У деяких псалмах дух ненависті пашить в обличчя, наче жар із печі. В інших же псалмах цей дух через свою наївність – не такий страхітливий для сучасника.
Приклади страхітливої ненависті трапляються в багатьох місцях Псалтиря, та найстрахітливіший, либонь, є в псалмі 109-му. Псалмопівець молить Бога, аби поставив нечестивого верховодити над його ворогами і аби сатана став праворуч нього (Пс. 109:6). Це, ймовірно, не означає того, що християнин-читач природно міг би припустити. «Сатана» – це обвинувач, можливо, – нашіптувач-наклепник. Коли ворог судиться, хай буде засуджений, і хай винесуть йому вирок, «молитва ж його бодай стала гріхом» (Пс. 109:7). Тут не йдеться, гадаю, про молитву до Бога, але про благання до земного судді, аби той був якомога суворішим. (Про це свідчить подвійне благання про засуд ворога). «Нехай дні його будуть короткі, хай інший маєток його забере» (Пс. 109:8). «Бодай діти його стали сиротами», «і хай діти його все мандрують та жебрають» (Пс. 109:9,10). «Беззаконня батьків його хай пам’ятається в Господа, і хай не стирається гріх його матері!» (Пс. 109:14). Жахливішим є вірш із прекрасного 136-го псалма: «Вавилонськая дочко, що маєш і ти ограбована бути […] Блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю і твої немовлята!» (Пс. 137:8:9). І, воістину, витончена злоба: «Бодай пасткою стала їм їхня трапеза, а їхні учти тенетами» (Пс. 69:23).
Приклади, від яких мимоволі усміхнешся, ріжуть вухо найбільше в улюблених псалмах. У псалмі 143-му після 11-ти віршів, від яких навертають сльози на очі, раптом на додачу – 12-ий вірш (мало не забув!): «А в Своїм милосерді понищ моїх ворогів, і вигуби всіх, хто ненавидить душу мою» (Пс. 143:12). Іще простодушніше, майже по-дитячому, у псалмі 139-му посеред хвали Бога псалмопівець викидує: «Якби, Боже, вразив Ти безбожника» (Пс. 139:19). Так, наче дивується, як Усемогутньому ще не спало на думку застосувати такий простий спосіб проти людського зла. Та щонайгірше в «Господь то мій Пастир» (Пс. 23) після буйних пасовиськ, тихих вод, надійного прихистку серед долини темряви, ми несподівано зустрічаємо: «Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах». Поет не може уповні радіти Божими дарами, якщо ці «відразливі» вороги не глядітимуть на них із заздрістю та ненавистю. Либонь, тут менше диявольського, аніж у цитованому мною раніше вірші, однак дріб’язковість та вульгарність цього почуття – нестерпні.
Можна просто ці жахливі чи радше сміливі нікчемні псалми відкинути, відсікти. Та, на жаль, їх годі відділити. Вони можуть, як ми вже зауважили, переплітатися з найвишуканішими рядками. Якщо ми все-таки віримо, що усе Св. Письмо написане нам для повчання, і якщо вікова користь Псалтиря не сповна противиться Божій волі, і якщо ми згадаємо, що розум та мова нашого Господа були явно просякнуті Псалтирем, тоді спробуймо, скільки спромога, добути з них якийсь пожиток. Але який?
Аж поки не розглянемо розділ про алегорію, годі відповісти вичерпно. А поки можу лише поділитися тим, що прийшло до мене повільно, і про що здогадався сам.
Уже від початку я твердо вірив (вірю й досі), що не можна міркувати отак: якщо такі фрази написані у Св. Письмі, то мстивість та ненависть в якийсь спосіб, мабуть, є хорошими і благочестивими. Однак не можемо і вдавати, що ані помсти, ані злоби тут нема. Ось вона, ненависть, – неприкрита, гнійна, зловтішна. Ми були б лукавими, якщо б із цією ненавистю мирилися чи її схвалювали, або ж, щонайгірше, виправдовували цей порок у собі. Лише після того, як погодимося із цими двома твердженнями, можемо безпечно йти далі.
