Боляче дивитися, як нині, навіть у родинах вірних, знехристиянізовано смерть. Коли мене кликали молитися біля людини, яка щойно померла, я часто почувався дуже незручно серед людей, які ледве насмілювалися зайти в приміщення, де лежав покійник; бувало навіть, що родичі, не відриваючись від телевізора у вітальні, казали мені: «Бабця в кімнаті в кінці коридору. Можете йти туди молитися». Утрата зв’язку з Богом виражається в неможливості стати перед лицем смерти, своєї власної або чужої. Я не кажу, що в недузі чи стражданні, яка передує смерті, нема нічого, на що важко було б дивитися. Я кажу про страх бути поруч із покійником, про майже забобонність перед лицем смерти. Люди не здатні побачити тут смиренну простоту. А мене завжди вражала смиренність мертвих. Сліди вічного життя в цих смиренних останках ніби вказують на народження. Смерть має таку саму смиренність, як і народження. Той, хто вмирає, такий самий маленький, як і той, хто народжується. Однак саме в цьому проміжку, що називається життям, – саме в цьому проміжку, в якому хочеться бути великим, утвердитися, людина не хоче бачити свою мізерність, а отже не хоче поставати перед лицем смерти.
Втеча перед смертю стосується не лише сімей, а й лікарів та медсестер у лікарнях. Будучи якийсь час духівником у протираковому центрі, я пригадую слова, які мені повторював один вмирущий: «Лікар до мене не приходить, не приходять навіть медсестри. Чому? Вони бояться, бояться мене, бо знають, що я скоро помру, тому й уникають». Можна багато сказати про поведінку деяких медиків перед лицем смерти. Смерть суперечить усякій мрії про всемогутність сучасної медицини, нібито мета медицини – зробити людину безсмертною.
Деякі медики вважають смерть жахливою поразкою і не можуть з нею змиритися. Це може зумовити протилежні, хоча й одного штибу, етичні способи поведінки – від агресивної терапії до евтаназії. І в одному, і в іншому – та сама відмова прийняти таїну смерти. Агресивна терапія триває аж доти, доки вже нічого не можна вдіяти, тоді її припиняють. Така глибоко язичницька позиція, на жаль, трапляється дуже часто.
Не йдеться про заперечення технічних можливостей медицини і медиків, а про констатацію того, що багато медиків не можуть погодитися зі смертю. Вони вважають, що їхня ціль – одужання людини, начебто вони здатні зробити її безсмертною. Насправді завдання медика зовсім інше – лікувати. Лікування, звичайно, має за ціль одужання, однак одужання залишається таїною, як і життя, і як смерть.
Ми ще згадуватимемо гарні слова Амбруаза Паре, протестантського хірурга XVI століття, який так казав про своїх пацієнтів: «Я їх лікую, а одужання дає їм Бог». Лікувати – це усяко допомагати життю, однак лікар не дає життя, воно не в його руках. Він не в силі ані дати його, ані забрати. Мрія про всемогутність, яка знаходить свій прояв в агресивній терапії, в результаті призводить до жахливого рішення – забрати життя, якщо хворого вже не можна вилікувати.