Один з найбільш визначальних аспектів божественної присутности в тому, що стосується молитовного життя, є присутність Бога в нашому серці. Ми вже мали нагоду побіжно згадати про це в попередній главі, використовуючи образ криниці, але тепер хотіли б детальніше про це поговорити.
Те, що Бог перебуває в нас прихованою, але реальною присутністю, є правдою віри. «Бо Божеє Царство всередині вас!», – стверджує Ісус (Лк. 17:21). Павло каже, що «Христос через віру замешкав у ваших серцях» (Еф. 3:17), і що наше тіло – то «храм Духа Святого» (1Кор. 6:19).
«Ти є храм, не шукай іншого місця!», – каже один середньовічний грецький монах[1].
Бог присутній у нас як наш Творець, «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо», але також як щораз сильніша присутність благодаті й любови, то більше любов зростає в нашому серці. «Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Ів. 14:23). Через хрещення уся Тройця оселяється в нас, а її присутність відкривається і посилюється зі зростанням віри і любови.
Зовсім простий, але абсолютно фундаментальний наслідок цієї правди – це те, що один з основних вимірів молитви полягає в благоговінні, самозаглибленні, завдяки чому ми занурюємося всередину нас самих, щоб побачити там присутність, яка живе в нас. Ця присутність не є предметом досвіду, відчуття, вона є передусім предметом віри. Але якщо ми сповідуватимемо цей акт віри і, відповідно до цієї віри, докладатимемо зусиль, щоб часто віддаватися духовному спогляданню з метою прийти до Того, хто нас чекає, то ця віра поволі переросте в правдивий досвід; ми переконаємося, що в найглибших глибинах нас самих справді є невичерпне джерело миру, святости, чистоти, щастя… Сам Бог у всій повноті Свого життя і Своїх дарів.
Тереза Авільська, яка впродовж багатьох років, перш ніж стати відомим нам великим містиком, за її свідченням, пережила стільки труднощів у молитві, що відкриття Божої присутности в ній здійснило докорінний переворот в її молитовному житті. Ось що вона каже:
«Тож задумайтеся над тим, що каже святий Августин; він усюди шукав Господа і врешті знайшов Його в самому собі. Чи ви гадаєте, що неважливо для душі, яка схильна розсіюватися, зрозуміти цю правду й усвідомити, що їй не обов’язково йти на небо, щоб розмовляти зі своїм Предвічним Отцем і насолоджуватися Його присутністю? Що під час молитви їй не обов’язково голосно кричати? Як би тихо вона не говорила, Він почує її; їй не потрібні крила, щоб шукати Його, достатньо залишитися наодинці, заглибитися в себе і не дивуватися, коли вона знайде в собі доброго господаря; нехай вона в повному смиренні бесідує з Ним, як з батьком, нехай бадьориться поруч із Ним, як батьком, але нехай розуміє, що не гідна Його батьківства»[2].
А ось інший уривок:
«Без сумніву, ви сміятиметесь з мене і скажете, що це цілком зрозуміло, й матимете рацію, адже певний час для мене це залишалося химерним. Я добре розуміла, що маю душу, але яку ця душа має гідність, і хто в ній перебуває, цього я не розуміла, позаяк життєва суєта закривала мої очі завісою. Якби я тоді розуміла, як у повноті усвідомлюю це тепер, що в цьому невеличкому палаці моєї душі живе такий великий Цар, мені здається, що я б не залишала Його так часто на самоті, а час від часу залишалася б у Його товаристві й постаралася б, щоб Його палац не був таким забрудненим. Та що може бути більш прекрасним, ніж бачити, як той, хто може наповнити тисячі світів Своєю величчю, ховається в такій мізерній душі! Саме так Він зволив замешкати в утробі Пресвятої Діви Марії. Оскільки Він Господь, то несе в Собі свободу, а позаяк Він нас любить, то опускається до нашого рівня. Коли якась душа розпочинає цей шлях, Він не розкриває Себе, боячись, щоб вона не збентежилася, бачачи себе такою малою і не гідною вмістити щось таке велике, але поволі Він дозволяє цій душі зростати мірою того, що вкладає в неї. Тому я кажу, що Він несе в Собі свободу, адже може учинити цей палац просторішим. Найважливіше те, щоб ми без вагань віддавали Йому Його і очищали, аби Він міг давати і забирати, як у помешканні, яке Йому належить. Саме таку умову Він нам ставить, і Його Величність правий; не відмовляймося від цього».