Як завжди, мені, насамперед, допоміг позарелігійний досвід. Я раптом впізнав ці почуття. Вони нам усім аж надто добре знайомі. Досада, виражена сповна вільно, без маскування, безсоромно, непристойно, як сьогодні могли б виразити її лише діти. Я, певна річ, не гадаю, що древні євреї не мали умовностей чи обмежень. Стародавні та східні культури багато в чому більш умовні, багатші на церемонії та увічливіші, ніж наша власна. Але обмежували вони себе в іншому. Їм не треба було замасковувати ненависть про людське око чи зі страху бути звинуваченими в психічній неврівноваженості. А тому бачимо тут ненависть в її «дикому» або ж природному стані.
Звідси випливає, що корисно було б тут-таки звернути свою увагу на ті ж самі речі у власному серці. Безсумнівно, вельми корисно для душі робити такий висновок із «проклинальних» псалмів. Щоправда, ми і в найбільшій ненависті не мріємо про подібну помсту. Ми живемо – принаймні, у деяких країнах ми поки що живемо – у відносно спокійній епосі. Псалмопівці, натомість, жили у світі жорстоких страт, світі масових розправ і насилля, світі, де в кожній країні були криваві жертвоприношення тварин, а в багатьох країнах – і людські жертвоприношення. Звісно, ми, знову ж таки, набагато витонченіші в маскуванні наших хворих порухів від інших та від себе самих. «Гаразд, – говоримо ми, – він ще про це пошкодує», так, начебто ми просто, а й навіть зі смутком, прогнозуємо. При цьому не зауважуємо, а тим паче не допускаємо, що наші «прогнози» приносять нам певне задоволення. Ба більше, схильність псалмопівців плекати в собі образу, згущуючи фарби, більшість із нас розпізнає і в собі. Нам, як-не-як, близькі оці люті, сповнені жалю до себе, дикі люди.
Це, як я вже зазначав, – велика користь, яку можемо отримати від «проклинальних» псалмів. Але хотів би звернути увагу на дещо інше. Спостерігаючи за незамаскованою ненавистю псалмопівців, я побачив також і природний наслідок жорстокості. Слово «природний» тут невипадкове. Цей наслідок благодать може усунути, розсудливість чи суспільний договір – придушити або (щонайнебезпечніше) самообман може від нас цілком приховати. Хоч-не-хоч, але природним результатом від кинутого до купи стружок запаленого сірника є полум’я. Чи купа вогка, чи легкозаймиста, – все одно природним наслідком ошуканства, приниження чи зневаження людини є обурення. Тобто, людина підпадає під спокусу стати схожою до псалмопівця, коли той пише рядки про помсту. Людина може впоратися зі спокусою, а може їй піддатися. Якщо зазнає невдачі, якщо помре духовно через свою ненависть до мене, як же тоді я, котрий спровокував цю ненависть, спасуся? На додачу до початкової кривди я вчинив йому ще значно гіршу. Я вніс у його внутрішнє життя, у найліпшому разі, нову спокусу, а в гіршому – новий навальний гріх. Якщо цей гріх цілком його зіпсує, значить, я його звів, спокусив. Я був спокусником.
Дарма розводитись про те, як легко прощати. Усім нам відомий старий жарт: «Ти кинув курити? Велике діло. Я кидав уже сто разів!». Подібно і я б міг сказати: «Чи я йому пробачив те, що він сьогодні мені заподіяв? Я пробачав йому незліченну кількість разів». Ми мусимо прощати знову й знову. Ми прощаємо, ми умертвляємо наше обурення. Та за тиждень низка спогадів повертає нас до первісної образи, й ми відкриваємо для себе, що старе обурення спалахнуло знову так, наче ми його взагалі не гасили. Ми мусимо пробачати нашого ближнього сімдесят разів по сім не лише за 490 провин, але за одну провину. Я закинув у людську душу ще одну зайву образу. У мене прекрасні для цього можливості, мені дуже легко когось принизити. Якщо ви не викладач, не медсестра, не суддя, сердечно дякуйте за це Богові.
