Навіщо розповідати про милосердя в стількох притчах? Невже було недостатньо трьох притч із п’ятнадцятого розділу Євангелія від Луки? Правда полягає в тому, що людське серце цілком незбагненне, а милосердя – це серйозне питання: легко говорити, але не так легко ним жити! Тож ми спробуємо коротко проглянути ті Ісусові притчі, які з різних ракурсів торкалися відносин милосердя між Богом та людьми.
Різні обличчя милосердя
Милосердя як прощення боргу, яким є людський гріх, відображається в притчі про двох боржників, помилуваних їхнім позикодавцем (Лк. 7:41-43). Кому прощається більший борг, той у змозі по-справжньому любити, а кому нема багато що прощати, любить мало. Першою особливістю милосердя є благодать, яка породжує вдячність; це також його найбільша особливість, яка доходить до дарування грішникові виправдання.
Якщо дивитися на нього під кутом співчуття до іншого, то милосердя не зупиняється на пошуках ближнього, якого слід любити, а знаходить його на шляху, як того вмираючого чоловіка, якому допоміг самарянин (10:25-37). Любов до Бога завжди переходить через любов до ближнього, при чому одну заповідь неможливо відділити від іншої.
Милосердя як пошуки того, хто загубився, на тлі всіх інших, які вважають, що перебувають у безпеці, відлунює в притчі про віднайдену вівцю (15:4-7). Настільки парадоксальне милосердя вартує виявити навіть до одного-єдиного грішника, який навертається, адже навіть одна людина є цінною, як одна драхма відносно дев’яти інших, що їх жінка зберігає в домі (15:8-10).
Батько, зворушений безмірним співчуттям, двічі виходить зі свого дому, щоб врятувати двох синів: він біжить назустріч молодшому і покидає святкування, щоб просити старшого увійти і взяти участь у святі (15:11-32).
Визнавати бідного, такого, як Лазар, лише на тому світі марно; потрібно було його бачити і допомагати йому ще при житті, адже там, де немає милосердя до іншого, бракує й милосердя Божого (16:19-31). Спасення багача приходить через допомогу бідному.
Наполеглива молитва звіщає милосердя, яке здатне змінити навіть серце Бога, не те, що серце судді, якому надокучила настирлива вдова (18:1-8). Обранці Бога, якими є слабкі і вбогі, перебувають у Його думках: це обрання, яке не виключає інших, а, починаючи від останніх, досягає всіх.
Милосердя виправдовує і повертає репутацію навіть такому грішникові за професією, як митник, при цьому Бог не знає, що робити з праведними ділами чоловіка, який засуджує грішника, лиш би вивищити себе самого (18:9-14).
Ми бачимо, що Ісус в Євангелії від Луки зосереджує увагу на головних ознаках милосердя, ніколи не вдаючись до моралізування. Милосердя схиляється до стосунків, які виходять з людського серця і виливаються в слова і справи.
Відкриті висновки
За винятком притч про віднайдених вівцю і драхму, які завершуються розділеною з іншими радістю, інші притчі про милосердя завершуються у відкритий спосіб, залишаючи слухачам відповідальність за їхній вибір. Про Симона-фарисея не сказано, що він робив після того, як зрозумів притчу про двох боржників та їхнього позикодавця. Законовчителя, до якого була звернена притча про милосердного самарянина, запрошено стати ближнім іншій людині, а не вибирати собі ближнього на власний розсуд. Чи продовжували нарікати на Ісуса, чи припинили це робити ті, які почули три притчі про милосердя, що вже стали афоризмами? Чи драматична притча про багача і вбогого Лазаря переконала багатіїв, які будують собі ілюзії, що будуть вивищені після земного життя так само, як у цьому світі? Притча про суддю і вдову закінчується бентежним запитанням: Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру? І чи всіх тих, які зневажають інших, щоб вивищити себе самих, переконала притча про фарисея і митника?
