Якщо щось і лякає християнина, то це – думка про Божий «суд». День Суду для нас – жахливий день гніву. Ми молимось до Бога про помилування «в годину смерті та в день суду». Християнське мистецтво та література століттями змальовували його жахіття. Цей мотив сягає своїм корінням слів Самого Господа, а особливо Його страхітливої притчі про овець та козлів. Тут жодна совість не залишиться байдужою, адже «козли» засуджені навіки не через свої опущення; найважче звинувачення проти кожного із нас стосуватиметься речей, яких ми ніколи не чинили, ба більше, які чинити нам, мабуть, і на думку не спадало.
Я вельми здивувався, помітивши вперше, як говорять псалмопівці про Божий суд. Говорять вони ось як: «Нехай веселяться й співають племена, бо Ти правдою судиш народи» (Пс. 67:5). «Нехай поле радіє та все, що на ньому! Нехай заспівають тоді всі дерева лісні, перед Господнім лицем, бо гряде Він, бо землю судити гряде, Він за справедливістю буде судити вселенну» (Пс. 96:12-13). Тут Суд – очевидний привід для всесвітньої радості. Люди просять про нього: «Розсуди Ти мене до Своїй справедливості, Господи, Боже мій» (Пс. 35:24).
Причина для негайного приходу Господа – зрозуміла. Стародавні євреї, як і ми, уявляли Божий суд в образі суду земного. Однак ми, християни, бачимо на лаві підсудних самих себе, юдеї ж – бачили своїх кривдників, а себе вважали позивачами. Ми сподіваємось на виправдання чи, скоріше, прощення, а вони сподівались на те, аби суд був якомога суворішим. Тому й старозавітній єврей молиться: «Устань, і збудися на суд мій, Боже мій і Господи мій» (Пс. 35:23), «Розсуди Ти мене до Своїй справедливості» (Пс. 35:24). Хоча, як я щойно зазначив, наш Господь у притчі про овець і козлів змалював характерно християнське уявлення про суд, в іншому ж місці Він – питомий єврей. Зауважте, що Він мав на увазі під «несправедливим суддею». Більшість із нас в образі «несправедливого судді» бачать когось схожого на суддю Джефріса[1] або особину, що сидить на лаві Німецького трибуналу за часів нацистського режиму, знущається зі свідків та присяжних, аби викрити і тоді люто покарати невинного. Знову ж таки, нам на думку спадає кримінальне судочинство. Ми сподіваємося, що ніколи не опинимось на лаві підсудних перед таким суддею. Але суддя неправедний із притчі – інший. Тут немає жодного ризику опинитись перед ним проти власної волі. Труднощі в протилежному – «достукатися» до нього. Це, ясна річ, – цивільний позов. Бідна жінка (Лк 18:1-5) мала свій крихітний клаптик землі (де помістився б лише свинарник або ж подвір’я для курей). Його відібрав багатший та впливовіший сусід (у сучасності це – містобудівник чи інша організація). Вдова знає, що права. Якщо їй вдасться подати скаргу, то їй повернуть її ж клаптик землі. Та ніхто не бажає її слухати. Що ж тут дивного, що вона жадає суду?
Вже позаду залишилось те, про що ми говорили, і що відбувалося століттями у всьому світі. Здебільшого скрізь і завжди «маленькій людині» було важко подати скаргу. Слід було підкупити суддю (і, безсумнівно, ще одного або двох його підлеглих). Наші судді не беруть хабарів. (Ми, ймовірно, сприймаємо це благословення, як щось самозрозуміле, але воно не встоїться само по собі). Тому нічого дивуватися, коли псалмопівці і пророки жагуче прагнуть суду, і сповіщення про грядучий суд для них – блага вість. Сотні й тисячі безневинно скривджених врешті будуть почуті. Певна річ, вони не бояться суду. Вони знають: їхня справа безпрограшна, але тільки, якщо буде вислухана. Коли Бог прийде судити, то так і станеться.
