Справжні батьки повинні цінувати вроджену радість дитини; вони повинні були б зміцнювати її життєрадісність і, передусім, стимулювати творчість.
Більшість батьків, натомість, поспішають із негативними судженнями, недовірою до дітей, умертвляючи таким чином їхню особистість та змушуючи їх створювати про себе дедалі більш негативний образ. Саме так діти починають вірити, що гріш їм ціна.
Не враховуючи різні фази психологічного та фізичного розвитку, через які проходять діти, батьки ризикують неправильно пояснити їхній стан невпевнености як такий, у якому дитина приречена перебувати все життя.
Батьки повинні ПІДБАДЬОРЮВАТИ дитину, довіряти їй, особливо тоді, коли бачать її невпевненість чи неспроможність. Батько чи матір повинні допомогти дітям відчути, що вони завжди поруч, але при цьому не порушувати їхню свободу.
Особливо треба допомогти дитині прийняти свої слабкості.
Пестити, обіймати і цілувати своїх дітей
Є батьки, які поважають своїх дітей, але ніколи не проявляють тепло почуттів та інтимність. Ми вже знаємо, що вони поводяться з ними, як зі собою, але повинні нести дітям оптимізм, радість життя та фізичну близькість.
Для цього слів явно недостатньо, потрібні також і пестощі (яким я присвятив попередню книгу).
Притиснути до себе дитину, тримаючи її так якнайдовше, подарувати їй ніжність, погладити її чоло, поцілувати в щоку – все це жести, які допомагають дитині почути себе любленою, незважаючи на помилки, яких можна допуститися під час виховного процесу.
Я переконаний, що такий тип пестощів допоможе усунути непорозуміння, агресивність та сповнити дитину радістю, енергією та любов’ю.
Пестощі протилежні тому типу виховання, про яке я вже стільки написав. Вони активують у дитині неймовірний заряд енергії та прагнення бути невинною.
Ця дитинка ніколи не вмирає.
Саме це і є секрет нашого життя – завжди бути з нею.
Зуміти активовувати її завжди та залишатися з нею аж до смерти.
Лише так зможемо уникнути поширеної логіки перемагати будь-якою ціною.
Дитина, про яку я говорю, має безмежний потенціял.
Це єдність із Богом.
Вона не використовує інших, а поважає їх.
Вона не мститься, а пробачає.
Вона не осуджує, а розуміє.
Вона не відчуває жодної потреби перемагати, оскільки стала на шлях духовного зростання. Вона прагне виконати місію, заради якої народилася.
Вміти посміхатися
Багато батьків не посміхаються дітям, оскільки переоцінюють себе. Вони вважають себе занадто серйозними, але тим віддаляються від дітей, позбавляючи їх щастя.
Інші ж батьки весь час сумні та апатичні. Вони не можуть спокійно прийняти життя, не вірять у можливість перемін, не знаючи про те, що необхідно бачити переміни як особистий проект життя в межах певного духовного бачення.
Вміти посміхатися – означає не відділятися від цілісности, не вважати себе самодостатнім, як Бог, а бути безкорисливою дитиною.
Можна було б сказати, що батьки, які не усміхаються своїм дітям, вважають, що перебувають у взаєминах із ними, але насправді вони замкнені в собі.
Вони у в’язниці самотности, в яку себе загнали.