Можливо, я надто довго зупиняюся на цьому, але не можу не процитувати також один гарний уривок з твору святого Івана від Хреста, який, хоч і в зовсім іншому стилі, виражає ту саму реальність:
«Затяммо собі добре, що Слово, Син Божий, по Своїй природі і Своєю присутністю перебуває разом з Отцем і Святим Духом у самій сутності душі і там схований. Тому душа, яка прагне Його знайти, повинна вийти, згідно зі своїми почуваннями й волею, зі всього створеного; вона повинна увійти в саму себе і перебувати таму такому глибокому благоговінні, щоб усі створіння ніби перестали для неї існувати.
Отож, Бог схований у нашій душі, і справжній молільник, заглиблений у споглядання, повинен Його шукати саме там, питаючи: «Де Ти сховався?».
О душе, найпрекрасніше з творінь Божих, ти, що так ревно прагнеш знати, де твій Жених, щоб шукати Його і з’єднатися з Ним, вислухай ось що: ти сама є Його помешканням, Його схованкою. Яка радість, яка втіха для тебе! Твій скарб, предмет твоєї надії такий близький до тебе, що перебуває в тобі самій, чи, правильніше кажучи, ти не могла б існувати без Нього. Послухай, що сам Жених тобі каже: «Бо Божеє Царство всередині вас!» (Лк. 17:21). А святий апостол Павло, Його слуга, додає: «Бо ви храм Бога Живого» (2Кор. 6:16).
Для душі великою розрадою є впевненість у тому, що Бог її ніколи не покине. Навіть смертний гріх не віддаляє Його. Наскільки ж охочіше Він замешкає в душі, яка перебуває в милості.
Чого ти можеш іще прагнути, дорога душе? Чого шукаєш назовні, коли маєш у собі багатства, задоволення, насолоду, втамування духовної спраги і твоє царство, тобто Жениха, до якого прагнеш і якого увесь час шукаєш? Радій, ликуй у своєму внутрішньому заглибленні разом з Тим, який так близько біля тебе. Поклоняйся Йому в самій собі й не намагайся шукати деінде»[3].
Можна було б цитувати безліч уривків з творів отців християнської духовности, що виражають таке ж захоплення і таке саме заохочення у вірі злучитися з Богом, Який перебуває в нашому серці. У нас є час для різних життєвих справ, для міжособистісних стосунків, але треба також вміти знайти такі хвилини, коли ми віддаляємося від усього, щоб шукати Бога в собі, у звичайній мовчанці, самозаглибленні, внутрішній увазі до тієї присутности, яка живе в нас. Якщо це стане нашою звичкою (надовго заглиблюватися в себе під час молитви, або коротко, однак часто, зосереджуватися на цьому на щодень), ми побачимо, що мало-помалу, навіть серед найбільших життєвих турбот, ми будемо з’єднані з Богом і черпатимемо з цієї близької присутності всю свою енергію, мудрість і мир. Тоді наше життя уже буде не поверховим, бентежним, невпорядкованим, гарячковим; ми житимемо, беручи за основу наш правдивий стрижень, тобто наше серце, в якому живе Бог.
Саме навчившись час від часу забувати про всіх і про все, щоб знайти Бога в собі, ми найдосконаліше з’єднаємося з усіма і зі всім.
«Щаслива та душа, яка знайшла Бога в собі, це принесло їй більше щастя, ніж якби завоювала цілу землю!»[4]
На завершення зауважмо, що правдивим скарбом є внутрішній світ. Якщо ми відкриємо в собі справжні багатства, то це зробить нас вільнішими стосовно земних багатств.
[1] Un moine d’Orient, La prière de Jésus, Chevetogne: Éditions de Chevetogne, 1963, c. 34.
[2] Chemin de la perfection, гл. 28, с. 459
[3] CSB 1, 6-8, с. 1220-21.
[4] Catherine de Bar, цит твір, с. 36.