Як об’явлення самого Бога, так і присутність «трону для Його стіп», тобто Ковчега Заповіту, наповнює страхом також і могутніх ворогів Ізраїля – філістимлян, які, як бачимо, були добре поінформовані про те, як Бог вів Свій народ.
«І довідалися вони [філістимляни], , що Господній ковчег прибув до табору. І полякалися филистимляни, і говорили: Бог прибув до табору! І сказали вони: Біда нам, бо такого, як це, не було ще ніколи! Біда нам! Хто нас урятує від руки цих потужних богів? Оце вони, ті боги, що вдарили були Єгипет усякою поразою у пустині!» (1 Сам. 4:6-8).
Легко можна зрозуміти, що Ковчег викликав у ворогів Ізраїля страх. А втім, із Другої Книги Самуїла довідуємося, що він породжував страх також і в самого царя Давида. Давид боявся доправляти його до свого міста після того, як помер Узза, який торкнувся Ковчега, бажаючи вберегти його від падіння з перехиленого воза, котрим його перевозили.
Давид засумував, що Господь вразив Уззу і «І Давид злякався Господа того дня та й сказав: Як увійде до мене Господній ковчег? І не хотів Давид переносити Господнього ковчега до себе, до Давидового Міста, а скерував його Давид до дому ґатянина Овед-Едома. І пробував Господній ковчег у домі ґатянина Овед-Едома три місяці, і Господь поблагословив Овед-Едома та ввесь його дім.. (…) І пішов Давид, і виніс Божого ковчега з дому Овед-Едома до Давидового Міста з радістю» (2 Сам. 6:8-12).
Ковчега можуть торкатися лише чітко визначені особи (священики, левіти), діючи згідно зі сакральними нормами, а вчинок Уззи, неуповноваженої особи, порушував ці норми. Щоправда, він діяв з добрими намірами, та все-таки торкнувся того, що недоторканне, вдерся в заборонену сферу. Ба більше, як слушно зазначає Бруна Костакурта, його вчинок зводив Бога та Його трон, Ковчег, до рівня скриньки, яка могла б упасти з воза, а отже – до рівня безсильних божків. Саме так, поза сумнівом, інтерпретували цю сцену перші читачі, хоча – повторімо це – сам Узза діяв із якнайліпшими намірами. А отже, Давид боявся, що з ним або його підданими може трапитися те саме, що й з Уззою. Наявність Ковчега в Давидовому місті могла б викликати страх у підданих, тож цар вирішив, що на деякий час його ліпше сховати в тихому, спокійному місці та почекати на подальший розвиток подій. Остаточно заспокоїв його факт, що завдяки Ковчегу Бог благословив дім, в якому він тимчасово зберігався.
Можна заспокоїтися, побачивши благословенні наслідки присутности «Божого трону» в оселі Овед-Едома, та як залишатися спокійним, коли Боже об’явлення супроводжується громом, вогнем і темрявою? А саме так було ще за багато століть до часів Давида, коли Бог об’явився на Синаї, щоб укласти союз із народом. Людина боїться перебувати близько Бога, Який об’являється посеред грізних явищ природи, тож відчуває, що має зберігати певну дистанцію, пов’язану з відчуттям цілковитої інакшости Бога, а отже і Його святости.
«І сталося третього дня, коли ранок настав, і знялися громи та блискавки, і густа хмара над горою та сильний голос сурми! І затремтів увесь народ, що був у таборі… І вивів Мойсей народ із табору назустріч Богові, і вони стали під горою» (Вих. 19:16-17).
Саме цю сцену згадає автор Послання до євреїв, наголошуючи на колосальній різниці між тим, як переживали Божу присутність сучасники Мойсея, і тим, як сприймали її християни: «Бо ви не приступили до гори дотикальної та до палючого огню, і до хмари, і до темряви, та до бурі, і до сурмового звуку, і до голосу слів, що його ті, хто чув, просили, щоб більше не мовилось слово до них. Не могли бо вони того витримати, що наказано: Коли й звірина до гори доторкнеться, то буде камінням побита. І таке страшне те видіння було, що Мойсей проказав: Я боюся й тремчу!… Але ви приступили до гори Сіонської, і до міста Бога Живого, до Єрусалиму небесного, і до десятків тисяч Анголів, і до Церкви первороджених, на небі написаних, і до Судді всіх до Бога, і до духів удосконалених праведників, і до Посередника Нового Заповіту до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева» (Євр. 12:18-24).
