Я не вірю, що ніхто з вас не переживав складного часу на молитві. Часу знеохочення, ослаблення, браку мотивації, коли не хочеться молитися і кожне промовлене слово було подібне до штовхання каменя під високу гору в спекотний день. Такі ситуації є природною частиною нашого життя. Ми чуємося як висушена земля, і останнє, чого прагнемо, – це зібрати думки і видобувати із себе слова в якійсь логічній молитві: чи то прохання, чи подяки, чи прослави. Я думаю, що багато наших проблем з молитвою пов’язані з тим, що ми хочемо осягнути нашим людським розумом те, що прагнемо промовляти до Бога. Усе повинно бути логічно, по темі й ефективно. Таким чином ми можемо потрапити в зачароване коло, з якого нам буде важко вибратися. Ми докладатимемо старань, щоб людськими силами охопити нашу молитву, змусити себе помістити її в логічні рамки… і будемо дратуватися, що все так монотонно, з примусу і неефективно.
Бог не був би Собою, якби не передбачив, що Його діти матимуть проблему у відносинах із Ним, що молитва може становити для них труднощі, що вона не завжди приходитиме легко і природно. Він знав, що й такі ситуації трапляться в нашому житті, і не залишив нас наодинці з цією проблемою. Він обдарував нас так, щоб ми були забезпечені у всіх складних ситуаціях. Тут знову Дух приходить нам на допомогу. Тут знову Він підтримує тих, які захотіли прийняти Його як дар Отця. Ти не мусиш складати логічні думки, виражати те, що лежить у тебе на серці, але що так важко описати і зодягнути в слова, – ти мусиш тільки висловити згоду на те, щоб міг діяти Дух – у тобі, у твоєму серці, у твоєму тілі.
«Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями» (Рим. 8:26). Ці слова є великою розрадою! Не лише для тих, які мають клопоти з молитвою, і яким важко говорити до Бога, але також для тих, які задумуються, чи їхній молитві нічого не бракує. Віддання себе Духові на молитві вимагає довіри до Нього, вимагає відмови від прагнення діяти самостійно, за своїм власним планом, вимагає, щоб ми стали схожими на дитину, яка не боїться, що батьки глузуватимуть з неї.
Мені неодноразово доводилося зустрічати коментар до цього фрагменту, в якому ідеться про те, що описана тут допомога Духа може виразитися в дарі говорити різними мовами, про який згадано в іншому Посланні апостола Павла (див. 1Кор. 12:28; 14:5). І я не сумніваюся, що саме так є, коли ми молимося різними мовами. Те, що ми говоримо, вочевидь, не походить від нас, не є результатом нашого мислення, нашого розрахунку і того, що ми планували на цю конкретну молитву. Тільки Бог знає, про що ми тоді молимося, і ми самі не мусимо зосереджуватися на логічності фраз, які промовляємо. Молитва випливає з нас, але не в нас міститься її джерело, а в Духу, котрий розлитий в наших серцях. Я охоче погоджуюся з цією інтерпретацією Духа, Який приходить на допомогу нашій слабкості в молитві саме таким чином, а водночас вважаю, що це не єдина інтерпретація цієї глави з Послання до римлян. Дух не мусить кричати голосно, Він може промовляти в глибині серця, поза нашим розумом, логічною побудовою фраз, вираженням думок. Ми постійно прагнемо молитви, і хоч вона нам не вдається, хоч усе навколо, як нам здається, змовляється проти нас, Дух бачить вірність постанови і молиться, підтримуючи нас!
Чи то вже всі можливі інтерпретації цього вірша? Звичайно, ні! Кожна молитва, в якій Дух у нас не голосить, нічого не вартувала б, бо саме Його голос, який нам вторує, надає сенс нашому голосінню. Ми виходимо з позиції не піщини, яка в пустині серед інших піщин хоче кричати до каравану, що проходить, а з позиції партнера Бога! Так! Саме завдяки Святому Духові маємо таку гідність. У цьому жодна наша заслуга, а тільки ласка, милосердя і велике обдарування, і це справді так! Бог запрошує нас до діялогу, і для цього діялогу Він нас споряджає, як звично для Нього, щедро.
Що в такій молитві голосить у нас Дух? До чого Він закликає? В наступному вірші Послання до римлян читаємо: «А Той, Хто досліджує серця, знає, яка думка Духа, бо з волі Божої заступається за святих» (Рим. 8:27). Цей фрагмент ми можемо пояснити двома способами, і, що цікаво, вони себе взаємно не заперечують. По-перше, ми можемо зробити висновок, що Дух у нас просить про Божу волю під час нашої молитви. І, можливо, багато хто з вас дещо занепокояться цим, бо, на жаль, ми звикли до того, що Божа воля асоціюється в нас радше з Божим допустом, провіщенням чогось важкого і болісного, аніж із благополуччям і щастям. Недавно я прочитала в інтернеті надзвичайну статтю Марціна Якімовіча під назвою «О, хвороба!». У ній є надзвичайно сильні слова, які стосуються якраз Божої волі. Слова про те, що ми часто розглядаємо її як виправдання страждань і невдач у нашому житті, а трапляється так, зокрема, тому, що ми розмежовуємо в Господній молитві слова «нехай буде воля Твоя» і «як на небі, так і на землі». Тому ми забуваємо, що в Небесному Царстві немає хвороби, страждання і болю. Під впливом цього тексту я почала задумуватися, чи доводилося мені колись, коли зі мною трапилося щось добре, радісне, гарне, вигукувати: «Така, мабуть, є воля Божа!». І, на жаль, зауважила, що радше не маю такої звички… Нам справді нічого боятися, коли Дух у нас просить на молитві про Божу волю! Він не просить про прокляття для нас, бо не такою є воля Всевишнього, Він просить про благословення в достатку!
А друге пояснення? Прочитаймо цей вірш ще раз. Може, тут просто ідеться про те, що Божа воля полягає в тому, щоб Дух заступався за нас і приходив нам на допомогу в нашій слабкості! Це Бог інвестує в діялог, який ми з Ним ведемо, це Бог інвестує в нас, даючи нам «суфлера», який підказує нам, коли ми забудемо, що повинні говорити і не матимемо для цього сили! Усе, що в нас є, зокрема й наша молитва, – це Божа заслуга, не наша.