Наскільки виняткова така річ, яку називають задоволенням, і як дивно вона пов’язана з болем, який зазвичай сприймається як щось зовсім протилежне … хоча той, хто женеться за одним, як правило змушений відчути й інше; у них два тіла, але голова одна. Сократ
Стикнувшись з фактами, більшість з нас визнають, що біль – щонайменше, деякі види болю – служить для потрібної і здорової мети. Без застережної системи, яку він забезпечує, нас кожен день підстерігала б якась прихована небезпека. Але ще більш недооціненим є той тонкий зв’язок, який поєднує біль і задоволення. Ці два відчуття працюють пліч-о-пліч, причому настільки тісно, що інколи їх просто неможливо розрізнити.
Біль є головним компонентом нашого найбільш приємного досвіду. Чи не здається вам це дивним? Можливо, бо сучасна культура закидає нас зовсім протилежними твердженнями. Нам кажуть, що біль – це антонім задоволення. Якщо ви відчуваєте незначний головний біль, негайно позбавтеся його завдяки найновішому дуже сильної дії знеболювальному. Якщо у вас з носа впало більше, ніж одна краплина соплів, будь-якою ціною дістаньте собі найсучасніший спрей від нежиті. При найменших ознаках запору, сходіть в аптеку і виберіть собі щось серед вражаючого різноманіття льодяників, сиропів, пігулок і клізм.
Я знову пригадую критику Тілікке в бік «неадекватного сприйняття страждань» американців. Нічого дивного. Ми, сучасні люди, відрізали себе від потоку людської історії, яка завжди приймала біль як невід’ємну частину життя. Донедавна будь-який збалансований погляд на життя приймав до уваги біль як щось цілком нормальне, повсякденне чи звичне. Тепер біль вимальовується як страшний загарбник.
Дозвольте коротко додати, що я купую великі шматки м’яса, запаковані у вакуумну упаковку в продовольчому магазині, працюю в офісі з кондиціонером і ношу черевики, аби захистити свої ноги від Чикагської бруківки. Але, роблячи це, я розумію, що велика розкіш і зручності, такі як ці, дають мені перспективний погляд на світ і на біль, якого не поділяли в жодному іншому столітті, і про який й досі не знають дві треті світу. Одночасно з більшістю американців, я схильний сприймати біль як відчуття, з яким можна і потрібно боротися завдяки сучасним технологіям. Такий викривлений погляд допомагає живити думку, що біль і задоволення є діаметрально протилежними: і наш стиль життя нашіптує нам про це щодня.
Лауреат Нобелівської премії Джордж Вальд так говорить про цей факт: «Лишень поміркуйте, мені 69 і я ніколи не бачив, як помирає людина. Я навіть ніколи не був в одному приміщенні, де хтось помирає. А от стосовно народження… Лише минулого року акушерка запросила мене побачити народження мого первістка. Тільки замисліться, це найбільші миттєвості нашого життя і нас їх просто позбавили. Якимсь чином ми сподіваємось прожити життя, повне емоцій, тоді як ми самі дбайливо викреслили джерела найглибших людських емоцій. Якщо ви не знайомі з болем, стає важче відчути радість».
Гудіння в мозку
У певній мірі людський мозок нагадує електронний підсилювач, що координує притік заплутаного розмаїття джерел. Замість програвачів, відеомагнітофонів, плеєрів на компакт-диски і дек, ми маємо такі джерела входу інформації, як дотик, зір, слух, смак і нюх. У здоровому організмі біль є тільки одним з багатьох вхідних інформаційних джерел, призначених доповідати про надзвичайні ситуації.
Коли орган чуття починає вироджуватися, мозок автоматично вмикає контроль потужності. Інколи людина з проказою не помічає втрату відчуття на дотик, аж поки воно не зникне зовсім; її мозок компенсує цю недостачу, посилюючи потужність слабких імпульсів, аж поки сенсор зовсім не загтне і більше не посилатиме жодних сигналів.
Сучасна культура дуже мене засмучує, бо, шукаючи можливості зменшити потужність болю, вона постійно посилює силу звуку інших джерел. У нас є вуха; а вони бомбардуються децибелами до тих пір, поки назавжди не втрачається здатність розрізняти ніжні звуки. Послухайте музику будь-якого іншого століття, дванадцятого, шістнадцятого чи дев’ятнадцятого, і порівняйте її з тією, яку люди слухають сьогодні. У нас є очі: світ штурмує їх неоновими вогнями і фосфоресцентними кольорами до тих пір, поки барви заходу сонця чи кольори метелика в порівнянні з ними зовсім не збліднуть. Уявіть собі, яке б враження справили барви тигрового метелика на зорові відчуття селянина в середньовічній Європі в порівнянні з тим самим метеликом у діловому районі Лас-Вегасу в наші дні. У нас є ніс: хімічні вкраплення, такі як чорнило, вкарбовані на сторінках журналів, і нам потрібно тільки потерти, аби відчути запах. Усуньте спреї-ароматизатори з вбудованих у приміщенні шафок і забруднюючі частинки з повітря зовні, на вулиці, і більшість з нас не знатиме як природно повинен пахнути світ.
