б) Образ справжньої людини

Хрест, як первісний символ людства, є не тільки місіонерським знаменом, що бажає апелювати до всіх людей, щоб вони стали християнами. Звичайно, для нас на Заході хрест завжди пов’язаний з Ісусом Христом, став символом любові, яку Ісус проніс аж до смерті на хресті. Ніхто в нашому світі вже не може проігнорувати істину, що Ісус Христос жив і задля нас помер на хресті. У середньовіччі хрест інколи використовували як символ влади, проте сьогодні хрест більше не має подібної функції. Він є знаменом західного гуманізму, образу людини, як це найяскравіше показав нам Бог в Ісусі Христі, як нам зображає Послання до Тита: “А коли з’явилась благодать та людинолюбство (humanitas) Спасителя, нашого Бога” (Тит. 3:4). Католицький філософ Петер Вус, захворівши на рак гортані і чекаючи на смерть, написав під час своїх останніх Різдвяних свят у 1939 році це речення з Послання до Тита своїм студентам, як заповіт. У час особливої жорстокості він звертає увагу на гуманність, яка явилася нам у Христі Ісусі. Хрест – це образ автентичної людяності. І цей християнський гуманізм нам сьогодні вкрай необхідний.

Хрест показує нам шлях правдивого становлення людини. До становлення людини належить і те, що ми кажемо “так” протиріччям, які заховані в нас. Як люди ми належимо і землі, і небу. Ми розпростерті між світлом та темрявою, Богом і людиною, чоловіком та жінкою, висотами і низинами, між добром та злом. Людина є хрестом. Підніжжя хреста спочиває в землі. Людина належить до землі. І навіть як така, що простує духовним шляхом, не в силі стріпати з себе землю. Ми раді тримати себе в руках, володіти собою, звільнитися від усього земного, щоб належати тільки Богу. Однак це ілюзія, уявлення, в яке закрадається зухвальство, щоб піднестися вище над усім земним. Земля, в яку встромлено хрест – це наша природа, наша індивідуальна історія, це ми, такі, якими ми стали через наших батьків, виховання, усі випадковості, що відобразилися на нас. До цього ґрунту належить наша індивідуальна тінь, усе невиправне та гнітюче, що викликає роздратування, що ми залюбки не виявляли б назовні, проти чого внутрішньо протестуємо, бо воно залишає подряпини на нашому ідеальному образі.

Вертикальна вісь хреста поривається увись, зноситься до неба. Через Духа ми скеровані догори. Ми не спочиваємо в собі, а мусимо вирватися з себе, простягнутися над собою. Наша природа не замкнута в собі, а відкрита, вона розрахована на зворушення та дотик ласки Божої. Але ласка звершує природу саме тим, що розпинає її і, таким чином, відкриває її для Бога, Зовсім-іншого. Вертикаль, яка простягається до неба, є тією ж, що спочиває в землі. Ми не можемо втекти від землі, коли штурмом пробиватимемось до неба. Саме як такі, що міцно встромлені в землю, ми повинні тягнутися до неба, як обтяжені темрявою, відкриватися до світла та, як навантажені пристрастями та гріхом, шукати Бога. Хрест напинає нас між полюсами неба та землі, світла і темряви, Бога та гріха. Це роздвоєння ми нездатні скинути, залишається витримати його. Бо воно звершує нашу сутність.

Горизонтальна вісь ставить нас у спільноту людей. Ми ніколи не є самі для себе, в усьому зазнаємо впливу інших людей і нашим буттям також відображаємося на людях довкола нас. Хрест вимагає від нас відкритися, відкинувши прив’язаність до свого “Я”, та вирватися з неволі постійного зосередження на собі, щоб бути солідарними з усіма людьми. Коли ми простягнемо свої руки жестом хреста, ми відчуємо цю відкритість та солідарність. Ми не бережемо себе для себе, ми дозволяємо іншим наближатися до нас, торкатися себе та ранити. Жест хреста створює незахищеність. Роблячи цей жест, ми стаємо незахищеними. Тим хрест суттєво відрізняється від буддистського ідеалу людини. Для буддизму причиною всякого страждання є дотикання до світу. Тому людина повинна порвати зв’язок зі світом, покинути своє “Я”, яке дозволяє дотикати себе. Тоді вона уникає будь-якого страждання. Хрест же не усуває цього зв’язку. Він якраз штовхає нас до зв’язку зі світом та людьми. Йдеться не про те, щоб погасити “Я”, а вихопитися із заціпеніння в цьому “Я”, щоб воно відкрилося для людей та дозволило себе торкати, ворушити та ранити.