Декілька віршів проллє світло на це питання. У псалмі 9-му, як уже згадувалося, «і вселенну Він (Бог) буде судити по правді» (9), бо «не забуває Він зойку убогих» (13). Він – «вдовицям суддя» (тобто захищає вдів, а не засуджує їх) (Пс. 68:6). Добрий цар у псалмах (Пс. 72:2) судитиме народ по праву, тобто, він захистить убогих. Коли «встає Бог на суд», то спасе «всіх покірних землі» (Пс. 76:10); усіх боязких і безпорадних, чиї кривди ще ніколи не були загладжені. Коли Бог перед усім світом звинуватить неправедних суддів, то промовить: «Оправдайте убогого та бідаря» (Пс. 82:3).
Отже, праведний суддя, передусім, виправляє несправедливість у цивільній справі. Він, без сумніву, розсудив би й кримінальну справу справедливо, але заледве чи псалмопівці про це думали. Християни взивають до Бога про милосердя, а не про правосуддя. Юдеї взивали до Бога про правосуддя, боячись неправди. Божественний Суддя – захисник і рятівник. Науковці говорили мені, що в книзі Суддів, власне, слово «суддя» можна перекласти як «захисник». Хоча ці «судді» іноді й виконували власне судові функції, та більшість із них, скоріше, турбувалася про порятунок пригноблених ізраїльтян від філістимлян та інших ворогів силою зброї. Для нас, англійців, вони більше нагадують Джека Грозу Велетнів, аніж сучасного суддю в перуці. Лицарі з середньовічних романів, що рятують обездолених дівиць і вдів від велетнів та інших тиранів діють здебільшого як «судді» в древньо-єврейському розумінні. Подібно й сучасні повірені адвокати (я й сам таких знаю) задарма працюють для бідних клієнтів, аби врятувати їх від кривдників.
Гадаю, з багатьох причин християнське бачення Божого суду значно глибше й «безпечніше» для наших душ, аніж єврейське. Та це не означає, що єврейську концепцію слід просто відкинути. Я, принаймні, вірю, що можу добути з неї чималу користь.
Єврейська концепція доповнює християнську. Нас, християн, тривожить безмежна чистота взірця, згідно з яким будуть суджені наші вчинки. Та ми знаємо, що жоден із нас до цього взірця ніколи не дотягне. Усі ми зліплені з одного і того ж тіста. Усі мусимо покладати нашу надію на Боже милосердя й Христове відкуплення, та аж ніяк не на нашу доброчесність. Юдейська концепція для нас – мов холодний душ: нагадує, що ми, либонь, недосконалі не лише на тлі Божественного стандарту (у цьому годі й сумніватися), а й на тлі стандарту, прийнятого всіма розсудливими людьми, і який ми самі, зазвичай, застосовуємо щодо інших. Певна річ, кожен із нас чинив щодо інших якусь кривду. Хто наважиться стверджувати, що ані з начальством, ані з підлеглим, ані з чоловіком чи жінкою, з батьками чи дітьми, у сварці чи співпраці ніколи не був несправедливим? (Про милосердя чи великодушність тут навіть не згадуємо). Звісно, ми забуваємо всі завдані нами кривди. Та скривджена сторона не забуває, навіть якщо й пробачає. І Бог не забуває. Ба більше, навіть того, що самі можемо пригадати, предосить. Мало хто з нас уповні давав учням, пацієнтам чи клієнтам усе, чого бажав би в такому ж випадку отримати для себе. Ми не завжди робили належну нам долю кропіткої праці, якщо знаходили колегу чи партнера, який міг би, будучи обведеним довкола пальця, її довести до кінця за нас.
