Батьківська любов

«Тож знайте, що немає нічого вищого, сильнішого й здоровішого для вашого подальшого життя, як які-небудь добрі спогади, а особливо ті, які ми винесли ще з дитячих літ, із рідної домівки. Вам багато розповідають про ваше виховання, а от які-небудь такі прекрасні, святі спогади, збережені з дитинства, можливо, і є найліпшим вихованням. Якщо назбирати багато таких спогадів і взяти їх із собою в життєву мандрівку, то людина стане спасенною на все життя. І навіть якщо ми збережемо в нашому серці бодай один такий добрий спогад, то й це може посприяти коли-небудь нашому спасенню».

Ці слова Альоші Карамазова з роману Федора Достоєвського[1] «Брати Карамазови», сказані до хлопців, що прийшли на похорон свого товариша Іллюші, є для батьків і вихователів водночас і заохоченням, і пересторогою.

«Можливо, ми навіть потім станемо злими, – каже далі Альоша хлопцям, – не зможемо втриматися від поганих учинків… чого не дай, Боже, але тільки-но згадаємо, як ховали Іллюшу, як любили його протягом останніх днів і як дружно й одностайно говорили біля цього каменя, то навіть найжорстокіший і найглузливіший з нас, якщо ми такими станемо, все-таки не наважиться в душі посміятися над тим, яким він був добрим і гарним цієї миті! Мало того, можливо, саме цей один спогад втримає його від великого зла, і він схаменеться та скаже: “Так, я був тоді добрий, сміливий і чесний”. […]

Це я кажу на той випадок, якщо ми станемо злими, – продовжував Альоша, – але для чого нам ставати злими, правда ж, панове? По-перше, будемо передусім добрими, а по-друге, ще й чесними, також не забуватимемо ніколи одне про одного».

Ідентичні думки про роль дитячих спогадів виклав у своїх творах і поет Райнер Марія Рільке[2]. Зокрема, своєму молодшому колезі, теж поетові, Францові Ксаверу Каппусові[3], який попросив його поради щодо своєї літературної творчости, він сказав: «Навіть якщо були би Ви і в тюрмі, чиї стіни не доносили до Ваших відчуттів жодного відлуння світу, – хіба і тоді Ви не володіли би своїм дитинством, цим безцінним, царським багатством, цією скарбницею спогадів? Зверніться до нього подумки. Спробуйте викликати з пам’яті цього великого часу все, що Ви призабули, і Ваша особистість відшукає себе…»[4].

І для наших дітей гарні спогади з дитинства можуть стати джерелом їхнього творчого життя та підтримкою у важкі хвилини. А отже, ми, батьки, матері, вихователі, душпастирі, повинні докласти всіх зусиль, щоб наші діти винесли з дому, школи й парохїї якнайкращі спогади. Щоб дитинство наших утіх було раєм, за яким вони тужитимуть все життя.

Безкорислива любов

Зріла батьківська любов вирізняється безкорисливістю. Мама й тато тим ліпше виховують своїх діток, чим менше мають щодо них егоїстичних очікувань. Вдячність дітей, їхня прив’язаність до батьків – це важливо, але цих почуттів не можна вимагати чи навіть надто очікувати від дітей. Коли батьки намагаються керувати почуттями прив’язаности й вдячности своїх доньок і синів, діти сприймають це як маніпулювання собою. Трапляється, що стараються відповідати очікуванням батька й матері, але тоді в їхню поведінку нерідко вкраплюються нотки нещирости і примусу.

Якось я розмовляв з молодою жінкою, мати якої поставила їй доволі важке для неї запитання: «Чим ти мені, донечко, віддячиш за те, що я тебе так добре виховала?». Почувши його, вражена запитанням жінка не знала, що відповісти. «Що я мала їй сказати?» – запитала. Я запропонував їй такий варіянт: «Мамо, віддячу тобі тим, що намагатимусь виховати своїх дітей, твоїх онуків, так, як виховала мене ти».

Нагородою за добре виховання дітей є добре виховання наступного покоління. Так діти віддячують своїм батькам. Немає іншого способу, бо любов неможливо зупинити. Любов не повертається до того, хто одного разу обдарував когось нею. Вона йде далі, у майбутнє.

Західна цивілізація, яка надмірно цінує матеріяльні цінности й для котрої характерний прагматично-меркантильний спосіб мислення, нерідко негативно впливає на міжлюдські стосунки й, зокрема, на подружні та сімейні взаємини. Майже все вимірюється в грошах. Подруги не раз сперечаються, здебільшого доволі примітивно, хто з них робить більший внесок у сімейний бюджет. А поєднані любов’ю пари, що прагнуть мати дітей, часто розглядають це питання передусім з фінансового боку: «Чи вистачить нам грошей на ще одну дитину?»

Прикметно, що в найбагатших країнах світу пересічне подружжя, навіть якщо обоє батьків працюють, вважає, що через недостатню кількість грошей не може дозволити собі другу чи третю дитину (не кажучи вже про четверту-п’яту), тимчасом як у дуже бідних державах подружні пари нерідко мають по декілька дітей.

Саме тому, що живемо у світі, характерною рисою якого є власне така «корисливість», батьки повинні виховувати дітей в атмосфері безкорисливости. Тільки тоді зможуть передати своїм утіхам те, що для них найважливіше.


[1] Федір Достоєвський (1821-1881) – видатний російський письменник, мислитель, філософ і публіцист; класик російської літератури й один з найкращих романістів світового значення. Його роман «Брати Карамазови» входить у сотню найвідоміших романів усіх часів. – Прим. пер.

[2] Райнер Марія Рільке (1875-1926) – австрійський поет-символіст, предтеча екзистенціалізму, що мав великий вплив на модерну поезію різних народів, зокрема й українську. – Прим. пер.

[3] Франц Ксавер Каппус (1883 – після 1945) – австрійський письменник, офіцер. – Прим. пер.

[4] Рільке Р. М. Листи молодому поету / Переклад В. Ляшкевича. – Прим. пер.

Попередній запис

Велика віра в людину

Наступний запис

Любов матері й батька