Святий Домінік часто плакав, він плакав над гріхами конкретних осіб. Це були сльози безсилля людини, котра знала, що вона не спроможна самостійно дійти до джерела трагедії иншої людини. Сльози св. Домініка – це співчуття, це прикликання Божого милосердя, котре народжується в безсиллі. Це волання, котре врешті дозволило Господові з допомогою Домініка торкатися цих зранених людей
Повернімося до того, що говорить нам Книга Буття про історію Аґар. Вона змирилася зі своєю ситуацією, з неминучою смертю, однак вона слухає Божого голосу, відкриває очі… і що бачить? Вона бачить криницю в пустелі. Згодом жінка назве її «Джерело Живого, Хто бачить мене». Про цю криницю ми згадаємо пізніше, а зараз я хотів би наголосити на тому, що саме в людському безсиллі та перебуванні в молитві народжується вдячність, котра спроможна оздоровляти і вивільняти від немочі. Це несамовито, що переживаючи власне безсилля і спустошення, ми раптом розуміємо, що саме вдячність має сенс. Кожне инше слово виявляється тут зайвим, воно може ранити своїм намаганням все пояснити, виправдати і себе, і Бога. Це такий момент, коли нам залишається лише мовчання, наповнене вдячністю. І тоді в нас оживають найбільші надії, бо тих малих нам вже віддавна було замало. Ісус приходить до нас у момент капітуляції, цілковитого розчарування, у критичний момент кризи. І тоді великою і єдиною надією для нас виявляються відкриті обійми Бога Отця. Лише вони можуть прийняти ціле наше життя, також і те, забруднене гріхами. Той, хто нас пригортає, не ставить запитань, не просить виправдовуватися.
Пригадую собі біблійну сцену повернення блудного сина. Отець вибігає назустріч, він не чекає поки син увійде до дому. Примирення відбувається поза домом! Безсилий і обшарпаний син, котрий ледве переставляє ноги і кривиться від болючих спазмів пустого шлунка, бачить відкриті обійми батька, який не ставить зайвих запитань, а пригортає до себе, тому що любить. Молися саме так, як Аґар. Почни так молитися, доручаючи Богові власне безсилля. Дозволь, щоб твоє безсилля належало Йому, а не тобі. Перебувай у молитві посеред пустелі, обпаленої сонцем, стань ногами на пісок – це і є твоє життя, поранене життєвими драмами. Лише в такий спосіб Бог може перемінити прокляття пустелі в благословення.
Апостол Павло в Посланні до Галатів писав, що Ісус став за нас прокляттям (пор. Гал. 3:13). Він бере на Себе моє прокляття. Один християнський містик, Екхарт, сказав, що той, хто довіряє Богові і доручає Йому себе й своє життя, стає з Ним одним цілим. На думку Екхарта, з нами і з Богом відбувається щось подібне до того, що діється з головою, коли одягаємо каптур і він усю її огортає. Так само є і тоді, коли ти довіряєш Богові. Тоді вже не ти несеш свій тягар, а Бог двигає твоє ярмо. Таким чином можна пояснити правду про ярмо, про яке говорив Ісус («Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм» (Мт. 11:29). Йдеться не про те, щоб лише тягти без потреби невідомо куди тягар свого життя, бо так ми лише заробимо грижу. З иншого боку, ми не лише маємо йти за Ісусом, бо це була б лише ілюзія побожности.
Треба поєднати прямування за Ісусом і носіння тягарів. Коли ти поєднаєш одне й друге, то помітиш, що тягар, який ти погодився нести, Він бере на Свої плечі. Та поки ти не зробиш крок уперед, не зможеш зрозуміти цю істину. Перебування в молитві – це початок такого шляху. Це справді дуже важливий крок, може банальний, але справді важливий – почати молитися.
Молитва буде ніби тріщиною в тобі, щілиною, через котру Ісус зможе проникнути у твоє життя. Потрібно зовсім небагато простору, щоб Він зміг увійти. Молитва необхідна нам як повітря, тому що ми по вуха грузнемо в життєвій суєті, у подружній рутині, у парохіяльній щоденності, у мінімалізмі студентського життя… І тоді досить складно збагнути, що ті життєві виклики, часом драми або страждання, котрі трапляються з нами в подружньому, монашому, студентському житті, боротьба за вірність, відчуття загублености, несправедливости та незрозуміння з боку оточуючих – усе це має щось спільне з Господом Богом. А зв’язок справді існує. Це можна помітити тоді, коли ти станеш людиною молитви, людиною, котра молиться в стані безсилля. У момент, коли ти помітиш свою нікчемність і віддаси її в Божі руки, щось у тобі зміниться. Шведський кармеліт о. Вільфрід Стініссен стверджує, що це віддання пошарпаного життя в Божі руки відбувається не в якийсь таємничий чи містичний спосіб; це відбувається дуже конкретно – під час молитви, з допомогою твого рішення, твого акту волі. Саме тоді всі наслідки твого життя Ісус бере на Себе. І те, що спочатку видавалося абсурдом, безглуздям, чимось цілком недоречним і нікому не потрібним стражданням, Бог перемінює в хрест, котрий спасає не лише того, хто його несе, а й тих, хто є поруч.