Якщо Ісусові притчі продовжують промовляти до кожного читача, в якому б часі й місці він не жив, то це означає, що вони, якнайточніше передаючи реальність життя, залишаються актуальними завжди. Реальні, а не вигадані стосунки з Богом, через проповідь Ісуса, з людьми вчорашнього дня, є такими ж, як і з людьми сьогодення (якщо вони не зіпсувалися в деяких скрутних ситуаціях!) і завтрашнього дня.
Євангеліє, що розповідає притчі про милосердя – це Євангеліє на межі. Нічого не відбираючи від проповідування Царства Божого, яке наближається через вчинки Ісуса та їхнє наслідування, милосердя Боже в притчах виходить за межі кола учнів і вступає в діалог зі всіма тими, кого зустрічає. Притчі про милосердя не дають спасення, яке завжди відбувається в особистій зустрічі з Ісусом, з Його смертю і воскресенням, але вони розвідують нові шляхи, проникають на непрохідні стежини, куди Євангеліє ще не дійшло чи залишається непочутим. Тому якщо важко собі уявити, щоб спасення приходило через розуміння притчі, так само складно заперечити, що притчі Ісуса в неповторний спосіб вказують шляхи спасення.
Які приклади милосердя існують?
Оскільки, як радив Сенека Луцілію, «шлях через настанови – довгий, а через приклади – короткий і надійний» (Листи 6:5), хіба існує така людина, окрім Ісуса, яка, сповнила заклик бути милосердними, як наш Отець? Розширмо наш погляд на Євангеліє від Луки і на Дії апостолів.
Третє Євангеліє розпочинається двома хвалебними піснями, яких об’єднує милосердя. Пісня, котру співає Марія після Благовіщення і відвідин своєї родички Єлисавети, відома під назвою «Величає душа моя Господа»: «Бо велике вчинив мені Потужний! Його ж Імення святе, і милість Його з роду в рід на тих, хто боїться Його! Він показує міць Свого рамена, розпорошує тих, хто пишається думкою серця свого! Він могутніх скидає з престолів, підіймає покірливих» (Лк. 1:49-52).
Переверненню ситуацій, в якому ми пересвідчилися в притчах, передувало те, що Бог здійснив у житті смиренної дівчини з Галілеї. Суголосно з Марією, Захарія, батько Івана Христителя, співає свій піснеспів «Благословен Господь». Коли на його очах відбувається чудо народження сина, якого він очікував роками, він благословляє Бога, «що вчинить Він милість нашим отцям, і буде пригадувати Свій святий заповіт… Ти ж, дитино, станеш пророком Всевишнього, бо будеш ходити перед Господом, щоб дорогу Йому приготувати, щоб народу Його дати пізнати спасіння у відпущенні їхніх гріхів, через велике милосердя нашого Бога, що ним Схід із висоти нас відвідав» (Лк. 1:72-78). Із глибини нутра виходить милосердне співчуття Бога: це Бог, Який виражає Свій спогад не через суд, а через таке саме співчуття, що й милосердний батько до своїх двох дітей. «Покірні землі (чи країни)», як називали в Ісусові часи тих, що не належали до жодного кола привілейованих осіб, є прикладом, до якого привертає увагу Лука перш ніж розповідаються притчі про милосердя. Щоразу коли хтось хоче торкнутися милосердя Божого, потрібно заглибитися в дійсність покірних країн, Церкви і суспільства: туди, де перевернення людських ситуацій викликає зачудування і радість милосердя.
Приклад милосердя продовжується в Діях апостолів, коли мова йде про мучеництво диякона Степана: «І побивали камінням Степана, що молився й казав: Господи Ісусе, прийми духа мого!… Упавши ж навколішки, скрикнув голосом гучним: Не залічи їм, о Господи, цього гріха! І, промовивши це, він спочив…» (Дії 7:59-60). Останні слова Стефана нагадують ті, які промовив Ісус на хресті за Своїх мучителів: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!…» (Лк. 23:34).
Із відповідними відмінностями, мучеництво Степана є оригінальним наслідуванням страстей Христових: воно їх відтворює в час Церкви. Християнське мучеництво – це вершина милосердя, оскільки дар життя приноситься за Христа та за інших, без почуттів помсти чи ненависті і перетворює зло на добро.
КІНЕЦЬ