Усім відомо, що дві великі збірки писань, з яких складається Біблія, називаються Старим і Новим Заповітами. Усім також відомо, що слова «старий» і «новий» пов’язані, принаймні в хронологічному значенні, із приходом Ісуса: книги Старого Заповіту були написані перед Христом, а книги Нового – після Христа.
Термін «заповіт» вказує на глибокий зв’язок цих книг як із Христом, так і між собою. Цей термін не слід розуміти в тому значенні, яке він має в нашій мові; відповідне йому єврейське слово (bêrît) насправді означає «угода» чи «союз» (bêrît у грецькому перекладі «Сімдесятьох» було виражено словом «διαθήκη» [діятеке], що має значення як «союз», так і «останній заповіт»; латинські ж версії, створені на підставі грецького тексту, переклали «διαθήκη» як testamentum»[1]). Усі біблійні книги перебувають у тісному зв’язку з Божим замислом поєднати зі Собою відторгнуте через гріх людство та вчинити його учасником – згідно з первісним задумом – Свого власного життя та вічного щастя. Задля здійснення цього плану Бог вступив у діялог з людством, вибравши для цього спершу одну людину (Авраама), а згодом – цілий народ (єврейський), з яким уклав особливий союз, за посередництвом Мойсея, на горі Синай. Це якраз і зветься старим союзом, чи Старим Заповітом. З огляду на це всі книги Біблії, написані перед Ісусом Христом, і розповідають саме про ізраїльський народ, його історію та його релігію, про найвизначніших його представників, про його вірність та невірність цьому союзові і про спричинені цим наслідки.
Союз із єврейським народом – це наслідок та здійснення тих обітниць, що були дані родоначальникові єврейського народу Авраамові, якому Бог об’явився був декілька століть перед укладенням союзу. Тож цей союз був результатом свобідного рішення та безкорисливого дару Божої доброти.
Іншими словами, у цьому союзі Ізраїль зобов’язувався визнавати, шанувати та любити Бога своїх праотців (Бога Авраама, Ісака та Якова) як свого єдиного Бога і, як наслідок, жити згідно з тими законами та нормативами, що їх Він дав через Мойсея. Бог же, зі Свого боку, зобов’язувався провадити євреями в здобутті землі, в якій колись перебували їхні батьки і яку Бог обіцяв дати їм у володіння; Він зобов’язувався оберігати їх та захищати від знищення, завжди подаючи їм всю необхідну допомогу (пор. Вих. 23:20-33).
Ця «матеріяльна» основа відносин між Богом та вибраним народом була в тому часі конечно необхідна: вона мала утримувати в єдності різні племена, прив’язуючи їх до Бога, від якого залежало саме їхнє існування. На цій основі згодом розвинеться все об’явлення, і поступово Ізраїль зможе зрозуміти (хоч і не завжди буде виконувати) дедалі відповідальніші релігійні та моральні вимоги, що їх Бог ставитиме перед ним насамперед за посередництвом Своїх пророків.
Але відносини, які Бог мав із єврейським народом на історичному рівні, були теж прообразом та приготуванням того союзу, що Бог задумав укласти на духовному рівні з усіма народами і з усіма людьми без різниці в мові чи в кольорі шкіри.
Цей «новий союз» на духовному рівні Бог провістив ще через пророка Єремію, у чиїй книзі єдиний раз в усьому Старому Заповіті вжито цей вислів (Єр. 31:31-34; пор. Євр. 8:8-13). Згодом його повторить Ісус під час установлення Євхаристії, коли посвячуватиме вино (пор. Лк. 22:20). Саме принесеним у жертву Його Тілом та Його пролитою Кров’ю започатковується час нового союзу.
Книги Нового Заповіту, що їх написали апостоли та їхні безпосередні співпрацівники, розповідають про життя і діяння Ісуса та про постання нового Божого народу, яким відтепер стали всі ті (євреї чи не-євреї), хто повірив в Ісуса Христа, Сина Божого, Відкупителя світу.
Звісно, цей союз призначений виключно для людини, якій Бог забажав подарувати всі Свої добродійства, що в Посланні до Євреїв названі «заповітом» (Євр. 9:16). У цьому значенні «союз» подібний також до заповіту, тобто до розпорядження про передання власного майна комусь іншому після смерти заповітника. І справді, ці добродійства передаються нам лише після смерти Ісуса, як це є і з людським спадкоємством.
Як бачимо, слово «заповіт» вказує на дві «історичні події» і на нові «стосунки» між Богом та людьми, що випливають з них. Утім, сьогодні це слово вживають зазвичай на означення «писань», які оповідають як про ці події, так і про відносини між Богом і людиною, що є їх наслідком.
[1] «Testamentum» у латинській, як і в багатьох інших сучасних мовах латинського походження, має лише друге значення, подібно, як і українське слово «заповіт» (прим. пер.).