Симптоми і сама хвороба – це не одне і те ж. Хвороба вже існує значно раніше, ніж з’являються симптоми. Симптоми є початком одужання, а не самим хворобливим станом. Той факт, що вони далеко не бажані, робить їх ще більшим проявом милості – даром Божим, посланням з підсвідомості, якщо хочете, щоб дати початок самообстеженню і виправленням. М. Скотт Пекк, Дорога, якою мало ходять
Я сиджу в пишному оркестровому залі в Чікаго. Я торжествував, коли звучали твори Бетховена, але довгі, складні концерти Прокоф’єва – зовсім інша справа. Коли наповнена енергетичними речовинами кров відкотила з мозку до шлунка, аби допомогти перетравити недільний обід, мені було неймовірно складно не заснути.
У концертному залі тепло і душно. Поступово звуки різних інструментів почали зливатися в одну монотонну мелодію. Мої повіки поважчали. Ловлячи себе на тому, що сплю, я роззираюся довкола і бачу цілу купу гарно вбраних глядачів, які також не витримали. Тому я підпер підборіддя правою рукою і поставив лікоть на ручку стільця. Музика тихішає…
Гуп! Мої кінцівки розсунулися в різних напрямках. Люди з найближчих місць витріщилися на мене, голови повернені в напрямку до мене, моє пальто лежить на підлозі. Переляканий і збентежений, я підняв пальто, випростався в кріслі, і знову намагався прислухатися до музики. Кров знову запульсувала в моєму серці.
Що сталося? Навіть коли я поплив у країну снів, моє тіло вірно спрацювало на мій захист. Хоча моя свідомість і мій мозок відключились, моя рефлекторна система – ні. Коли моя голова сповзла вперед, два невеличкі мішечки мого внутрішнього вуха, наповнені рідиною і вкриті надчутливими волосинками, виявили небезпечну переміну моєї рівноваги. Саме в останній момент, коли моя голова ледве не туцьнулась об барильце крісла, внутрішнє вухо дало всесторонній сигнал тривоги. Раптом мої руки здригнулися, моя голова різко підвелась, а все моє тіло напряглося в якомусь спазмі. Драматична дія, що зганьбила мене, була лишень блискавичною спробою мого тіла вберегти мене від травми. І всі ці складні маніпуляції сталися тоді, коли я починав засинати.
Больовий механізм в організмі людини працює дуже схоже на попереджувальну систему, що я й відчув на собі в оркестровому залі. Больові сенсори гучно застерегли моє тіло від небезпеки – боляче! – і змусили зосередитися на проблемній зоні.
Інколи реакція відбувається мимоволі. Наприклад, коли я йду на консультацію до лікаря, а він стукає гумовим молоточком по моєму коліну, моя нога сильно сіпається. Чому? Постукування лікаря викликає в моєму коліні рефлекс випростання і згинання: його молоточок вдаряє саме по тих нервах, які були б задіяні, якби я раптом спіткнувся при ходьбі. Моє тіло поквапилось компенсувати шкоду, ніби я дійсно спіткнувся і відчув сильний біль. Ця реакція надто спонтанна і блискавична, аби дати мозку зрозуміти, що я лишень сиджу на стільці, а не стою, і що немає ніякої небезпеки падіння.
Помітки дизайнера
Незалежно від такої очевидної захисної цінності мільйонів цих попереджувальних сенсорів, больова система все одно залишається найбільш неприємним явищем у тілі людини. Здебільшого вона викликає найбільш образливі і погані відчуття. Я ніколи не читав жодної поезії про чесноти болю, не бачив жодної скульптури, виліпленої на його честь, і не читав жодного гімну, присвяченого цьому. Біль як правило сприймається як щось «неприємне».
Християни, що вірять у люблячого Творця, не надто тямлять, як тлумачити поняття болю. Якби хтось таємно вночі припер їх до стінки, багато Християн визнало б, що біль був помилкою Бога. Дійсно. Він мав би попрацювати трохи краще, аби вигадати для нас кращий спосіб протидіяти небезпеці. Колись я почувався саме так.
