Довіра є однією з найважливіших рослин на ґрунті людського розвитку. Вона виростає зовсім непомітно. Зовні важко розпізнати, що саме зараз відбувається важливий процес навчання. Щоправда, дитина на початку не дуже активна. Вона насолоджується довірою до своїх батьків. Єврейський філософ Мартін Бубер називає це «панцирем довіри». Це справді вражаюча картина: міцний панцир ззовні захищає від усіляких небезпек, а м’яка і тепла внутрішня сторона творить відчуття емоційної захищености та безпеки. Якщо дитина правильно засвоїть цей урок, то отримає надійну підготовку до майбутніх життєвих викликів.
Цей промовистий образ є чимось більшим, ніж просто педагогічною метафорою. Він закладає передумови формування тієї риси характеру, яку Новий Заповіт описує терміном «лагідність». Ісус був лагідним і мужнім водночас. «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт. 11:29-30).
Скромний вияв цієї лагідности Ісуса можемо розгледіти в Його в’їзді в Єрусалим не на величному коні, а на осляті. «Скажіте Сіонській доньці: Ось до тебе йде Цар твій! Він покірливий, і всів на осла, на осля, під’яремної сина» (Мт. 21:5; пор. Зах. 9:9). Натомість згодом, проганяючи торговців із храму, Він проявляє інший бік Своєї лагідности. Ісус перекинув столи міняйлів та ослони тих, що продавали голубів, і нікому не дозволяв приносити будь-що в храм на продаж. Він навчав їх такими словами: «Хіба не написано: Дім Мій буде домом молитви в народів усіх, ви ж із нього зробили печеру розбійників!» (Мр. 11:15-17). Отож, не лише лагідний, а й мужній.
Лагідність дитини розвивається в «панцирі довіри». Досвід м’якости та теплоти зроджує лагідність, а безпечність «панцира» сприяє мужності дитини. Таким чином дитина отримує шанс вирости чуйною, співчутливою, солідарною особистістю. Відтак вона стає здатною в потрібний момент чинити опір, стати самостійною та утвердитися в цьому житті.
* *
Довіра дітей до батьків та вихователів утверджується через їхню щоденну присутність. Тут зовсім не йдеться про якісь особливі знання та вміння, а саме про свідому та автентичну присутність. Готфрід Келер[1] описує, як його героїня, що сама виховувала дітей, поводилася з наймолодшим сином: «Як їй усе це вдавалося – важко сказати. Вона, чесно кажучи, виховувала дуже мало. Її праця полягала в тому, що молоденьке деревце, з такого ж матеріялу, як і вона, просто росло поруч з нею і під її керівництвом».
Виховання дітей не вимагає від батьків бездоганної зразковости, а радше чесного перебування разом. Діти повинні пережити не лише життєвий успіх своїх батьків, але і їхні невдачі та провали.
Як батько, я часто вдавав із себе сильного, не визнаючи своїх слабкостей. «Чоловік має бути сильним! Хто надіється на Бога, не знає страху!» Згадую схожі постулати зі свого дитинства. Ба, навіть сьогодні часто трапляється так, що я не хочу показати свою слабкість, визнати безпорадність чи дозволити собі засумувати.
* *
У дуже складний час, коли моя перша дружина важко захворіла, один із синів сказав мені: «Тату, ти як голова нашої сім’ї своєю здатністю дивуватися та радістю, яку вмієш висловлювати, підтримував нас та додавав наснаги. Проте ми не мали уявлення про тривоги та труднощі твого щодення. Ми знали тебе сильним. Я був би дуже вдячний, якби міг хоч раз побачити тебе слабким».
Це звернення сина змусило мене задуматися. Воно спонукало мене переглянути зразкові приклади з років своєї юности. При цьому я вперше сповнився великої вдячности до людей старшого покоління. Вони збагатили моє життя. Я бачив, як вони жили, як обирали, і сам навчився відважно приймати рішення. Їхній приклад допоміг мені правильно визначати пріоритети в кожній життєвій ситуації. Але були й такі, що надто сильно на мене впливали і таким чином звужували простір мого особистого розвитку. Із деякими з них я з болем у серці мусив попрощатися, тому що їхня підтримка була пов’язана із високими вимогами та надмірними очікуваннями.
