Остання книга П’ятикнижжя, назва якої дослівно означає «другий закон», складається з низки промов, що їх виголосив Мойсей на східному березі Йордану, коли вже наблизився час вступу в обіцяну землю. У першій промові Мойсей нагадує передусім про різні події з років життя в пустелі (Втор. 1:6 – 4,20).
У другій, дуже довгій, промові (Втор. 4:44 – 28:69), яка охоплює весь «второзаконний кодекс», Мойсей повторює народові низку законів та розпоряджень, починаючи від десяти заповідей (у загальних рисах ідентичних з тими, що ми вже бачили у Виході), та долучає деякі інші, що їх треба буде дотримуватися, коли євреї осядуть в обіцяній землі. За ними йде низка благословень і проклять на адресу тих, хто, відповідно, зберігатиме або переступить Господній закон.
Третя промова (Втор. 29-30) – це ще одне заохочення до вірности союзові.
Завершують останню книгу П’ятикнижжя епізод передання влади Ісусові Навинові, остання пісня і прощання Мойсея з ізраїльськими племенами та смерть цього великого провідника, законодавця і пророка, що розмовляв із Богом віч-на-віч, як товариш (Втор. 31-34).
Правдоподібно, ця книга являє собою документ відновлення союзу в Моавській землі після ще одного досвідчення спасіння – блискучих перемог над Сигоном, хешбонським царем, та Огом, башанським царем (Чис. 21), про які згадано у Втор. 2-3.
Елементи союзу можна простежити передусім у 29-31 главах, безпосередньо перед якими знаходимо важливий вірш 28:69, де, окрім союзу, що був укладений на Сінаї, виразно згадано про союз в Моавській землі:
- 29:1-7: історична передмова;
- 30:19-20: свідки союзу;
- 31:9-13: укладення письмового документа для періодичного читання;
- 31:24-26: збереження тексту у священному місці (у ковчезі).
«Умови» союзу та благословення і прокляття ми вже аналізували в попередніх главах.
Остаточна редакція Второзаконня відбудеться значно пізніше – у VI-V стт.
Метою цих Мойсеєвих промов є не лише повчання народу, а насамперед спонукання до вірности союзові; ось чому закони тут передано батьківським тоном, із гарячими заохоченнями, з обіцянками та погрозами; про події завжди йдеться від першої або другої особи (ми, ви), адже Мойсей говорив до людей, які жили з ним і були протагоністами подій, про які йде розповідь. Особливим чином Мойсей наголошує на любові, якою Бог полюбив та продовжує любити євреїв, – щоб вони відповіли на неї не лише як зовнішньо вірні Божим законам та богослужінню, а люблячи Його всім серцем, усією душею та всіма силами (Втор. 6:5).
Мойсей впевнений у тому, що коли Ізраїль пам’ятатиме про Божу любов і відповість на цю любов, то буде запевнена його вірність і всім іншим законам. Він, зокрема, обіцяє, що Бог ніколи не залишить Свого народу без таких людей, які, подібно, як і він, нагадуватимуть йому про союз та про обов’язки, що їх він покликає за собою (Втор. 18:15-19), так що євреї не матимуть оправдання, якщо своєю невірністю накличуть на себе Божий гнів і кару.
У «такому пророкові, як я» (тобто як Мойсей), окрім низки Божих посланців, що промовлятимуть до сумління Ізраїля, звіщається найбільший пророк, котрий здійснить це пророцтво вповні, – Ісус Христос. Так розуміли цей текст перші християни, починаючи від самих апостолів (пор. Дії 3:22-24; 7:37).
Любов Ізраїля до Бога конкретизується в слуханні Його слова («Слухай, Ізраїлю…»), у пам’яті про вчинені Ним чуда і власну невдячність («Пам’ятай, Ізраїлю…») та в дотримуванні Його законів («Додержуй, Ізраїлю…»). Саме ці три накази найчастіше повторюються в 4-11 главах, резюмуючи той духовний заповіт, що його Мойсей залишає своєму народові, але який зберігає вічну актуальність і для того Божого народу, яким є ми.