Жахливою простодушністю було б читати прокльони в псалмах, не відчитуючи при цьому одного лиш жаху від жорстокості поетів. Вони направду – диявольські. Але ми також мусимо глянути на тих, котрі до цього псалмопівців спровокували. Їх ненависть – реакція на щось. Саме таку злобу, згідно з природним законом, породжує жорстокість та несправедливість. Ось що, окрім всього іншого, означає кривда: заберіть у людини її свободу чи маєток, і зможете відійняти в неї невинність та людяність. Не всі жертви йдуть вішатися, подібно до містера Пілгріма[1]; вони можуть і жити ненавистю.
Мені стрелила в голову інша думка і спровадила мене туди, куди я й не планував прямувати. Реакція псалмопівця на несправедливість глибинно природна, але заразом і глибинно хибна. Можна це пробачити, мовляв, псалмопівець не був християнином і ліпшого не знав. Але є дві причини, через які подібне виправдання – поверхове, не сягає суті.
По-перше, всередині самого юдаїзму вже розуміли, що таке приборкувати природні відрухи. «Не будеш ненавидіти брата свого в серці своєму. Конче вияви неправду свого ближнього, і не понесеш гріха за нього. Не будеш мститися, і не будеш ненавидіти синів свого народу» (Лев. 19:17-18). У книзі Виходу читаємо: «Коли стрінеш вола свого ворога або осла його, що заблудив, то конче повернеш його йому. Коли побачиш осла свого ворога, що лежить під тягарем своїм, то не загаїшся помогти йому, конче поможеш разом із ним» (Вих. 23:4-5). «Не тішся, як ворог твій падає, а коли він спіткнеться, хай серце твоє не радіє» (Пр. 24:17). Ніколи не забуду свого здивування, коли вперше відкрив для себе, що слова св. ап. Павла: «Якщо твій ворог голодний, то нагодуй його» тощо, є прямою цитатою з тієї ж таки книги Приповістей: «Якщо голодує твій ворог нагодуй його хлібом, а як спрагнений він водою напій ти його, бо цим пригортаєш ти жар на його голову, і Господь надолужить тобі!» (Пр. 25:21-22). Це одна з винагород тим, хто читає постійно Старий Заповіт. Не перестаю все більше дивуватися тому, як багато цитат зі Старого Заповіту є в Новому, як безнастанно наш Господь повторює, підсилює, вдосконалює і підносить юдейську етику, як рідко Він уводить щось нове. Це, направду, було добре знаним, майже очевидним для мільйонів неосвічених християн до тих пір, поки практикувалося читання Святого Письма. У сучасності це, як видається, настільки забуто, що люди гадають, неначебто якось знеславлять нашого Господа, якщо зуміють представити яку-небудь дохристиянську пам’ятку (чи ту, яку вважають дохристиянською) як таку, що містить у собі сказане Ісусом (наприклад, Сувої, знайдені біля Мертвого моря)[2]. Так, начебто ми припускали, що Ісус – фокусник, який, подібно до Ніцше, винайшов нову етику! Кожен добрий учитель як в юдаїзмі, так і в язичництві, навчав те, про що говорив сам Ісус. Усе найкраще з релігійної історії дохристиянського світу виражало те, що виражав Христос. Інакше й не могло бути. Світло, яке просвітлювало всіх людей від початку, може світити яскравіше, але не змінитися. Джерело [Origin] не може раптом стати, у популярному сенсі цього слова, «оригінальним» [original][3].
