Розгляньмо тепер ситуації, в яких почуваємося останніми дурнями. Більшість із нас стали експертами в цій сфері.
Часом у нас складається враження, що весь світ змовився, аби пошити нас у дурні.
З цим твердження, очевидно, погодився б мій університетський товариш. Під час навчання йому випала нагода стати героєм однієї пригоди, в якій він показав себе повним ідіотом. Одного дня цей хлопець вирішив пообідати в кафе, що містилося на території навчального закладу. Він замовив гамбургера, картоплю фрі і шоколадний коктейль. Прямуючи від каси, він ніс, крім їжі, ще течку, листи паперу з видрукуваним текстом і кілька книжок. На його нещастя, всі столики були зайняті, тож він не мав де присісти з усіма своїми речами.
Хлопець зупинився і став спостерігати за тим, як инші обідають за столиками і розмовляють. І ось коли він так чекав, поки звільниться якесь місце, відчув непереборне бажання скубнути хоч щось із тої їжі, яку тримав у руках. Він нахилився, щоб ковтнути трохи коктейлю, але соломинка, замість опинитися в його вустах, устромилася йому в ніздрю. Цілком природно, що хлопець зреагував на це, відвівши подалі від себе руку, в якій була склянка з коктейлем, а голову відхилив назад. На його нещастя, ці рухи не допомогли. Соломинка далі стирчала з його носа, а він не міг її витягнути, бо обидві руки мав зайняті. Так і стояв перед сотнями свої колег із соломинкою в носі, а на його штани падали краплини шоколадного коктейлю.
Цей неприємний випадок тривав лише кілька секунд і, без сумніву, ніхто його не запам’ятав. За винятком мого товариша. Чому? Бо він у той момент почувався повним дурнем. Чи ти не пережив коли-небудь щось подібне? Можу закластися, що кожен з моїх читачів міг би розповісти схожу історію.
Пам’ятаю одну студентку, назвімо її Марія. Вона використовувала своєрідний, тільки їй відомий, спосіб поліпшення своєї фігури, наповнюючи чашечки бюстгальтера різноманітним матеріялом. Але одного разу вся правда про Марію виплила на поверхню… басейну під час змагань. Окрім дівчини, всі вважали, що це дуже весело.
Не менш болісні переживання випадають на долю майже кожної людини. Марк Твен зауважив, що людський вид є єдиним серед ссавців, який вміє червоніти. Нас так створено. Якби мене попросили якнайвлучніше, однією короткою фразою охарактеризувати нашу емоційну натуру, я сказав би, що вона дуже вразлива. У стосунках з людьми ми надзвичайно чутливі, реагуючи на все, що може нас принизити. Нас легко засоромити. Крім того, часто в найневідповідніший момент червоніємо.
Життя постійно знаходить спосіб, аби “підвісити нас на дерево”, і в цьому завжди є якийсь сенс. Бог спеціяльно створив нас вразливими й чутливими, хоч легко міг би зробити нас зовсім инакшими. Міг наділити нас силою буйволів, незалежністю тигрів й агресивністю левів. Насправді саме так ми про себе й думаємо. Але Святе Письмо стверджує зовсім инше. Бог дивиться на нас – затамуй подих! – як на овець. Можливо, нам це не дуже лестить, але так написано в Біблії. Ось приклади:
- Знайте, що Господь Бог Він, Він нас учинив, і Його ми, Його ми народ та отара Його пасовиська. (Псалом 100:3)
- Усі ми блудили, немов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу. (Книга Ісаї 53:6)
- Мій народ це отара загинула: пастирі їхні вчинили блудячими їх, їх загнали на гори, й ходили вони від гори до підгір’я, забули про ложе своє. (Книга Єремії 50:6)
- Бо так Господь Бог промовляє: Ось Я Сам, і зажадаю отару Мою, і перегляну їх. (Книга Єзекіїля 34:11)
- А як бачив людей, змилосерджувався Він над ними, бо були вони змучені та розпорошені, як ті вівці, що не мають пастуха. (Євангеліє від Матвія 9:36)
- Мого голосу слухають вівці Мої, і знаю Я їх. (Євангеліє від Івана 10:27)
- Ви бо були як ті вівці заблукані, та ви повернулись до Пастиря й Опікуна ваших душ. (Перше послання Петра 2:25)
ВІВЦІ ПІД ОПІКОЮ ГОСПОДА
Чим таким особливим вирізняються вівці, що нагадують Богові мене й тебе? Що насправді означає таке ставлення Господа до нас? Пастухи й люди, які розводять овець, твердять, що ці тварини зовсім беззахисні перед хижаками й не надто тямущі, оскільки сліпо, одна за одною, йдуть просто в небезпеку, до того ж вони повністю залежні від людей, своїх захисників. Також для цих тварин характерно часто потрапляти в неприємні ситуації. Коли Давид пише: “Усі, як вівці, ми блукали”, – він має на увазі нашу схильність блукати, як бездумне стадо, що не має Пастиря, який опікувався б ним.
Кілька років тому я переглянув документальний фільм про стадну поведінку. Його зняли на бійні, де різали овець. Сотні нажаханих овець тиснулися докупи на подвір’ї. Здавалося, вони відчувають небезпеку, яка їм загрожує. Тут відкривається прохід, який веде на рампу. Погоничі, щоб змусити овець іти туди, використовували “Юдиного цапа”. То була тварина, спеціяльно натренована для того, щоби вести овець на бійню, – і робила вона це просто ідеально. Впевнено піднявшись на край рампи, вона оберталася, потім ступала кілька кроків уперед і знову зупинялася. Вівці спочатку невпевнено дивилися одна на одну, а потім рушали вперед – на рампу, йдучи за рішучим “Юдиним цапом” нагору, де на них чекала смерть. Це – драматичний зразок бездумности й стадної поведінки, а також смертельних наслідків, до яких вони призводять.