Для людей, настільки атакованих штучними відчуттями, і, як правило, хімічно атакованих, що вони деградують майже до відсутності відчуттів, ми вживаємо термін «отупілі». Мені більше подобається слово «оглушені», звертаючись до аналогії мозок/підсилювач. У такому хай-тек оточенні, дуже легко, особливо для молоді, прийняти різноманітні задоволення за справжню реальність – життя як відеогра. Вони не сприймають задоволення як те, чого потрібно досягати і активно здобувати в процесі боротьби, Задоволення – це щось зроблене для тебе; а ти лишень пристебнися і насолоджуйся їздою в парку розваг.
В США проблема наркотиків добре демонструє цю ситуацію: завдяки підвищеній силі сприйняття, хімічна стимуляція відкриває новий світ поколінню, яке так ніколи і не навчилося до кінця цінувати той світ, який ми маємо. Не достатньо просто пройтися біля болота і послухати жаб’ячий хор, подивитися як черепаха, ніби субмарина, шубовснула у воду, чи відшукати тонкий аромат польових квітів. Не достатньо навіть побувати у віддалених хащах, де природа зовсім не така витончена. Натомість ми надто часто відчуваємо ці речі опосередковано, не безпосередньо, впавши на диван перед телевізором з його трінітроновим миготінням кольорів і випромінюванням короткочастотних хвиль, сприймаючи сенсорну стимуляцію тільки через наші очі. «Ми побували на Евересті», – вважаємо ми, тоді як фактично мало хто з нас бував у сусідніх Аппалачах.
Заміщення природних відчуттів опосередкованими і штучними накладає відбиток на людський організм. Так як і м’язи, наші відчуття можуть атрофуватися. Французькі вчені довели це на експериментах у затемненій ізольованій кімнаті, в якій добровольцям пропонувалось поплавати в прохолодній воді. За відсутності зовнішніх стимуляторів сенсорам немає про що сигналізувати і вони починають слабнути. Незабаром піддослідні стали неспокійними і втратили орієнтацію, а невдовзі в них почались галюцинації. Пілоти реактивних висотних літаків і військові вартові на ізольованому посту переживають схожі галюцинації. Позбавлений сенсорних реакцій тіла, мозок починає виробляти свої.
З іншого боку, через регулярне використання наших сенсорних здібностей у нас може розвинутися дещо вища чутливість. Нервові закінчення в процесі застосування ніби «вдосконалюються». Дехто з вчених висуває теорію, що пучки пальців рук виробляють свою неймовірну чутливість завдяки постійному їх використанню з самого дитинства і аж до старості. Так само ви можете посилити чутливість поверхні шкіри, щодня розтираючи свої руки нейлоновою щіткою. Цілком ймовірно, що поверхня шкіри в цих місцях реагуватиме на значно ширшу палітру відчуттів задоволення і болю.
Ходіння босоніж також допомагає урізноманітнити відчуття шкіри, особливо, якщо ви ходите по пляжному піску чи траві. Непомітні зміни рельєфу трав’яного газону і його текстури живлять мозок необхідною сенсорною інформацією, життєво необхідною для здорового розвитку мозку.
З цієї причини д-р Бренд, напівжартома-напівсерйозно, пропонує виховувати немовлят на грубих кокосових матрацах, а не на тонких покривалах і простирадлах. Оточуючи немовлят м’якими і нейтральними відчуттями, тим самим ми пригнічуємо ріст нервів і обмежуємо гаму їхнього прийняття світу. Бренд також зізнається, що його дружина відмовила його від того, аби він ставив колючий дріт навколо манежа власної дитини. Жорстоко? Але ж це інше навчило б дитину прийняти світ, в якому певні речі (такі як гострі предмети і гарячі духовки) заборонені і болючі. Він каже, що чим більше ви пестите дітей, тим більше ви прирікаєте їх на ізольоване, позбавлене відчуттів життя.
Д-р Бренд намагається дотримуватися цього принципу все своє життя, навіть на схилі років. «Був час, коли я думав про біль, як про щось протилежне щастю. Я б зобразив життя у формі графічної схеми з піками на обох його кінцях і з впадиною між ними. Вершина зліва презентувала б відчуття болю чи великого нещастя. Вершина справа презентувала б справжнє щастя чи екстаз. Поміж ними – тихе, нормальне життя. Моєю метою, як я гадав, було наполегливо йти до щастя, подалі від болю. Якби мені довелось малювати таку схему сьогодні, я б зобразив одну, центральну вершину посеред рівнини. Піком вершини було б саме Життя з великої літери Ж, той момент, коли стикаються біль і задоволення. Оточуюча вершину рівнина була б сном, апатією чи смертю»