Друга причина непокоїть іще більше. Якщо ми «пробачаємо» псалмопівцям, оскільки вони не були християнами, то ми б мали знайти таку ж, а то й гіршу злобу в язичницьких авторів. Мабуть, якби я знав ліпше язичницьку літературу, то зміг би таки її відшукати. Але серед відомого мені на сьогодні (маю на увазі деяких греків, латинян і зовсім небагатьох скандинавів), здається, її годі «відкопати». Я можу зустріти в них хтивість, брутальнішу бездушність, холоднокровну жорстокість, яку трактували за щось належне, але там нема тієї лютої, зловтішної ненависті. Я маю на увазі, звісно, висловлювання авторів від першої особи. Промови, вкладені в уста розлючених героїв у дії, – це вже інша справа. На перший погляд, євреї були мстивішими та їдкішими від язичників. Якби ми не були християнами, то відмахнулися б старим дотепом: «Який же дивний Бог, що вибрав євреїв»[4]. Якщо ж віримо, що Бог вибрав для Свого Втілення саме цей народ і що ми в невідплатному боргу перед Ізраїлем, то нам так легко не відкараскатися.
Де стикаємося з труднощами, там чекаймо на відкриття. Ця особлива трудність вартує детальнішого розгляду. Здається, у світі моралі існує правило, яке можемо сформулювати так: «Що вище, то небезпечніше». «Пересічний чолов’яга», котрий іноді зраджує власній дружині, іноді зазирає в чарчину, завжди – у міру егоїстичний та легковажний у роботі, є, зазвичай, «нижчим» типом, аніж чоловік, чия душа пройнята великою Ідеєю, якій він підпорядковує свої природні нахили, власну долю, ба більше, задля якої ризикує життям. Але саме з оцих «вищих» може вийти щось воістину бісівське: Інквізитор чи Член Комітету Соціальної Безпеки. Саме великі люди, потенційні святі, а не обивателі, стають безжальними фанатиками. Хто готовий померти за ідею, легко може стати тим, хто готовий за неї вбивати. Можна запримітити подібний принцип у дії на такій, порівняно неважливій ниві, як літературна критика. Найбрутальніші праці, найїдкіша ненависть серед усіх критиків і майже серед усіх авторів може походити від найчеснішого і найменш заангажованого критика, людини, котра найпалкіше й найбільш самовіддано дбає про літературу. Що вищі ставки, то більша спокуса втратити самовладання опісля гри. Та ми не повинні вихваляти відносну «безневинність» малих, чуттєвих, фривольних людей. Вони не понад спокусою, а нижче від неї.
Якщо я людина неазартна, то це ще не означає, що я від азартних чимось ліпший. Ті ж таки несміливість та песимізм, які звільняють мене під подібної спокуси, мене й спонукають відступати від тих ризиків та пригод, на які варто-таки кожному наважитися. Так, відсутність мстивості в язичників (у порівнянні з євреями) ще не є на сто відсотків доброю річчю в собі, не є добрим симптомом. Я це дізнався, коли на початку Другої світової війни їхав уночі у фургоні, переповненому молодими солдатами, котрі мене підібрали. З їхньої розмови було ясно: вони абсолютно не вірять усьому тому, що прочитали в газетах про масове насилля з боку нацистського режиму. Вони й не сумнівалися, що це була брехня, пропаганда, покликана «розрухати» війська. Та найжахливішим було те, що вони все це сприймали без жодного обурення. Їм здавалося самозрозумілим і нормальним, що їхні керівники фальшиво приписують ворогові найжахливіші звірства, вчинені своїми ж приспішниками, аби решту своїх солдатів нацькувати на німців. Вони навіть були по-особливому заінтриговані. Вони не бачили в цьому нічого поганого. Тепер мені здається, що найлютіший псалмопівець (або просто дитина, яка лементує: «Так нечесно!»), ближчі до спасіння, аніж оці молоді солдати. Якщо б вони вжахнулися перед сатанинською підступністю уряду, який запідозрили в учиненні подібного, а опісля пробачили б йому, то могли б стати святими. Та вони не вбачали в цьому жодної проблеми, вважали це чимось банальним, а це доводить їх жахливу нечутливість. Певна річ, ці молоді люди не мали зеленого поняття про добро і зло (принаймні в цій ситуації).
