Варух
Під ім’ям секретаря Єремії до нас дійшов один твір, написання якого датують дуже пізнім періодом. Це своєрідна компіляція, де зібрано дуже відомі й наявні в інших біблійних творах тематики.
У вступі (Вар. 1:1-14) описано неможливі історичні обставини (Єхонія (Єгояхін) ув’язнений; в Єрусалимі немає жодного вівтаря і не приносяться жертви; молитва за Навуходоносора та за його сина абсолютно не узгоджується з першими роками заслання (пор. Пс. 137); те саме слід сказати про повернення пограбованих з єрусалимського храму речей). Видається, що тут іде мова про проекцію назад, аж до часу заслання, пізнішого звичаю прощ із пов’язаними з ними жертвами в храмі, що їх євреї, проживаючи поза Палестиною, відбували з нагоди великих релігійних свят.
Молитва засланців (Вар. 1:15 – 3:8) – це смиренне привселюдне визнання провин, аби вимолити Боже милосердя. Це свого роду покутна літургія, дуже близька до тих молитов, які знаходимо в книгах Ездри (Езд. 9:6-15) та Неемії (Неем. 9:6-37), а ще більше – до молитви Даниїла (Дан. 9:4-19).
Після них вміщено уривок сапієнціяльного стилю (Вар. 3:9 – 4:4), гимн прослави мудрости, що нагадує 28-му главу Йова та 24-ту главу Сираха.
Книга закінчується промовою утішення (Вар. 4:5 – 5:9). Автор нагадує ізраїльтянам джерело їхніх бід: вони образили Бога та збезчестили Його місто Єрусалим. Уособлене місто бере тоді слово як мати, що розповідає про свої терпіння, спричинені дітьми, і звіщає їм близьке повернення; її терпіння закінчилися, і Бог поверне їй її дітей. У цьому уривку містяться цитати з другого і третього Ісаї. Далі від усвідомлення гріха мова переходить до радости за спасіння.
Неважко спостерегти зв’язок між частинами цієї книги: кінцева промова утішення – це відповідь на початкову молитву. Прослава мудрости всередині є містком – у тому значенні, що мудрість приводить до покаяння, до визнання гріха та привертає Ізраїля на дорогу спасіння, яке Бог завжди готовий дарувати, як тільки в серці грішника зроджується покаяння.
Так званий лист Єремії, яким замикається книга Варуха[1], – це монотонний твір проти ідолопоклонства, довга сатира проти безсилля та нікчемности ідолів, найяскравіші і найразючіші приклади яких містяться в Іс. 44:9-20 і Єр. 10:1-16, звідки анонімний автор, правдоподібно, черпає натхнення. Своєрідний приспів скандує різні зауваги чи аргументи, що їх автор підносить проти поганських ідолів (пор. вірші 14, 22, 28, 39, 44, 51, 56, 64, 68).
Книга Мудрости
За хронологічною послідовністю це остання книга Старого Заповіту. Написана трохи більше ніж за пів століття перед приходом Ісуса, вона доповнює старозаповітне об’явлення, зокрема в одній фундаментальній проблемі сапієнціяльних книг – у проблемі відплати.
Книгу Мудрости написав безпосередньо грецькою мовою один єврей, який проживав в Єгипті, правдоподібно, у місті Олександрії, де осіло дуже багато юдеїв.
Своїй книзі автор дав назву «Мудрість Соломона», але приписування літературних творів визначним постатям з минулого було мовби звичкою у єврейських письменників останніх століть перед Христом (і так триватиме ще декілька століть по Хр.). Книгу написано головним чином для юдеїв з діяспори, які проживали поза межами Палестини й перебували в безперестанному контакті з поганським менталітетом – принаймні з найбільш поширеним, для якого, власне, через те, що йому бракувало знання правдивого Бога, Який близький до людини і стежить за її діями і думками, головним було питання, як використати в житті все те, що лиш приємного воно могло дати… адже невдовзі на це не буде часу.
Книгу легко можна поділити на три секції:
а) Після короткого початкового заклику до мудрости, де її подано як дух, що походить від Бога і пронизує нутро людини (Муд. 1:1-15), у перших 5-х главах автор описує світогляд, спосіб життя та кінець «безбожних» і «праведних», себто тих, хто йде за думками та поведінкою поган, і тих, хто зберігає вірність релігії і заповідям ізраїльського Бога. Безбожні самі врешті визнають свою глупоту (Муд. 5:4-13), але тоді це вже буде надто пізно! У цій першій частині ми нарешті знаходимо відповідь на запитання Йова, Когелета і великої частини псалмів: яке значення і вартість нашого життя і нашого терпіння?