Наголосімо на елементах, які викликають в ізраїльтян страх: загрозливі природні явища, оглушливі звуки, сувора заборона (під загрозою смерти, навіть для тварин!) перетинати межу, визначену навколо гори Синай, оскільки вона була сферою Божої святости. Контраст між Божою святістю та людською гріховністю стисло охарактеризував Ісая: «Хто з нас мешкатиме при жерущім огні? Хто з нас мешкати буде при вічному огнищу?» (Іс. 33:14). Слова пророка допомагають нам зрозуміти Божу логіку: грім, вогонь, темрява існують не для того, щоб лякати людей, а є знаряддям Божої педагогіки, яке, зокрема, дає змогу майже фізично відчути різницю між людською гріховністю та Божою святістю, а також між істинним Богом і безсильними божками. Але Бог, так само, як і будь-який інший педагог, також змінює методи залежно від рівня підготовки свого учня. Разом з Утіленням Божого Сина в цій «Божій школі» настав неймовірний поворотний момент, а водночас і немовби бурхливе пришвидшення. Разом із приходом Ісуса та звершеним Ним Відкупленням настала нова дійсність сопричастя з Богом. Тепер замість сповненої жахом дистанції є близькість, навіть дружба, а замість страху – радість зустрічі й почуття безпеки, бо ми є визволені зі стану «людей з нечистими устами» через окроплення кров’ю Посередника Нового Заповіту.
Звичайно, це не означає, що кожен одразу починає в такий спосіб переживати Божу присутність; на сторінках Євангелія чи пізніше, у життєписах святих, бачимо докази того, що Бог і Його діяння викликають побожний страх.
Цей парадокс помічаємо в описі народження Івана Хрестителя (певна річ, ця подія передує Відкупленню, а отже, і тому всьому, про що йшлося вище): це народження було таким незвичайним (вагітність Єлисавети, попри те, що і вона, і її чоловік уже були похилого віку, німота Захарії і відновлення мови, одностайна згода батьків щодо несподіваного вибору імені дитини), що «страх обгорнув усіх їхніх сусідів» (Лк. 1:65). Сталося щось, що суперечило людській логіці, що виходило за межі нашого способу мислення. А втім, відразу після цього Захарія пророкує, що народження його сина «дасть нам, звільненим з рук ворогів, служити йому безстрашно» (див. Лк. 1:74).
Страх і безстрашність… Як добре учні Ісуса були знайомі зі співіснуванням цих двох почуттів. Варто наголосити, що євангелисти дуже чітко говорять про страх, який відчували свідки двох чи не найбільш видовищних проявів Божої сили – Господнього Преображення та Воскресення (щодо останньої події, то тут радше йдеться про зустрічі з ангелом / ангелами, бо самого моменту постання Ісуса з мертвих жоден євангелист описати не міг з очевидних причин).
У момент Преображення учнів налякало не сяйво Ісусового обличчя й блиск Його одежі, а об’явлення Отця в хмарі (типовий елемент теофанії) та Його слова. «А як він говорив це, насунула хмара та їх заслонила. І вони полякались, як стали ті входити в хмару» (Лк. 9:34). «А почувши, попадали учні долілиць, і полякалися сильно… А Ісус підійшов, доторкнувся до них і промовив: Уставайте й не бійтесь!» (Мт. 17:6-7). Страхом Марко пояснює також недоречну пропозицію Петра поставити на горі три намети: «Бо не знав, що казати, бо були перелякані» (Мр. 9:6).
Цікаво, що Еммануель Лянн, чернець із тевтонського монастиря, порахував усі слова з Євангелія від Марка і з’ясував, що посередині Маркової праці є саме цей вислів: ekfoboi gar egenonto – «були перелякані». Звісно, нам сьогодні важко сказати, чи Марко спланував таку структуру (адже кожен твір має якусь середину…), та все-таки знаменно те, що власне згадка про страх міститься в самому центрі Євангелія – книги, яку ми асоціюємо зі звільненням від страху. Коментатори наголошують, що серед авторів Нового Заповіту саме в Марка натрапляємо на найширший діапазон понять, які окреслюють страх і боязнь. Для Марка страх – це стадія, яка передує вірі, а от у повній вірі вже немає страху, а є лише шана та пов’язана з нею побожна боязливість.
Саме про таку боязливість ідеться в останній книзі Нового Заповіту – Об’явленні, яка вкладає в уста близьких до Бога людей пісню Мойсея та Агнця, що містить такі слова: «Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої!» (Об. 15:4). Це боязнь, яка не примушує втікати від Бога, а цілком навпаки – спонукає приходити до Нього з покорою та усвідомленням безконечної відстані між Творцем і створінням, тієї прірви, котру Бог заповнив Своєю любов’ю, щоб ми могли приходити до Нього без тривоги.