Тож відсутність гніву, а особливо того його різновиду, який зветься «обуренням», може, як на мене, бути найтривожнішим симптомом. А от присутність обурення може бути доброю ознакою. Навіть, якщо це обурення переходить у жорстоку особисту мстивість, це ще може бути добрим симптомом, хоча й є злим сам по собі. Це – гріх. Але він, принаймні, показує, що ті, котрі його коять, ще не опустилися до того рівня, де подібна спокуса вже неможлива. Подібні гріхи (часто-густо досить жахливі) великих патріотів чи великих реформаторів вказують на присутність у них чогось більшого за них самих. Якщо юдеї проклинали лютіше від язичників, то це хоча б частково, як на мене, означає, що ставились вони до правди та несправедливості серйозніше. Погляньте, вони обурюються, зазвичай, не тому, що просто їх же самих скривдили, а тому, що взагалі-то кривдити – це очевидне зло, огидне як для скривдженого, так і для самого Бога. Думки про «справедливого Бога», Котрий неодмінно має (ох, але як же Він жахливо зволікає!) «судити» або мстити, у цих псалмах завжди прикуті, навіть якщо вони лише на задньому плані. Іноді вони виступають і на перший план, як-от у псалмі 58-му: «А праведний тішитись буде, бо помсту побачить, у крові безбожного стопи свої він обмиє! і скаже людина: Поправді є плід справедливому, справді є Бог, суддя на землі!» (Пс. 58:11-12). Це не схоже на простий гнів без обурення на тваринну злобу людини, котрій ворог вчинив те саме, що б вона йому сама заподіяла, якби була сильнішою та більш спритною. Відмінний, явно вищий і кращий симптом, але й до гріха веде жахливішого. Адже саме «обурення» спонукає людину гадати, що її власна чи не найгірша пристрасть – свята. Воно нас спонукає приписати, явно чи приховано, «так сказав Господь» до проявів наших власних емоцій чи навіть наших власних думок, як це так жахливо чинять Карлайл і Кіплінг[5], деякі політики, і навіть, у свій власний спосіб, деякі сучасні критики. Мабуть, саме це мається на увазі під заповіддю «не взивай на марно імені Господа твого» (а не просто порушення клятви). Людина, що каже «побий його грім!» насправді не бажає, аби це сталося із безсмертною душею і не бажає відправити її на вічну погибель. Тут теж діє принцип: «що вище, то небезпечніше». Євреї грішили гірше не тому, що були від Бога далі, але тому, що були до Нього ближче. Коли надприродне входить у людську душу, то відкриває для неї нові можливості як для добра, так і для зла. Звідси беруть початок два шляхи: один шлях веде до святості, любові, смирення, інший же – до духовної гордині, самовдоволення, фанатизму. До просто банальних чеснот і пороків «непробудженої» душі вороття нема. Якщо Божий поклик не зробить нас кращими, то зробить нас набагато гіршими. З усіх поганих людей найгірші – погані релігійні люди. З усіх створених істот найгіршим є той, хто спочатку предстояв безпосередньо в Божій присутності. Видається, виходу немає. Це надає нового значення словам Нашого Господа про «здачу рахунків».
