Тому, хто читає книги євангелистів, важко не зауважити, що всі вони передбачають існування якоїсь древньої традиції, яка просвічує і в словах Ісуса, й у розповідних главах Євангелій. Саме з неї потрапили в Євангелія такі поняття, як «Христос», «Царство Боже», «спасення», «Заповіт» і багато іншого, серед чого архиважливі ідеї про єдиного Бога, про світ і людину. Традиція ця сформувалася в рамках давньоізраїльської культури, яка дала світові книги Старого Заповіту. Вона послужила ґрунтом для трьох монотеїстичних релігій: християнства, юдаїзму й ісламу.
Старий Заповіт не випадково називають великим введенням у Новий. За словами давньоцерковного письменника Августина, «Новий Заповіт прихований у Старому, а Старий розкривається в Новому». Старозавітна частина Біблії у вищому ступені динамічна, вона подібна на ріку, що тече в океан. Вона спрямована вперед до певної мети. Водночас Старий Заповіт сам був заключною фазою багатовікового шляху духовної історії, яка передувала християнству.
Із найдавніших часів людині було властиве переконання, що за довколишнім видимим світом стоїть інший, сокровенний вимір, який надає сенс усьому. Зовнішні прояви цієї іншої реальности бачили в природних циклах і стихіях, у небесних світилах і безмовних горах, у безоднях моря і навіть у пристрастях, що бентежили людське серце. Язичник вірив у непорушний порядок Усесвіту, де все таємним чином взаємопов’язане, вірив у можливість гармонії між богами й людьми, якої можна досягти через ритуали й магію. Магія, попередниця науки, найчастіше мала позаморальний характер. За її допомогою людина, насамперед, прагнула огородитися від лих і досягти успіху.
Можна сказати, що язичницький магізм упродовж багатьох тисяч років панував неподільно. І лише в останнє доєвангельське тисячоліття проти нього виступили мислителі, що майже одночасно з’явилися в різних країнах: автори Упанішад, Заратустра, Будда, Лао-Цзи, грецькі філософи. Не заперечуючи обрядів, вони по сути відкинули їх магічну роль, і поставили в центр духовного життя етику, пізнання і містику. Вони впритул підійшли до ідеї єдиного верховного Начала, позасвітнього, яке не можна звести ні до чого земного, й навчали, що людина може позбутися недосконалости минущого буття, лише перебуваючи в єдності з цим Началом. Більшість із них, утім, вважають, що така єдність доступна лише духові, що заглиблений у чисте споглядання і абстрагований від буденности.
Попри могутній моральний імпульс, що виходить від цих учень, їх ідея Абсолюту врешті-решт провадила або до розчинення особи в Цілому, або до думки, що божественна тайна безмірно віддалена від практичного життя. Крім того, світові релігії зберегли від старого магізму песимістичну ідею циклів і «вічного повернення» (яку згодом реанімував Ф. Ніцше). Всесвіт, згідно з цією концепцією, уявляли як щось незмінне. Породжений із надр Надбуття, він знову мав поринути в його Безмовність. Немає перспективи його Преображення, нема реального майбутнього, нема історії в справжньому сенсі цього слова. Є лише одноманітна круговерть, яка рано чи пізно поверне все до вільного начала…
Між двома полюсами – архаїчним політеїзмом і ученням про Абсолют – ми віднаходимо прозвіщення Старого Заповіту. Разом із мудрецями Індії, Китаю і Греції він відкинув віру в обмежених людиноподібних чи стихійних богів. Разом із ними він поділяв погляд на вищу Реальність як на щось неспівмірне з сотвореним світом. Але при тому біблійні пророки стверджували, що Всесвіт має цінність перед лицем Бога, що між Ним і людиною є невидимий зв’язок, що люди несуть у собі відблиск Сущого. Пророки сміливо говорили про «очі» й «серце» Творця, бажаючи показати, що це не холодний «Абсолют», а «Бог Живий», як вони любили висловлюватися.
Якщо в уявленні Аристотеля Бог заледве що знає про існування людини, то, згідно зі Старим Заповітом, людина – це вінець природи, об’єкт божественної любови. Вона покликана у вільному союзі з Творцем брати участь у русі світу до повноти буття. Ця мета називається в Біблії спасенням, позаяк її досягають через звільнення від неправдивих, затемнених злою волею форм існування.
Ось чому Старий Заповіт націлений на майбутнє. Він бачить в історії не обертання космічних циклів, а драматичний діялог Землі й Неба, дорогу до Божого Царства, до того стану Всесвіту, коли в ньому запанують предвічні задуми Творця.
У старозавітних книгах звучить пророцтво («обітниця»), що на цій дорозі до Царства Бог Живий явиться людям. Ця містерія Богоявлення пов’язується в пророків із Особою Спасителя, главою Божого Царства. Пророки так Його й називають – Цар-Помазаник, Месія. Грецькою це слово звучить як Христос.
Отож ми маємо право сказати, що благовість про Христа є стержнем обох Заповітів. У Старому Він – надія, у Новому – здійснення. Говорячи біблійною мовою, Він – «альфа й омега, початок і кінець». У світлі старозавітної віри в Месію стає зрозуміло, ким був Ісус Назарянин в очах Його учнів і новозавітних письменників. І ким Він є для мільйонів християн.