Наші суперечки добре показують, як відрізняються одне від одного християнське та юдейське уявлення про суд. Як християни, ми, звісно, маємо каятися у власній дратівливості, мерзенності та свавіллі, без яких суперечка взагалі б не розпочалася (принаймні, з нашого боку). Та існує також інша проблема на нижчому рівні: сутичка таки розпочалася, але чи чесно я боровся? А, може, я прикидався, що я – скривджений, а насправді – сердився на щось зовсім інше і мотив мій був ниций? Чи не прикидалися покривдженими через нашу «чутливість і вразливість нашої натури», а насправді нас терзали заздрість, досада, егоїзм? Така тактика нерідко – виграшна. Противник поступається. Та не тому, що не розуміє де собака зарита. Він аж надто добре знає: приспаний у нас всередині звір може прокинутися, – і це розірве будь-які стосунки між нами. Це потребує хірургічного втручання, якого ми не в силах перенести. Отож ми перемагаємо. Ошукуючи. Однак, несправедливість відчувається нутром. Направду те, що прийнято називати «чутливістю», є найпотужнішим двигуном домашньої тиранії, інколи довічної. Що нам чинити із такою тиранією? Я точно не знаю. Знаю лише, що мусимо вбивати в собі таку тиранію в самому зародку.
Може здаватися, що безнастанний протест проти тих, які гноблять знедолених, майже не стосується сучасного суспільства. Ймовірно, так здається лише на перший погляд. Питання ж полягає в тому, кого вважати за «знедолених». Часто трапляється, що хтось із моїх знайомих отримує сумнівну вимогу від податкової служби, яку потім оскаржує. Як наслідок, податок знижують на 50%. Один мій знайомий, адвокат, повернувся до офісу і спитав, що б це мало означати. Особина за лічильником захихотіла і сказала: «Ну, спроба ще нікому не зашкодила». Коли намагаються ошукати людину, котра не дасть собі в кашу плюнути, – то півбіди, – трохи змарнують часу (усі ми, зрештою потерпаємо від того, що належимо до суспільства, де толеруються подібні речі). Та й по всьому. Але якщо неправедний митник намагається ошукати вдову, котра й так живе впроголодь за свої «нетрудові прибутки», зароблені багаторічною працею і знецінені до межі інфляцією, то справа вже інша. За неї ніхто не заступиться, вона нічого не розуміє, вона перелякана і заплатить, залишившись геть-чисто в холоді й голоді. Митник, котрий удатно ошукав вдову, належить саме до тих «безбожних», що «ставлять стрілу свою на тятиву, щоб у темряві до простосердих стріляти» (Пс. 11:2). Та будьте певні, чинить він це не для власної наживи (як це робили древні митники), але для кар’єрного росту та для потурання своїм зверхникам. І ось тут-таки вже є різниця. Наскільки вона важлива в очах Того, Хто боронить сиріт і вдів, я не відаю. Чиновник же довідається в день Суду. (Та хтозна, може, я помиляюся. Мабуть, вони, як чесні спортсмени, дотримуються правил гри і не «б’ють лежачих». Тож нехай прибережуть свої нелегальні домагання для тих, котрі себе скривдити не дозволять, ще й до того можуть з ними поквитатися, але хай ніколи й не мріють кривдити нужденних. У такому разі можу лише просити прощення за свою помилку. Якщо й докоряю безпідставно, то все ж хочу застерегти: до зла легко звикнути).
Вам, хай там як, впало у вічі, що старозавітну концепцію суду я роблю корисною для нас, християн, розглядаючи себе в ролі підсудного, а не позивача. Автори псалмів так не чинили. Вони очікували Суду, бо вважали себе покривдженими і сподівалися, що несправедливість буде усунута. Щоправда, у деяких віршах псалмопівець наближається до християнського смирення та мудро відмовляється від самовпевненості. У псалмі 50-му, одному з найдовершеніших, Бог – обвинувач (Пс. 49:6-21). А в 142-му псалмі знаходимо слова, часто повторювані більшістю християн: «І на суд не вступай із рабом Своїм, бо жоден живий перед обличчям Твоїм справедливим не буде». (Пс. 143:2). Але це – виняток. Майже завжди псалмопівець – обурений позивач.