Вертикальна та горизонтальна лінії зустрічаються в точці перетину, яка символізує центральне місце людини. Стан розтягнення між небом і землею та між людьми лише тоді не розриватиме нас на шматки, коли ми спочиватимемо в цьому центрі. Тільки тому, що горизонтальну вісь тримає та провадить вертикальна, ми не розмінюємося на інших. Наше звернення до світу виходить від цього центрального місця. Проте центр цей заключається не у відкиданні протиріч, які творять нашу екзистенцію, а в поєднанні їх у собі. Ми осягнемо нашу цілісність щойно тоді, коли поєднаємо в собі протиріччя та витримаємо це навантаження. Хрест вносить порядок та наводить лад у нашій суперечливості. Хрест, як наше спасіння, означає, що ми акцептуємо власну роздвоєність, витримуємо тягар невирішених конфліктів у собі та серед цього напруження, долаючи перепони, все більше віддаємося для Бога. Хрест показує нам не тільки спасіння як цілісність, він вказує нам і шлях до цього спасіння. Наша дорога ніколи не є одностороннім рухом, на якій ми щоразу більше наближаємося до Бога та опановуємо себе, а хресною дорогою, на якій нас знову і знову розпинатимуть. Якраз коли нам здається, що ми поступилися на один крок уперед, поперечна перекладина знову починає перевертати нас. Саме, коли гадаємо, що побачили промінчик Божого світла, темрява згущується над нами з неймовірною і досі незнаною силою. Наша дорога завжди складається з чергових злетів та падінь. І тільки, коли скажемо “так” на те, що Бог знову перекреслюватиме все в нас та зіпхне з колії, ми підемо правильним шляхом до Бога, хресною дорогою, яка все більше розкриватиме нас для Бога та людей, дорогою любові, на якій ми дозволимо людям торкатись себе і одночасно ранити, поки через цю рану зможе пробиватися Божа любов, перемінювати та зціляти нас.

До шляху становлення людини, який нам указує хрест, відноситься і те, що ми змиряємося із власною смертю. Хрест робить для нас смерть наочною. Лише з огляду на смерть ми можемо вчитися насправді жити по-людськи. Смерть спонукає нас жити повноцінно кожної хвилини, скуштувати таїнство життя. І вона показує нам, що рішення, які ми приймаємо щодня, мають значення для вічності. Смерть спонукає нас віддаватися кожній хвилині та серйозно сприймати її, бо час наш обмежений. З огляду на смерть ми весь час повніші застановлятись, які сліди бажаємо залишити в цьому світі – сліди любові чи ненависті, милосердя чи брутальності, пильної уваги чи розсіяння. Перекладини хреста показують, що наше життя завжди сягає в життєву сферу інших людей. Ми випромінюємо певну енергію на людей, що навколо нас: деструктивну або конструктивну, примирення чи розпалювання, осудження чи приймання, яка дарує відчуття домівки або відкинення, додає сил або відбирає їх. Ми несемо відповідальність за це випромінювання, яке виходить від нас. З огляду на смерть, з якою щоденно зіштовхує нас хрест, ми повинні подумати, що бажаємо випромінювати в цей світ: чи від нас виходить випромінювання зцілення та просвітлення чи радше хворобливості та затьмарення.

Хрест указує нам не тільки на людей навколо нас, а й на солідарність усіх людей між собою. Для Послання до ефесян хрест є примиренням усіх народів між собою: “… вчинив із двох (юдеїв та поган) одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом, Він Своєю наукою знищив Закона заповідей, щоб з обох збудувати Собою одного нового чоловіка, мир чинивши, і хрестом примирити із Богом обох в однім тілі, ворожнечу на ньому забивши” (Еф. 2:14-16). Раннім християнам було важко змиритися з тим, що юдеї та погани повинні творити спільноту між собою, в якій усі матимуть одне серце й одну душу, щоб пани і раби, чоловіки і жінки, молоде і старше покоління, бідні і багаті могли жити разом і взаємно любитися. Хрест для ранньої Церкви став символом подолання протиріч між юдеями та греками, які впродовж століть жили поруч у непримиренності один до одного. Так хрест є сьогодні образом примирення народів, великої людської родини. Хрест зруйнував мури між народами. Для Іринея і для багатьох пізніших Учителів Церкви хрест став образом єднання усіх народів, бо Христос, “простягаючи руки, поєднав обидва народи в одному Бозі. Бо дві руки вказують на два народи, які були розкидані аж до кінців землі; але одна голова посередині – на одного Бога, який є над усіма, через усіх та у всіх” (Stockmeier 123).

До образу справжнього гуманізму відноситься також ранимість та крихкість людей. Справжня людина є ранимою. Сьогодні стало модним проявляти холоднокровність, не піддаватись ранимості, нічого до себе не допускати. Але хто не дозволяє ранити себе, не здатний любити. Справжня любов включає готовність дозволяти наносити собі зранення. Образ хреста показує нам серед брутальності нашого суспільства інший образ людини, яка здатна співстраждати з іншими, терпить від насильства, бо заступається за людей. Лякає те, що поріг гальмування насилля зменшується. Хрест – це постійний заклик до співстраждання замість завдавати страждань іншим, дозволяти ранити себе замість наносити поранення. Хрест нагадує нам, що наслідування Христа завжди означало брати на себе свій хрест, казати “так” на все, що розпинає нас із дня на день, погоджуватись зі стражданням, яке нам випадає. Наслідування розп’яття означає, що світ є розіп’ятий для нас, він немає жодної влади над нами, нас не характеризує прагнення до влади, пошуки слави, багатства, вигоди, а ми живемо з іншої дійсності, з дійсності любові, яка найяскравіше виявляється нам у розіп’ятому Христі.

Попередній запис

а) Хрест як протест проти забуття про страждання

Наступний запис

в) Хрест як протест проти будь-якої абсолютизації