І простором озвався до мене Господь

Я Господь, Бог твій, Який навчає тебе корисного, Який веде тебе тим шляхом, яким слід тобі йти. Іс. 48:17

Обійми мене, обійми мене, обійми і не відпускай»… Слова цієї відомої пісні гурту «Океан Ельзи» все ще звучать для мене відлунням нещодавньої подорожі в Словаччину. Скажу більше – це була моя перша мандрівка за кордон. Мандрівка, від якої за півтори доби до від’їзду мені навіть довелося відмовитися. Та щодо цього Бог мав Свої плани, і поїздка все ж таки відбулася.

Але про все по порядку. Ще коли я навчалась у школі, якось на уроці вчитель запропонував пройти легенький тест. Запитання стосувалися наших уподобань, мрій, планів на майбутнє. Серед них було таке: «Ким я хочу стати в майбутньому?» Я написала, що хочу бути мандрівником. Тепер розумію, що це не професія. Це лише те, що робить людину щасливою, – відкриття світу, відкриття нового довкола себе і відкриття себе! Особливо себе! Бо лише за нових обставин можна багато нового побачити в собі, навіть такі якості й риси, про які не здогадуєшся. А ще – це нові емоції, враження і відчуття – відчуття, що ти живий і твоє серце може реагувати та бути чутливим до прекрасного.

Отож через понад 20 років я таки зважилася на далеку подорож. До того часу я мала багато чудових мандрівок нашою Україною. За ці 20 років відбулося формування мене як людини, формування моїх життєвих принципів і цінностей. Головна з них, довкола якої сформувалися всі інші, – віднайдення себе в Бозі. Тому всі нові можливості почала сприймати в контексті Його Провидіння, намагаючись зрозуміти, як Він на це дивиться, – варто чи ні? Відповідно і цю, здавалося б, довгоочікувану нагоду поїхати за кордон я зіставляла з Його волею і шукала знаки за всіх обставин довкола себе, чи є ця подорож Ним благословенною. Усе зійшлося!!! Навіть Єрихонські стіни моєї роботи рухнули! І я, сидячи в комфортабельному автобусі, в якому не знала 99,9% людей, з дуже низьким рівнем знання іноземної мови, боячись можливого холоду, про який застерігали, довірливо промовляла у своєму серці: «Будь зі мною, Господи!».

І Він почув… Ця перша мандрівка стала Його покликом до Себе. Я їхала в Словаччину на з’їзд католицьких спільнот Європи під промовистою назвою: «Серце Батька». Тож усі лекції, ворк-шопи були присвячені вічній і незмінній любові Бога до нас.

Кульмінаційним моментом для мене був ворк-шоп про батьківську любов Бога-Отця. Лекторка пригадала нам притчу «Про блудного сина» і запропонувала уявити себе на місці того сина, який після розчарувань і зубожіння повертається додому, до Батька. Кожен мав пригадати власні провини і повірити, що Господь нам пробачає, адже сильно любить і чекає на нас. Для підсилення такого уявного пережиття повернення ми мали нагоду підійти до одного зі служителів, задіяних у ворк-шопі. Вони саме вишикувалися в ряд і готові були послужити всім охочим – обійняти їх. А ми мали спробувати сприйняти ці обійми так, ніби обіймаєш Бога – Батька.

Я довго вагалася і критично спостерігала, як усе виглядало збоку. Та все ж наважилася зробити це з однієї причини: мій рідний тато мене ніколи не обіймав і в мене не було досвіду реальних, фізичних обіймів дитини й тата. Я просто не знала, які це відчуття і що це таке! Цікавість перемогла.

Відчуття були надзвичайні: я «зависла» в обіймах незнайомої людини, довіряючи себе Богові. У цих обіймах хотілося залишатися якомога довше. Я розтанула у відчутті, що мене люблять, мене приймають, я цінна, я захищена, я свобідна. Це була наче терапія і внутрішнє зцілення. Хоча мене обіймали руки невідомої людини. Проте – і я була певна, – що її руками мене обіймав Небесний Батько, адже такі відчуття, таку внутрішню наповненість міг дати лише Він.

Однак цим усе не скінчилося. Господь якщо обіймає, то вже насправді не відпускає зі Своїх рук. І для якнайкращого сприйняття і віри в це, Господь залучив усі ресурси – людей, природу, побут. Це нереально-реальне відчуття, що ти залишаєшся в обіймах, підсилювали донедавна незнайомі люди, які мене оточували, і надзвичайна природа. Адже містечко Ліптов, біля якого ми жили, – це фантастичні гори і чисте, безкрає озеро. Тому, маючи трохи вільного часу напередодні від’їзду, ми пішли погуляти до озера. Краєвид був чудовий: голубе озеро переходило в гори, які виглядали ще величнішими на тлі синього неба з пухнастими хмарами та відблиском заходу сонця. Моє серце переповнювало відчуття свободи і Божої благодаті. Милуючись краєвидом, пригадала одні з улюблених слів із псалма: «Я кликав до Господа, і простором озвався до мене Господь!» Що цікаво, саме така картина зринала перед моїми очима, коли я читала ці слова: «і простором озвався до мене Господь!». Скажу більше: у той момент у мене було відчуття, що я вдома, а за однією з гір – моє рідне село.

Почувалася обеззброєною й розчуленою. В ті хвилини я переживала тверду впевненість, що Господь – справді наш люблячий Батько, Він знає Своїх дітей. Він знає бажання й потреби нашого серця та здатен компенсувати те, чого в нас не було, просто міцно пригорнувши в Свої обійми, – через людей, красу природи та мрії. Головне – відкритість серця.

Ось так Словаччина стала для мене місцем повернення в Батьківські обійми і місцем початку – де «простором озвався до мене Господь».

Анна.

Попередній запис

Автостопом Прибалтикою

Наступний запис

Блакитне диво Марка Шагала