Він, звісно, упевнений, що його руки чисті. Він ніколи не чинив іншим тих жахливих речей, яких сам зазнав від інших. «Господи, Боже мій, коли я таке учинив, коли є беззаконня в долонях моїх, коли я доброчинцеві злом відплатив, і без причини ограбував свого противника, ворог нехай переслідує душу мою, і нехай дожене, і нехай до землі він потопче життя моє, і хай мою славу оберне на порох!» (Пс. 7:4-6). Але «я», певна річ, нічого подібного не вдіяв. Вороги не мстять мені за зло. Навпаки, вони «віддають мені злом за добро». Навіть після того, як я змилосердився над ними. Як вони хворіли, я молився та постив за них (Пс. 35:12-14).
У всьому цьому, звісно, криється духовна небезпека. Це все веде до тієї типової старозавітної отрути самовдоволеності, яку наш Господь так часто й люто ганив. Ми про це поговоримо. Але спершу важливо-таки, як на мене, зробити розрізнення між переконанням, що хтось «праний», і переконанням, що хтось – «праведний», добрий». Жоден із нас не є «праведним», а тому друге переконання – ілюзія. Однак деякі з нас, а може, й кожен, інколи буває правим у певній ситуації. Ба більше, «гірша» людина може мати рацію, а «ліпша» – ні. Їхній характер взагалі не має жодного стосунку до цієї ситуації. Питання про те, кому належить олівець – Івасику чи Андрійкові – не має жодного стосунку до питання, хто з них кращий хлопчик, і не дай Боже батькам тут схибити. Було б ще гірше, якби вони змусили Андрійка повернути олівець Івасикові (байдуже чи він йому належить), аби лише підкреслити, що саме Івасик – «чемний хлопчик». Може, він загалом і «чемний хлопчик», але ця правда не на часі. Вимушене милосердя – гірше суворої справедливості. Андрійко на все життя запам’ятає, що милосердя – святенницьке хитрування, вигідне злодюгам та улюбленцям. У жодному разі не можемо припустити, що псалмопівці обманюють чи брешуть. У певний момент і в певних справах вони цілком праві. Їхні голоси можуть нам різати вухо, й нам може здаватися, що вони – непривітні люди. Та не в цьому річ. Скривджені особи, зазвичай, заледве чи бувають привітними.
Та, звісно, фатальне змішування «правих» і «праведних» їх таки настигнуло. У 7-му псалмі, який я вже цитував, ми бачимо, власне, сам перехід. Спочатку псалмопівець просто «правий», а у вірші 9-му він уже «праведний»: «Суди ж мене, Господи, за моєю правотою й за моєю невинністю». Мішанина буває ще й гіршою: жадоба справедливості переплітається з жадобою помсти. У цих важливих темах розберемося окремо. Із псалмами, де йдеться про власну праведність, матимемо справу значно пізніше. Псалми, в яких йдеться про помсту та прокляття, от-от розглянемо. Ось чому Псалтир – «закрита» книга для багатьох сучасних богомільних людей. Священики направду сахаються пред’являти своїй пастві псалми, пройняті таким гнівом, на який вчення нашого Господа накладає табу. Але ж повинна бути від них якась користь для нас, християн, якщо ми, принаймні, ще віримо (а я вірю), що Святе Письмо в певному сенсі – хоч і не всі частини однаково – є Словом Божим. (Пізніше поясню, як я це розумію).
[1] Джордж Джефріс (George Jeffreys), перший барон Джефріс з Уема – англійський державний діяч, суддя. Барон Джефріс був відомий як «суддя-вішальник». У 1685 році він головував на «кривавих асизах», суді над учасниками повстання Монмута. Перше судове засідання відбулося 25 серпня 1685 в Вінчестері. Надалі подібного роду суди проходили у Вест-Кантрі і в Уельсі. Унаслідок чого 320 повстанців було страчено. Понад п’ятсот заслано на плантації Вест-Індії як рабів.