Отож ми не одержуємо недугу й наближення смерти як пропорційне нашій провині покарання. Це, звичайно, плата за гріх, але така плата, яка закликає нас увійти в таїну відкуплення, де наша провина почне очищатися. Якщо б ми погодилися дати більше, ніж думали, що маємо дати, якщо б ми погодилися увійти в більший дар, нам набагато легше було б зносити страждання. З цим часто стикаються хворі, які ідуть у Люрд. Великі чуда Люрду – це не дивні зцілення. Хоча такі зцілення також дуже важливі як Божі знаки. Проте велике чудо Люрду – це те, що хворі, спілкуючись одні з одними, починають розуміти, що вони не страждають лише за себе, а страждають одні за одних і за увесь світ. Й ота відкупительна перспектива їхньої недуги надає сенс їхньому випробуванню і витягає їх із ізоляції. Як винуватість закриває людину в собі, так перспектива сопричастя зі святими визволяє й розкриває серце.
Коли ми бачимо, що через страждання, хворобу, випробування, невдачі нас покликано увійти в таїну сопричастя і що Христос закликає нас поєднатися з Ним, щоб нести ношу інших задля їхнього і нашого спасення, то замість того, щоб тужити, замість того, щоб вважати себе жахливими грішниками, відкиненими Богом, ми відчуваємо, що покликані Ним до священства усіх охрещених. Священства, започаткованого народом Ізраїлю, якому пророк Ісая казав, що Бог поклав на нього подвійне покарання за усі злочини. Так і ми покликані давати, давати подвійно. І ми щасливі, що можемо давати більше, і ми такі сумні, що не знали Божої любови, не знали страждань Христа і страждань наших братів, коли були несвідомі й чинили діяння грішні, егоїстичні в якійсь байдужості до ближнього. Коли ж, навпаки, ми стаємо здатними на любов до ближнього, то не лише щасливі, що відбудовуємо те, що зруйнували, а й з лихвою винагороджені в таїні сопричастя святих.
Відкуплення є таїною надкомпенсації. Йдеться не лише про те, щоб віддати, що винен, а про те, щоб увійти в прощення, а прощення дає більше. Воно дає з надлишком. Увійти в таїну прощення означає бути в Христі готовим витерпіти те, на що ми не заслужили. Щойно входимо в таїну страждання, зокрема через недугу, від нас вимагається дати більше, від нас вимагається віддати себе.
Саме це дає змогу вийти начебто з дилеми: чи винен Бог у тому, що я страждаю? Чи то я сам собі винен? Ні, Бог не винен! Але й я також не винен у тій мірі, в якій страждаю, бо один Бог знає міру моєї провини, і я не повинен оцінювати свою провину, вважаючи, що мої страждання є покаранням, якого вона заслуговує. Навпаки, якщо Бог дозволяє мені бути причетним до хреста, то це тому, що Він мені показує, що не враховує мою провину, бо закликає долучитися до відкупительної місії Свого Сина. Він закликає до найбільшої близькости, закликає випити з Його чаші, взяти Його хрест. Це цілком протилежне відкиданню, це – знак вибору і навіть прихильности.