Ми можемо навіть у найгірших прокльонах прогледіти, наскільки древні поети були, у певному сенсі, близькі до Бога. Хоч як жахливо спотворений інструмент – людина, – та щось-таки від Божественного голосу доноситься до наших вух через ці рядки. Сподіваємося, не в тому сенсі, що Бог дивиться на їхніх ворогів так, як дивляться псалмопівці: Він «не бажає смерті грішника». Але, без сумніву, Він невблаганний як і псалмопівець, але тільки не до грішників, а до їхнього гріха. Він не потерпить його, не допустить, не укладатиме з ним угоди. Цей зуб необхідно вирвати, цю правицю – ампутувати, аби врятувати людину. Таким чином, безжалісність псалмопівців є набагато ближчою до однієї сторони істини, аніж багато модерних поглядів, які можуть бути сплутані тими, які їх дотримуються, з християнським милосердям. Це, наприклад, явно ближче до істини, аніж повна моральна байдужість молодих солдатів. Це ближче до істини, ніж псевдонаукова терпимість, яка зводить усі пороки до неврозів (хоч деякі і породжені саме ними). Це навіть містить у собі дещицю здорового глузду, відсутнього в старенької жіночки, котра головувала на суді для неповнолітніх і котра (я це чув власними вухами) говорила молодим злочинцям, засудженим за добре сплановану грошову крадіжку (вони вже продали здобич і деякі з них мали попередню судимість за це), що вони мусять, вони направду мусять «полишити ці дурні витівки». Попри всі свої страхітливі рядки, Псалтир нагадує, що у світі існує зло і що воно (але не самі злочинці) Богові ненависне. Таким чином, яким би небезпечним не було людське спотворення, Боже слово лунає крізь ці рядки також. Але чи можемо ми не лише повчитися з цих страхітливих Псалмів, але також використати їх для дарованого нам життя? Я вірю, що можемо, але цю тему слід «приберегти» для наступних розділів.
[1] Едвард Олександр Пілгрим (Mr Pilgrim, 12 грудня 1904 – 24 вересня 1954) був британським домовласником, котрий вчинив самогубство, ставши жертвою бюрократії. Історія Едварда Пілгрима стала прообразом добромисних зловживань бюрократії, особливо у Великобританії
[2] Сувої Мертвого моря (тж. Кумранські рукописи) – назва манускриптів, виявлених, починаючи з 1947 року, в печерах Кумрану, в печерах ваді Мурабба’ат (на південь від Кумрану), в Хірбет-Мірді (на північний захід від Кумрану), а також у низці інших печер Юдейської пустелі та в Массаді. Дослідження рукописів підтвердило, що принаймні деякі з них було написано саме в кумранській громаді.
[3] Тут бачимо гру слів «Origin» (тобто Бог як Джерело, Начало) не може стати «original» тобто «новим, свіжим, відмінним від того, яким був досі».
[4] «How odd of God to choose the Jews» – в оригіналі вислів римується.
[5] Томас Карлайл (англ. Thomas Carlyle, 4 грудня 1795 – 5 лютого 1881) – шотландський письменник, есеїст та історик. Працював у Вікторіанську епоху. Письменник походив із побожної сім’ї кальвіністів, його батьки бажали, щоб син став проповідником, проте вступивши в Единбурзький університет, він переглянув своє ставлення до християнських догм. Під час його роботи його особистим секретарем був відомий християнський письменник Едмунд Бішоп. Кальвіністичні переконання Томаса супроводжували все життя. У XX столітті Томаса Карлайла, поряд із Фрідріхом Ніцше, спекулятивно називають одним із засновників нацистської ідеології.
Редьярд Кіплінг (англ. Joseph Rudyard Kipling, 30 грудня 1865, Бомбей – 18 січня 1936, Лондон) – англійський поет і прозаїк. Був співцем британського імперіалізму. Більш відомий як творець дитячих казок про Мауглі, допитливе слоненятко, Про кішку, що гуляла, як сама собі знала, про відважного мангуста Рікі-Тікі-Таві та багатьох інших. Наймолодший лауреат Нобелівської премії з літератури. Був нагороджений «за велику фантазію та зрілість ідей».