насправді Його Син.

Він є «Бог із нами» в абсолютно буквальному значенні цього вислову. Ісус вповні усвідомлює цю Свою найвищу особливість, Він поступово об’являє її та дає для неї докази. «Докази» слід розуміти не в сенсі якогось логічного виведення: Ісус ніколи не нав’язує Своєї особи, Він дарує Себе людині, даючи їй досить рацій, аби вона могти зробити свій вибір; проте цей вибір завжди залишається актом віри, до якого залучена вся її свобідна воля, ціла її особа й усе її життя. Віра в Ісуса ніколи не є чисто розумовим актом.

Божество Ісуса у вузькому значенні є, по суті, найбільшою трудністю для тих, хто дивиться на Ісуса з Назарету і на християнство ззовні. Справді, нелегко повірити, що якийсь ніби звичайний чоловік, добре знаний всьому народові, – чоловік, який їсть, спить, втомлюється, страждає і врешті вмирає, засуджений на хрест, – є єдиним правдивим Богом, Творцем та абсолютним Володарем всесвіту, людей та історії!

Питання, що його Ісус поставив колись Своїм учням у Кесарії Пилиповій, поновлюється в кожну епоху історії: «За кого народ уважає Мене, Сина Людського?» (Мт. 16:13-16). І сьогодні, подібно, як і тоді, кожен говорить про Ісуса своє. Для когось Він поет, що зачаровував простих людей; для когось – мораліст, що звільнив людину від безлічі формальностей; ще для когось – найсвятіша людина на землі, що принесла правдиве розуміння Бога, і т. д.

І сьогодні, подібно, як колись у Кесарії Пилиповій, Церква, повторюючи визнання віри першого її глави, дає на це запитання єдину правдиву відповідь: «Ти – Христос, Син Бога Живого». Ісус зазначає, що лише внутрішнє просвічення Божою благодаттю привело Петра до розуміння таїнства Його особи (Мт. 16:17), таїнства, яке Він поступово об’являв Своїми ділами, Своїм словом та Своєю поведінкою.

Уже перші записані в Євангеліях слова Ісуса свідчать, що Він був цілком свідомий цієї Своєї ідентичности. Усім відомий епізод про дванадцятилітнього Ісуса в Єрусалимському храмі (Лк. 2:41-52), в якому після трьох днів напружених пошуків Марія і Йосип віднаходять Його поглинутим дискусією з учителями закону. Мати не може стриматися, щоб не висловити Йому докору: «Дитино, чому так Ти зробив нам? Ось Твій батько та я із журбою шукали Тебе…». Ісус же відповідає, що Він мусить бути при справах Свого Отця.

Лука зазначає, що вони тоді не втямили цієї відповіді Ісуса. Мабуть, вони не зрозуміли, що це, «що належить Отцеві». Але Ісус виявляє цими словами, що Він знає, що Його єдиним правдивим Отцем є Бог.

Відомо, що так звані «євангелія дитинства» (Мт. 1-2; Лк. 1-2) становлять відносно пізню стадію роздумів про земне життя Ісуса, вони містять у собі твердження вже цілком зрілої віри первісної Церкви в Христа. Але ці твердження твердо ґрунтуються на переданні про слова і діла, що їх проказав і звершив Ісус за час Свого прилюдного життя. Ці слова й діла виявляють в Ісусі надлюдську самосвідомість. Вираз «Син Божий» (в Івана, як правило, просто «Син») вживали на означення Ісуса, безсумнівно, ще перед Його смертю. Сам Ісус уживав його, вказуючи на Себе Самого у важливі моменти Своєї місії (Мт. 11:27) та в різні критичні епізоди, як, приміром, коли розповідав ворожо наставленим до Нього фарисеям притчу про виноградаря (Мр. 12:1-12).

У Старому Заповіті вираз «син Божий» звичайно вживали як титул для щойно інтронізованих царів, а також на означення істот із божественного світу, яких ми називаємо ангелами. Сам ізраїльський народ був теж первістком Божим (пор. Вих. 4:21-23). Тож цей вираз міг мати метафоричне значення, вказуючи лише на якусь особливу близькість й особливі стосунки з Богом; втім, усе життя і навчання Ісуса свідчать, що цей титул виражав Його абсолютно унікальний зв’язок із Богом.

Ісус завжди чітко відрізняє Себе від усіх інших, навіть від найбільш наближених осіб. Говорячи про Свій стосунок до Отця небесного, Він казатиме: «Мій Отець», «ваш Отець», але ніколи не «наш Отець»; єдиним винятком було, коли Він навчав учнів молитви Отче наш, – проте тут абсолютно зрозуміло, що ця молитва призначена для учнів: «Ви ж моліться отак: Отче наш…». Даючи обітницю зіслання Святого Духа, Він каже: «Я посилаю на вас обітницю Мого Отця» (Лк. 24:49). А на закінчення проповіді про Страшний суд говорить: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу» (Мт. 25:34).

Євангеліє від Івана подає нам ще виразніші твердження Ісуса про Свою божественну природу: «Я з неба зійшов…» (Ів. 6:38), «Від Отця вийшов Я, і на світ Я прийшов. І знов покидаю Я світ та й іду до Отця» (Ів. 16:28), – подібних цитат можна навести ще дуже багато.

Ісус свідомий того, що Він має абсолютно унікальний стосунок до Бога Отця – стосунок природного синівства, з якого випливає і однаковість природи з Отцем. Множинність осіб (Отець, Син і Святий Дух) в єдиному Богові – це «таїнство» для нашого обмеженого розуму; над цим питанням ламали голову філософи і богослови всіх епох історії ще від перших століть християнства, підтверджуючи тим, що «таїнство» Бога, Який об’являє Себе, не є чимось, у чому нічого неможливо зрозуміти, а є дійсністю, яка ніколи не перестане дивувати і яку ніколи не перестануть пізнавати, адже це є таїнство безконечної любови.

Попередній запис

Ісус – «пророк», «Син Давидів», «Отрок Ягве»

Наступний запис

Ісус – «Господь і Спаситель»