Але тепер, я переконаний, що даремно про біль відгукуються так недоброзичливо. Можливо, ми все-таки мали б побачити поеми, скульптури і гімни на честь болю. Чому ж моє ставлення змінилося? Тому що ближче, під мікроскопом, больова система виглядає зовсім інакше. А, отже, моя дискусія про біль повинна початися з погляду на людський організм. Для чого мені потрібен біль? Коли мені боляче, що каже мені моє тіло?
Я почав з цього, дещо ближчого ракурсу, тому що саме таку перспективу найчастіше ігнорують люди, що задаються питанням: «Де Бог, коли боляче?» Я перечитав безліч філософських і теологічних книг про «проблему болю», але вони в кращому випадку пропонують тільки видимість визнання того факту, що біль може слугувати для певної корисної біологічної мети. Больова мережа заслуговує значно більшого, ніж поверхневого визнання. Вона несе в собі ознаки творчої геніальності.
Зверніть увагу на окремий орган людського тіла – шкіра – пластичний, але пружний орган, який натягнутий на кістяк тіла, ніби найперший захисник від небезпек оточуючого світу. Поверхню шкіри вкривають мільйони больових сенсорів, розташованих не навмання, а в точній відповідності з окремими потребами тіла. Фактично, тіло не має жодних спеціальних «больових клітин», бо відчуття болю пов’язане з дуже складною мережею сенсорів, які одночасно несуть інформацію про тиск, дотик, тепло і холод.
Науковці зав’язують очі своїм піддослідним об’єктам (як правило, бідолашним студентам-медикам) і вимірюють чутливість їхньої шкіри. Наприклад, з якою силою потрібно тиснути, аби людина з зав’язаними очима відчула об’єкт, який торкається її шкіри? Шкала, названа абсолютним порогом відчуття дотику, дає виміри в грамах (на квадратний міліметр поверхні шкіри), і ось що виявили науковці:
| Кінчик язика | чутливий до тиску об’єкта вагою 2 г |
| Палець руки | чутливий до тиску об’єкта вагою 3 г |
| Внутр. сторона руки | чутлива до тиску об’єкта вагою 12 г |
| Передпліччя | чутливе до тиску об’єкта вагою 33 г |
| Підошва стопи | чутлива до тиску об’єкта вагою 250 г |
Отже, шкіра, один окремий орган, демонструє широку гаму чутливості до тиску. Ми використовуємо свій язик для такої складної дії, як формування слів і витягання маленьких частинок їжі, що застрягли між зубами. Ми використовуємо пальці для гри на гітарі, письма і любовних пестощів. Ці сфери шкіри вимагають дуже тонкої чутливості[1].
Але менш важливі зони навряд чи потребують такої чутливості: ми б дуже швидко втомлювалися, якби наш мозок був змушений приймати подразники такого незначного тиску на ступні ніг, які в свою чергу щодня стикаються з необхідністю ступати, тиснути і підтримувати вагу тіла. Отже, тоді як пальці рук і язик можуть відчувати найлегший дотик, іншим частинам нашого тіла потрібен хороший звучний ляпас, аби вони відіслали інформацію мозку про якісь незвичні подразники.
Ці вимірювання порогу чутливості тільки ледве-ледве торкаються поверхні дива, що називається больова система. Наприклад, чутливість до тиску змінюється залежно від контексту. Я можу відрізнити аркуш, що важить 35 грамів, від того, вага якого 45 грамів, лишень тримаючи їх у руці. Але якби я тримав у руці пакет вагою 5 кг, я б не міг розпізнати різницю; перш ніж помітити різницю, мені потрібне було б розходження у вазі двох пакетів щонайменше в 100 грамів.
