У третьому столітті латинський імператор Діоклетіян покинув Рим і переніс свій трон до Нікомедії в Малій Азії. У четвертому столітті латинянин Костянтин Великий створив нову столицю для Римської Імперії: Візантій. Він перемістив туди культурні, інтелектуальні й мистецькі сили всіх латинських народів, які проживали в межах влади його імперії. Святий Єронім досить саркастично зауважив, що Константинополь одягали, оголюючи майже кожне латинське місто. Усі тодішні латинські митці, яких була змога привабити, вирішували оселитися там.
Хоча Костянтин не християнізував цілу Римську Імперію, він дав її Церкві досить сили і привілеїв, щоби здолати поганство і стати єдиною визнаною та офіційною релігією. Новий Рим, Константинополь, столиця Римської Імперії, офіційно став християнським 11 травня 330 року. У той день Константинополь було посвячено Пресвятій Богородиці, Матері Господа Ісуса Христа, Сина предвічного Отця. За імператора Теодозія християнство стало офіційною релігією імперії (392).
Культурне багатство Римської імперії, від рівнин Латіюму до пустель Африки, почало збігатися до столиці, надавши їй нової індивідуальности й утвердивши як центр християнської культури й розвитку. Така концентрація є природним явищем, яке відбувається у всіх відомих столицях світу. Навіть відступники й бунтарі зробили внесок у культуру й формування своїх столиць, і, як наслідок, власних народів.
Схід загалом часто протистояв деспотичному колоніялізмові Візантії. Майже від самого початку Схід опирався і протидіяв їй, водночас роблячи внесок в її культуру, формування й розвиток.[1] Римляни, греки, східні народи, і згодом скандинавські й слов’янські племена, з власної волі або з примусу зійшлися, щоб утворити націю та імперію. Це взаємопроникнення і змішування народів не було наслідком систематичного плану чи праці якої-небудь школи фахівців, а радше випливало з природних умов життя: симбіозу, стоплення кількох рас та культур в одну.
Культура – це сукупність людей, які, одного разу об’єднавшись навколо спільної мети життя, уповні стають тим, чим мають бути – або принаймні прагнуть. Як народ, вони розвивають свої таланти й сили і пробують досягти інтелектуальної й мистецької досконалости, а також соціяльної ефективности. Тому культура є власне життям суспільства в його устремлінні до розвитку й поступу. Отже, у такому суспільстві людина стає художником, філософом, поетом, святим, і всі вони разом формують Церкву.
Нова Римська Імперія сполучила Схід і Захід. Вона поєднала всі племена й народи, які рушили до її столиць. Вона змішала їх, утворивши нове життя і культуру, і злучила їх ідеєю й натхненням Євангелія Ісуса Христа. Під впливом Євангелія і завдяки поступовому розвитку Константинополь став столицею самого Христа, де державні документи підписували його ім’ям: Christos Basileus, Христос Імператор.
За Юстиніяна (685-695) образ Христа з’явився на монетах, де Його було проголошено Rex Regentum; самого Імператора називали Servus Christi, Слугою Христа. Отже, Імператор звістив світові, що він підданець Царя Царів. Закони проголошувалися “в ім’я Господа Ісуса Христа, нашого Учителя”. У палаці, поряд з імператорським престолом стояв другий престол, таємниче порожній, на якому лежало Євангеліє, і до якого ніхто не підходив без поклону. То був престол “Христа, нашого правдивого Владики”.
І слава, а також сила візантійського народу в тому, що він усвідомив і проголосив істинним правителем Імперії самого Христа: “Христос єдиний Basileus!” “Тільки Євангеліє може бути конституцією держави, що має Христа своїм владикою. Христос Господь настановляв і оберігав, очищував і розраджував, часто уживаючи невидимі сили ангельських чинів або святих, і понад усе заступництво Матері Божої, яка була особливою покровителькою “Граду”, як називали Константинополь”.[2] Отже, Візантія – це специфічно християнська культура Візантійської Імперії.
[1] Народи Єгипту і Сирії зберігали власну етнічну самосвідомість і ніколи насправді не прийняли Римської Імперії, тієї первісної латинської реальности, яка в ту пору швидко ставала грецькою і в якій згодом змішалися всі народи. Хоча єгиптяни й сирійці ніколи не мали змоги здобути політичну незалежність, їхня ненависть до могутнього Риму знайшла продуховину в христологічних дебатах. Заклик Кирила до віри (“Одна природа в Христі”) насправді був не стільки зрадою Ефесу, як закликом до опору: “Не скорімося тирану на берегах Босфору”. Тому переважна більшість людности в цих краях стала монофізитами і постійно повставала проти імперського Символу віри, чинивши жорстокі розправи над “мелькитами” (царськими слугами): урядовцями, митарями і військовими старшинами. Бунтівників жорстоко переслідували. A. Fortesque, The Catholic Encyclopedia (New York: Robert Appleton Co., 1911), X, pp. 157-161.
[2] J. M. Hussey, The Byzantine World, New York: Harper Torch Book, 1961.