У житті кожного християнина настає момент, коли потрібно пройти через пустелю. Найчастіше в пустелі відмирає те, що можна назвати надією. Відмирає бажання бодай щось робити зі своїм життям. Якщо в перші століття християнства люди самі йшли в пустелю, щоб там пережити боротьбу за віру, то, здається, що християни XX і XXI століть переживають зворотній процес – пустеля входить в їхнє життя. Можна навіть сказати, вдирається в нього без запрошення.
У деяких країнах, розташованих на окраїнах великих пустель, під час потужних вітрів буває пісок потрапляє в сам центр людських агломерацій. Пустеля входить у наше життя так, як пісок опиняється в тих містах. Однак у пустелі існують певні загрози. Тому основний імператив, котрий треба слухати в пустелі, звучить так: «Чувай!» Потрібно навчитися чувати. І тому зараз ми замислимося над чуваннями та проблемами з ними пов’язаними. Та для початку пропоную вашій увазі коротку історію з Книги Виходу: «І побачив народ, що загаявся Мойсей зійти з гори. І зібрався народ проти Аарона, та й сказали до нього: Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із єгипетського краю, ми не знаємо, що сталось йому […] І сталося, коли він наблизився до табору, то побачив теля те та танці… І розпалився гнів Мойсеїв, і він кинув таблиці із рук своїх, та й розторощив їх під горою!… І схопив він теля, що зробили вони, та й спалив на огні, та змолов, аж став порох… […]І вернувся Мойсей до Господа та й сказав: О, згрішив цей народ великим гріхом, вони зробили собі золотих богів! А тепер, коли б Ти пробачив їм їхній гріх! А як ні, витри мене з книги Своєї, яку Ти написав» (Вих. 32:1,19-20,31-32).
Звернімо увагу на те, що коли Ізраїль вийшов у пустелю, то пережив спокуси і випробування. Дуже часто з нами відбувається те ж, що сталося з Ізраїлем. Ми нарікаємо, шукаємо якогось прихистку. Тому важливо не лише зробити перший крок, а й наступний, і, щобільше, не злякатися і не втікати від пустелі. Коли ми розпочинаємо нашу подорож через пустелю, то починаємо відчувати, як у нашому єстві відмирає надія. Тоді з’являється спокуса обійти цей процес десятою дорогою, не настільки болісною і прикрою. Однак пустеля була створена для того, щоб залишатися тим, чим вона є, з усіма її безжалісними законами. Існує така легенда: мусульмани кажуть, що Сахара, найбільша пустеля світу, є великим садом Аллаха, де Він може прогулюватися в цілковитій самотності. Пустеля – це приватний сад Бога, і тому нікому не можна туди входити, щоби щось змінювати. Людина не має туди доступу, вона ніколи не переможе могутности піску, ніколи не почуватиметься в пустелі як вдома.
Однак людина має велику схильність до втеч і робить спроби перебудовувати і реорганізовувати пустелю. Що конкретно це означає? Ми піддаємося спокусі і втікаємо від правди, яка буває дуже болюча і може нас ранити, а часом навіть оголювати наші приховані проблеми. Час від часу кожен з нас пізнає болючу правду про себе або про иншого. Щось оголює наше безсилля, слабкість, незнання чогось. І якщо людині не вдається цього повністю усунути, вона намагається сфальшувати те, що об’являється з такою силою. У пустелі існує для цього багато способів.
Мені пригадується кумедна історія, коли я з групою знайомих допомагав приятелеві організовувати вернісаж, на якому мав бути представлений його живопис. Усе відбувалося згідно з планом. Ми орендували зал, залишалося лише подбати про традиційне частування вином. Однак не вистачило на це грошей. Тоді з’явилася примітивна ідея купити найдешевше вино і відразу розлити його у вишукані кришталеві келихи. Ми так і зробили. Подали вино на гарних підносах. Треба додати, що всі ми були елегантно одягнені. Прийшло багато відвідувачів, серед яких було досить снобів. Коли вони бачили, як ми елегантно подаємо вино у вишуканих келихах, яке, м’яко кажучи, не можна було назвати гордістю виноробів виноробної промисловости, то всі куштували його, схвально похитували головами, мовляв, і картини гарні, та й вино нівроку. Ніхто не визнав, що вино було посереднє. Усі майже одноголосно стверджували, що вернісаж вдався. У нас також иноді спрацьовує такий механізм: ми бачимо, що король голий, але не говоримо про це, бо навіщо зайвий раз наражатися на посміх. Завжди знайдеться хтось, хто заперечить, що король голий. А навіть якщо й не знайдеться, то це теж не буде великою втратою, усі й так знають правду.
У пустелі ми пізнаємо увесь тягар подорожі та спеки. Однак можна сфальшувати цей факт і замість того, щоб сказати: «Так, я втомився, спека дошкуляє мені», можна жити ілюзією і стверджувати, що все це лише тимчасові незручності. Майже всі труднощі нашого життя вміємо розв’язувати саме таким чином. Насправді ж це не вирішення проблеми, не боротьба, а звичайнісінька втеча. Це постійне життя в брехні, безперестанне прикрашування, вдавання.
Потрібно зізнатися в глибині свого єства, що пустеля не повинна, хоча й може, нас чогось навчити. Кожну кризу, котра теоретично могла видобути з нас правду, ми можемо трактувати тривіально. Це якраз приховані в кожному з нас захисні механізми не дозволяють подивитися правді у вічі: хто я, ким я став, що зі мною відбувається.
Не йдеться про дешеву психологізацію, яка зводиться до ствердження, що людині притаманні захисні механізми, на котрі потрібно звернути увагу. Йдеться про те, щоб ми, безсилі і беззахисні, врешті зуміли зустрітися в правді з Господом Богом. Щоб ми не розігрували перед Ним комедію. Однак трапляється, що ми намагаємося грати «до останнього». Навіть вмираючи, маємо приклеєну усмішку на обличчі, бо ж до останньої миті турбуємося про те, щоб належно виглядати.
Можна обдурити себе, але пустелю обдурити неможливо, бо вона не стерпить брехні. Вона до кінця залишається безплідною землею. Св. Ієронім, який мешкав на пустельних теренах Святої Землі, колись написав дуже важливі слова: «Пустеля любить нагих, тобто тих, хто вже не має що приховувати, хто не намагається справити добре враження, кому залежить на правді про себе; пустеля любить тих, кому вже набридло ретушування правди, вона любить всіх тих, кому набридло займатися приватною апологетикою власної особи. Пустеля любить тих, хто хоче пізнати правду, не таку, котра їх уб’є або принизить, а котра визволить їх зі страху про себе та про иншу особу».
Нагість і беззахисність – ось що любить, приймає і переображує пустеля. Проблема полягає в тому, що ми найбільше цього боїмося. Важливо в момент входження в пустелю, коли відмирає наша надія, не намагатися вдавати героїв. Потрібно скинути зі себе сотні масок, позерство, ролі, котрі ми граємо, і перестати ховатися.