Ще один тест дає виміри абсолютного порогу чутливості до болю. У цьому тесті науковці вимірюють, яку силу тиску потрібно застосувати до дуже гострої голки, перш ніж об’єкт відчує біль.
| Рогівка ока | 0,2 г спричиняють больові відчуття |
| Передпліччя | 20 г спричиняють больові відчуття |
| Внутр. стор. руки | 100 г спричиняють больові відчуття |
| Підошва стопи | 200 г спричиняють больові відчуття |
| Пучка пальця | 300 г спричиняють больові відчуття |
Зауважте, як дані цієї шкали відрізняються від шкали порогу тиску[2]. Наприклад пучка пальця показує разючу відмінність: палець може відчути легенькі 3 грами тиску, але поки мені не тиснутимуть з силою в 300 грамів, у цьому місці болю я не відчую! Чому? Подумайте про характер діяльності пальців. Скрипаль повинен відчувати напрочуд широкий діапазон тиску, аби видобувати досконалий звук і силу звучання. Вмілий пекар, місячи своїми руками тісто, може помітити зміну «густини» чи консистенції тіста, рівносильну всього 2 відсоткам. Контролери якості тканини в текстильній промисловості визначають якість тканини на дотик. Тому пучка пальця повинна бути надзвичайно чутлива до найменшої зміни у відчутті на дотик.
Але чутливості на дотик недостатньо. Пучка пальця одночасно повинна бути грубою, аби витримати більш сувору діяльність. Помацайте мозолисту, шершаву руку столяра чи професійного тенісиста. Життя для них було б нестерпним, якби їхні пальці відсилали до мозку больові сигнали кожного разу, як вони стискають ракетку чи вдаряють молотком. Ось чому дизайн тіла включає в себе надзвичайну чутливість пучків пальців до тиску, але незначну чутливість до болю. Руки і пучки пальців добре служать нам, як найбільш продуктивні частини нашого тіла[3].
Рогівка ока тим часом живе іншим життям. Завдяки своїй прозорості – що є необхідним, аби було можливо пропускати промені світла – вона має обмежене кровопостачання, а отже є дуже тендітною. Незначна травма може призвести до втрати зору, а будь-яке стороннє попадання в око, дерев’яна скалка чи крихта бруду становлять серйозну загрозу. Тому больові сенсори рогівки ока мають гарячу лінію електронного зв’язку з мозком.
Я бачив, як відклали щорічний чемпіонат у США з бейсболу з тієї лишень причини, що пітчеру в око потрапила вія. Гравці і судді скупчилися навколо нього, поки він дивися в дзеркало і намагався витягти її з ока. Очевидно, він не міг продовжувати гру, не видаливши джерело болю. Така ж вія, потрапивши на його ніс, руку чи іншу частину тіла, залишилась б непоміченою.
[1] Р. Дж. Крістман. Сенсорне відчуття. Скрантон, Пенсильванія.: Видавництво Інтекст Едьюкейшинал, 1971. С. 359.
[2] Там само. С. 361.
[3] Ми маємо стільки больових сенсорів, скільки потрібно. Науковці вимірюють ще один феномен нервової системи, що називається двоточковий поріг. Вони притискають до шкіри людини із зав’язаними очима дві тверді щетинки, визначаючи, наскільки близько вони повинні розташовуватися, щоб людина відчула біль в одному місці, замість двох. Іншими словами, це показує наскільки близько розташовані окремі больові сенсори. На нозі я не можу розрізнити два уколи голки, поки між голками не буде відстані 68 мм. Але я можу відчути два уколи на тильній стороні руки на відстані між ними в 32 мм, а на пучці пальця всього 2 мм. Кінчик язика ж має сенсори кожен 1 мм. Це пояснює один простий феномен. Я відчуваю, коли в мене між зубами застрягла їжа. За допомогою язика я можу її знайти і швидко визначити, в якій міжзубній щілині вона застрягла. А от пальцями розташування застряглої їжі між зубами визначити важче. Щілини між зубами під пальцями «здаються меншими», ніж під язиком.