Ці глави виразно вчать, що теперішнє життя не є остаточним; воно є нічим іншим, як лиш приготуванням, періодом випробовування та вибору, що його кожна людина мусить зробити. Тому автор не дуже цікавиться тілесною смертю; говорячи про смерть, він має на увазі насамперед смерть душі, остаточну розлуку з Життям, яким є Бог (пор. Муд. 1:12; 2:24). Адже фізичній смерті підвладні як добрі, так і злі; однак, хоч вона є ціною, яку ми мусимо заплатити за той розлад, що постав у нашій природі через первородний гріх, сама в собі вона не є відлученням від Бога.
Біль і терпіння ввійшли у світ і залишаються в ньому як наслідок правдивого зла – зла морального, себто гріха. Але для добрих вони стають середником очищення та випробування у вірності Богові. Останнє слово стосовно цієї проблеми буде сказане смертю та воскресінням Ісуса; але ця остання книга Старого Заповіту вже кидає промінь світла на долю людини: ця доля вирішується в цьому житті, але це є доля вічна.
б) У другій частині (Муд. 6-9) автор надає слово безпосередньо Соломонові. Цей мудрий ізраїльський цар упродовж чотирьох величавих глав обширно розповідає, як він пізнав красу і цінність мудрости, джерела та умови всіх інших благ, оскільки вона є чимось найкращим, що тільки є в самого Бога. Саме через цей її божественний характер Соломон визнає, що вона є насамперед Божим даром і що середник для її осягнення – це покірно просити її в молитві, визнаючи власну нужду й нездатність здобути її власними силами. 9-та глава – це прекрасна молитва про осягнення цієї божественної мудрости, яка має привести людину до остаточного життя, до спасіння.
в) Остання частина книги (Муд. 10-19) – це урок біблійної історії: автор коротко торкається історії патріярхів, якими провадила мудрість, що описана тут як божественна особа, яка невидимо супроводжує тих, хто намагається жити згідно з Божим законом (Муд. 10:1-14). Далі автор ширше коментує подію виходу євреїв з Єгипту, із землі неволі, наголошуючи на протиставленні між Божою мудрістю, яка провадила й охороняла ізраїльтян, і безглуздям єгиптян, які звірялися на своїх ідолів. У цій частині важливими є глави 13-15, присвячені ідолопоклонству, якому мусить противитися звичайний здоровий глузд: коли люди втрачають з поля зору Бога, вони стають нерозумними, поклоняються тому, що є нижче від них самих і що вони витворили своїми власними руками. Однак автор не лише висміює цей факт. Якщо вистачає лише здорового глузду, щоб визнати, що ідолопоклонство – це омана, то це означає, що ідолопоклонники різною мірою відповідальні перед Богом, адже вони віддають простим створінням той культ і поклоніння, що належить виключно Богові. Автор має тут на гадці насамперед головних відповідальних – мудреців та вчених, які зі своїм розумом і можливостями присвятити себе науці відкривають таку велич всесвіту, і це мало б навести їх на думку про Того, хто їх сотворив; він суворо перестерігає, що наука, щоб справді служити людині, має стати мудрістю.
Так виглядає, наче автор книги Мудрости пише для людей нашого часу, в якому з шаленою швидкістю розвиваються наукові й технічні відкриття, однак людина зовсім мало думає про Того, Хто створив усі ці дива, які вона відкриває й використовує для свого добробуту. Наука, техніка, матеріяльний добробут, багатство – усе це для багатьох людей нашого часу нові ідоли, яким часто вони жертвують своє сумління, а іноді й навіть своїх братів. Остання книга Старого Заповіту остерігає нас не перед цими благами, які, як і вся сотворена дійсність, самі в собі є добрі, а перед схильністю нашого гордого та егоїстичного серця робити собі з них ідолів, покладати на них свою надію і своє щастя. Таким чином відновлюється первородний гріх людини, яка думала, що зможе знайти своє щастя поза приязними стосунками з Богом і вірністю Його слову, що є єдине «світло для стежки моєї» (Пс. 119:105), єдиною дорогою до спасіння.
«Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Мт. 16:26).
[1] У перекладі Хоменка Лист Єремії виділено в окрему книгу (прим. пер.).