Ядро, з якого розвинулося ціле П’ятикнижжя, – це фундаментальний історично-релігійний досвід, що його Ізраїль як народ пережив на початках своєї історії, – себто звільнення з Єгипту, союз отців із Богом на горі Синай, мандрівне життя в пустелі та здобуття обіцяної землі. Це була «історія спасіння», яку євреї пережили на собі. У ній вони пізнали свого Бога й усвідомили себе самих як народ, якого Бог вибрав для особливої мети, що тоді для Ізраїля була ще не зовсім чітка.
Найважливішим тоді було те, що вони перейшли від смерти до життя, від рабства до свободи, з чужої країни до власної землі; Бог не те що охороняв їх, Він мовби ніс їх на Своїх руках – Бог, Який назвався їм як Бог їхніх батьків, себто Бог обітниць, Бог живий, вірний, милосердний та співчутливий до пригнобленого Ізраїля, Бог-Спаситель, Бог, Який не намагається навчити якихсь абстрактних правд про Себе, а Своєю могутністю втручається в історію, Бог, Якого вони пізнали «на ділі», із того, що Він показав, що Він спроможний вчинити.
Разом з таким надзвичайним досвідченням Бога Ізраїль пізнає себе самого не лише як народ, вибраний Богом, а ще як народ, який бунтує проти свого Бога, віддаляється від Нього, зраджує союз з Ним, іноді віддається іншим богам, іншим релігійним культам. Утім, ця зрада приносить Ізраїлеві лише невдачу і руїну, тимчасом як успіх, добробут, одне слово, його добро залежить від вірности Богові та укладеному з Ним союзові. Через декілька століть, коли Ізраїль уже твердо осяде у своїй землі, себто в часи Давида і Соломона, він почне переосмислювати ту історію спасіння, що повторювалася знову і знову, хоч і вже в інших формах, у період Суддів, – історію, що перевела Ізраїля від гніту з боку филистимлян до тієї величі, що була осягнена за Давида – царя, що відповідав Божим уподобанням.
Під впливом цього досвіду ізраїльський народ починає розуміти, що його стосунки з Богом відображають стосунки між Богом та всім людством. Ізраїль, як і кожен інший народ, бачить у світі присутність зла, яке лякає людину, чинить її життя трагічним, ставлячи його завжди в небезпеку. Але все ж таки Бог, Якого він пізнав, не є якимсь примхливим чи злобним Богом, що розважається людським горем; інших злих богів, що нібито борються з добрими, визначаючи таким чином хід подій у людстві, навіть не існує. Ізраїль пізнав свого Бога як Бога співчутливого, доброго і справедливого; одночасно він пізнав, що всі його нещастя спричинені його невірністю. Що все людство є жертвою терпіння, смерти і зла – це ніщо інше, як тільки наслідок розриву зв’язку з Богом і віддалення від Нього.
Під впливом таких роздумів ізраїльські мудреці спробували поглянути на час ще перед Мойсеєм і перед патріярхами, намагаючись збагнути глибину значення тих спогадів і традицій, що походили з тієї стародавньої минувшини.
Віра Ізраїля та його релігійно-історичний досвід пролили світло на деякі прадідівські оповідання, що стали мовби взірцями, типовими прикладами історії стосунків між Богом і людиною, де Бог пропонує спасіння, а людина часто ним нехтує. Залишаючи на боці всі спомини та традиції, – Ізраїль інтуїтивно відчув первісну драму, коли людина вперше відкинула Бога, що збило зі шляху все людство, та все ж таки Бог його не покинув. Аби пояснити собі рацію свого існування та Божого зацікавлення ним та його отцями, рацію тієї історії, що розпочалася покликанням Авраама, Ізраїль мусив дійти, відтворюючи минуле, аж до початків усього. Таким чином дійшло до написання ось такої «історії» походження людства, окрім історії його власного походження.
Поступово, у міру того як під проводом Божого натхнення розмивалися ці роздуми, Ізраїль дедалі краще усвідомлював, що його Бог був також і Володарем усього всесвіту, що Йому підвладне все існуюче і що Він існував перед початком усього, а інші боги є лише ні до чого не придатними статуями, ділом рук людських. Лише Йгвг, його Бог, є живим Богом. Таким чином до історії початків було долучено грандіозну першу главу Біблії, в якій стверджено цю віру в Бога-Творця, як було сказано в попередній главі.
Перші сторінки книги Буття є плодом релігійних роздумів Ізраїля, що відтворюють його минуле і минуле всього людства; вони дають відповідь на певні пекучі запитання; відповідь ще не остаточну, однак сповнену надії на майбутнє. Адже Бог Ізраїля – це Бог надії, Бог обітниці, Бог, Який кличе людей і є близький до них ще більше в їхньому майбутньому, ніж у минулому. Погляд Ізраїля на минуле – це стимул подивитися вперед, вирушити в подорож з Богом, відповісти на той поклик, що залишається в силі, незважаючи на всю невірність народу.
Незважаючи на те, що ці глави написано пізніше, ніж багато інших сторінок Біблії, слушно було помістити їх на початку як необхідну для розуміння всієї подальшої історії передмову.
* * *
Завершимо розгляд Бут. 1-3 заувагою, що ці глави є історичні – у тому сенсі, що вони показують певні «факти»: походження всього існуючого від Бога, первісний стан людства в приятельських стосунках із Богом, відкинення людством цієї приязні з тими трагічними наслідками, до яких призвів цей вибір, і врешті Боже милосердя, завдяки якому Він не покидає людства, а продовжує пропонувати йому Свою приязнь. Крім того, ці глави є пророчі, позаяк у них подано такі відомості про початки, що є плодом лише Божого натхнення та віри Ізраїля і чого не можна пізнати жодним іншим шляхом. Врешті, вони є сапієнціяльними, оскільки відповідають на ті фундаментальні запитання, що їх кожне розумне єство рано чи пізно ставить перед собою у своєму житті: Звідки ми походимо? Звідкіля взялося в нашому житті зло? Який сенс нашого життя? Відповідь на них ще не є вичерпна та остаточна, однак вона сповнена великою надією для всього людства, якому Бог пропонує відновлення первісної приязні, адже Він не хоче смерти грішника, але щоб він навернувся і жив (пор. Єз. 18:23).