Внутрішня полеміка з власним минулим розпочала в мені емоційний навчальний процес. Я усвідомив це, коли другий син невдовзі після смерти моєї дружини написав: «Відколи я помітив твою вразливість, ти став мені ще ближчим, ніж раніше. У твоєму характері я бачу власні межі».
* *
Навіть якщо в людини не було батька, який носив її на своїх сильних плечах, та матері, яка брала її на руки, навіть якщо вона не виростала в сорочці-панцирі довіри, Той, хто сказав їй: «Так», постійно спостерігає за її життям, і в Його силах оцінити її зміни.
Кілька років тому англійський богослов та священик однієї спільноти з убогого району Лондона розповів мені про незабутню зустріч з юнаком, який одного вечора увірвався в його кабінет.
Молодий чоловік бездумно блукав містом, його душу мучило якесь невимовне хвилювання. Човгаючи міськими газонами, він дійшов до входу в будинок, на якому висіла табличка з написом: «Церква та пасторат». Хлопець виховувався без жодного стосунку до віри, проте було помітно, що в цій бесіді з духовною особою він вбачав свій останній шанс. І ось він тут, перед богословом, у його кабінеті. З’ясувалося, що юнак навіть не знав свого батька. Він глибоко тужив за цим незнайомим йому чоловіком. Це виявлялося через сни, які тривалий час не давали йому спокою. В тих снах хлопець довго та безуспішно шукає свого тата. «Я більше не витримую такої напруги. Будь ласка, допоможіть мені, бо я, окрім батька, можу втратити ще й розум».
Ознайомившись із невтішною ситуацією юнака, священик разом з ним піднявся поверхом вище, де якраз починалася щотижнева зустріч молодіжної християнської спільноти. Він сподівався, що хлопчина отримає тут корисний для себе досвід. Проте в колі молодих людей юнак не знайшов відповіді на свої гарячі запитання. Однак на душі йому стало спокійніше, і він вирішив ще раз прийти сюди. Хлопцю сподобалися його нові молоді друзі, які видавалися напрочуд особливими. Кінцівку своєї зустрічі вони проводили якось дивно. Одні заплющували очі, інші складали руки, і здавалося, що вони з кимось розмовляють.
– Що це означає, – запитав він в юнака, що сидів поруч.
– Ми молимося.
– Молитеся?
Тоді вони пояснили йому, що таким чином розмовляють зі своїм небесним Батьком.
Батьком! Це слово вразило хлопця, наче блискавка.
За кілька тижнів у бесідах зі своїми новими друзями юнак пройшов довгий внутрішній шлях. Вперше в житті він наважився у своїй мансардній кімнаті промовити до Бога «Отче наш». Незабаром він вдруге увірвався до кабінету священика:
– Мені снився батько.
– Ти ж його ніколи не бачив.
– Я точно знаю, що це був він.
– Що ж тобі снилося?
– Я підійшов до нього і сказав: «Батьку, я більше не хочу тебе шукати. Я вже знайшов свого Батька».
Після тієї ночі хлопець вже ніколи не шукав батька уві сні.
* *
Нам, батькам, не завжди вдається знайти підхід до наших дітей, бо ми принесли у свій шлюб певний психологічний багаж. Коли двоє людей вирішують одружитися і народити дітей, вони часто лише деякою мірою знають свої хиби або ж і цілковито про них не відають. Здебільшого вони не мають уявлення і про особистісний розвиток свого партнера. Лише одиниці свідомі того, що відмінні риси характеру, які закохані вважають надзвичайними, у щоденному подружньому житті можуть призвести до численних суперечок.
І тільки згодом вони спромагаються на відкриття, що ці відмінності визначають їхню особисту роль у подружньому житті та вихованні.
[1] Швейцарський письменник, класик німецькомовної швейцарської літератури, – прим. пер.