Перш ніж розпочати розгляд самих книг Нового Заповіту, варто зупинити погляд на особі Ісуса й зокрема на кульмінаційному моменті Його життя – Його воскресінні. Адже християнин – це той, хто вірить в Ісуса з Назарету, Який був розп’ятий, помер і на третій день воскрес із мертвих. Одне із визнань віри перших християн (ми сьогодні сказали б їхнє «кредо»), що його знаходимо в Павла, але воно сягає часів ще перед наверненням самого апостола, оскільки сам він каже, що прийняв його, споминає якраз цю подію: «Бо я передав вам найперш, що й прийняв, що Христос був умер ради наших гріхів за Писанням, і що Він був похований, і що третього дня Він воскрес за Писанням, і що з’явився Він Кифі, потім Дванадцятьом» (1Кор. 15:3-5).
У світлі досвіду воскреслого з мертвих Ісуса апостоли та перші Його послідовники осмислили й виразили значення всього того, що трапилося «раніше», – як у житті самого Ісуса, так і в усьому старозаповітному об’явленні, і на основі цього досвіду розвивається весь християнський рух.
Ізраїль і Старий Заповіт виконали свою місію привести на світ Христа. Христос – це остання дійсність, яку Бог приготував в історичній послідовності спасіння, але вона є першою в Його намірах. Ще перед створенням світу Його вічним планом було вчинити людей своїми дітьми через Христа, Божого Сина за природою (Еф. 1:3-14).
Присутність Ісуса між людьми вказує на «виповнення часу» (Гал. 4:4), в якому розкриваються і здійснюються всі Божі задуми. Кульмінаційний момент цього здійснення та початок цього осмислення збігаються з воскресінням Ісуса, з новим життям, що вибухнуло з Нього як з «останнього Адама» (пор. 1Кор. 15:45), «Начальника життя» (Дії 3:15).
Існує нове життя для людства, подібно, як і для Христа, життя, яке можна осягнути, йдучи за Христом, «що Його Бог прославив вам силою, і чудами, і тими знаменами, що Бог через Нього вчинив» (Дії 2:22); у Ньому Бог Отець виявив все Своє благовоління, воскресивши Його із мертвих.
Трудність, яку становили для апостолів вияви Його могутности («Хто ж це такий?»: Мр. 4:41), починає тепер знаходити свою правдиву розв’язку. Нерозуміння Його смиренного життя й понад усе нерозуміння тієї ганебної смерти, яку Він прийняв так слухняно, прояснюється завдяки новому осмисленню пророцтв про «Отрока Ягве» (зокрема останнього з них: Іс. 52:13 – 53:12) та псалмів про страждущого праведника (Пс. 22). Саме такий був план, передбачений Богом для Його Отрока (Дії 2:23-24), план, що його Ісус прийняв аж до кінця (Фил. 2:5-11).
Воскресіння Ісуса – це Божа відповідь на таку цілковиту й беззастережну згоду на Його волю; це Божа відповідь також тим, хто Його розіп’яв, і тим, хто домагався, аби Ісус зійшов з хреста, щоб повірити в Нього (Мр. 15:1-32); це Божа відповідь і тим, хто пустився вслід за Ісусом, хоч і не маючи ще досконалої віри, але слухаючи Його слова і сердечно люблячи Його.
Цим останнім Ісус з’являється знову живий – не як якийсь дух, але у Своєму власному тілі (Лк. 24:37; Ів. 20:20,27-29), повторюючи ті ж діла, які Він чинив за Свого земного життя, – що дає учням певність, що то справді Він (Лк. 24:30; Ів. 21:6-12). Проте Його життя тепер більше не є таким, як раніше: Він більше не підлягає звичайним фізичним законам (Ів. 20:19).
Порожній гріб вранці наступного дня після Пасхи становив для Ісусових учнів неабияку трудність. Це аж ніяк не було «доказом» Його воскресіння, при якому ніхто з них не був присутній. Це Боже втручання огорнене таємницею.
Час від часу їхній Учитель з’являється серед них у тій добре знайомій їм постаті, що невдовзі знову зникне з-перед їхніх очей; утім, вони зовсім не очікували воскресіння, вони нічого не зрозуміли були з неодноразових провіщень Ісуса про Свою долю (пор. Мр. 9:10), і при кожній Його появі вони так і не можуть повірити власним очам і щоразу чують від Ісуса лише дорікання за затужавілість їхнього серця до розуміння Божого слова, котре провіщало славну долю Його Отрока (Лк. 24:25-26; Мр. 16:14).
Трудний шлях до віри у воскресіння Ісуса і до розуміння всього змісту цієї події завершується лише в день П’ятдесятниці, коли обіцяний Ісусом Дух остаточно відкрив до повного світла розум та серце маленької жменьки Його послідовників. Після зіслання Святого Духа Божий план стає цілком зрозумілий, його контури набирають повної чіткости. Щойно тоді учні насправді стають апостолами: вони більше не можуть замовчувати того, що самі зрозуміли, не можуть не вістити людям про Ісуса і про те спасіння, яке Бог здійснив через Нього, не можуть не стати посланцями істини і благодаті, що в Ісусі прийшли в цей світ. Дух проливає їм повне світло на життя та науку їхнього Вчителя і дає їм збагнути роль Ісуса у величавому Божому задумі спасіння.
Крім цього, Дух наділяє їх здатністю, силою, внутрішньою наснагою і відвагою, щоб саме в Єрусалимі, перед тим народом та його начальниками, що лише декілька тижнів перед тим засудили були Ісуса на смерть як богохульника (Мр. 14:63-64), звіщати та засвідчувати, що саме цей засуджений ними Чоловік був найбільш угодний Богові, був Його посланцем, єдиним, у кому вони і всі інші люди можуть знайти надію на спасіння (Дії 4:12). Адже Бог установив Ісуса Месією і Господом, суддею людського роду, єдиним, від кого залежить спасіння. Павло каже, що від моменту воскресіння Ісуса, сина Давида за тілом, Він був установлений Сином Божим у силі (Рим. 1:4); іншими словами: від моменту воскресіння Він може застосувати в усій Своїй силі ту спасительну всемогутність, що властива Сину Божому, позаяк від цього моменту Він посилає віруючим Свого Духа.
Цей Дух є зародком нового життя, що принесе свій плід, коли Ісус вчинить Своїх вірних учасниками Свого власного життя, життя воскреслого із мертвих. Ісус – це немов первісток урожаю, після якого настають жнива (1Кор. 15:20); Він є Сином Божим, до образу якого будуть уподібнені всі інші Божі сини (Рим. 8:29), які народилися не з крови чи з тіла, ані не з волі людини, але від Бога (Ів. 1:13), прийнявши ту істину і благодать, що походять від Його единородного Сина (Ів. 1:17). Саме з цією метою Син Божий став тілом і оселився між нами (Ів. 1:14).
Це свідчення апостолів супроводжувалося чудесами, що їх вони чинили в ім’я Ісуса і які потверджували могутність Воскреслого та достовірність слів самих апостолів (пор. Дії 3). З апостольської проповіді та зі сили Духа, що приводять до віри в Ісуса, зроджується новий Божий народ, зроджується Церква.
Підсумовуючи вищесказане: воскресіння Ісуса для християн – це: а) предмет віри; б) ключ до розуміння та оцінки минулого, тобто земного життя Ісуса й усього старозаповітного об’явлення; в) основа надії на майбутнє; г) заклик до співпраці з Богом в осягненні власного спасіння і спасіння братів; д) нове бачення життя і світу.