Для власної слави

Чи не вважаємо зазвичай наші успіхи, здоров’я, а також і добре фізичне самопочуття таким, що нам “належить”, що це наша власність і звична річ? Чи не забуваємо, що це є дар і дар дуже мінливий? Адже це Господь обдаровує нас здоров’ям; ми повинні прийняти Його дар із вдячністю і використати її як Божу опору для більшого пошанування і прослави Творця.

Якщо про це забуваємо, тоді зазвичай марнуємо ті роки, коли здоров’я нам сприяє. Марнуємо левову частину свого життя, шукаючи власної волі, і живемо так, мов це ми є богами і маємо бути вічними.

Врешті настає такий момент, коли закінчуються дари, пов’язані зі здоров’ям і фізичною справністю. Аж тоді пересвідчуємося, скільки в нашому житті було нагод виконати волю Господа і співпрацювати щоденно з Його благодаттю…

Турбуючись про здоров’я, розвиток своїх здібностей чи матеріяльні блага, ми часто переконані, що хочемо служити Богові за їх допомогою. Водночас допоки наш зв’язок із Христом недостатньо глибокий, допоти у своїй підступності тільки створюємо враження, що послуговуємося ними для Божої слави. Тобто в усьому шукаємо особистої слави.

Безперечно, цієї небезпеки був свідомий св. Альберт Хмельовський[1], коли відмовився від заробітку малярством і почав служити убогим, вибравши таким чином працю задля Божої слави.

Може так врешті статися, що Господь унеможливить для нас використання грошей, здібностей чи доброго фізичного стану навіть для реалізації доброї мети, щоб уберегти від завчасно помилкового шукання в Його справах власної слави.

Подібні до багатого юнака

Уявімо собі, що це перед нами став сьогодні Ісус і промовив слова, з якими колись звернувся до багатого юнака: “Піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на небі” (Мт. 19:21). Як ми повинні розуміти цей заклик, маючи перед собою мету – поєднатися з Богом?

Продай, що маєш, убогим роздай… Здається, що ці слова однозначно закликають покинути всі блага, позбутися їх заради Ісуса. Чи здатні ми до цього? І якщо б героїчним жестом ми це вчинили, чи не зросла б катастрофічно наша гординя?

Чи можливо, щоби людина, яка усвідомлює свою обмеженість і бачить власну духовну нужденність[2], прийняла такий заклик дослівно й у відповідь на нього спробувала позбутися всього, що становить для неї будь-яку матеріяльну опору?

Напевно, що ні.

Покірна людина знає: щоби віддати все і не зрости в гордині, яка унеможливлює слідування за Ісусом, треба бути святим. Замість того, щоби спробувати героїчно позбутися всіляких опор, вона краще скаже: “Господи, Ти знаєш, що я невільник того, чим володію. Але Ти можеш усе, тому прошу, вділи мені благодаті, потрібної щоб слідувати за Тобою”.

Втрачати чи збирати

Найважливішим є не якась героїчна дія, а наше рішення, прийняте перед лицем Божого заклику. До чого хочеш прямувати: хочеш втрачати чи збирати?

Якщо приймаєш рішення слідувати за Ісусом, то це означає згоду втратити речі, які є для тебе опорою, щоби замість них знаходити опору в Господі. Він зовсім не хоче, щоби вже сьогодні, в один момент, ти втратив усе; хоче лише, щоб ти погодився на постійну втрату, яка може тривати роками, аж до смерти. Якщо не хочеш втрачати, якщо орієнтуєш себе до нагромадження підпорок і примноження свого стану володіння – тоді повинен будеш відійти зі сумом, як багатий юнак.

Втрата опор – не одноразовий акт. Заклик слідувати за Христом і все втратити заради єдиної любови – це дорога до святости, яка триває багато років, це початковий процес сопричастя з Ісусом. Важливо також спромогтися віддати щось, навіть дрібнички. Та ліпше не обманювати себе, начебто ми здатні відмовитися в одну мить від усього заради Бога. Якщо би ми справді були наповнені любов’ю до Нього, давно би вже це зробили. Одноразова декларація і навіть конкретні вчинки (якщо вони не базуються на покорі) породжують гординю, отже, віддаляють від поєднання з Ісусом, яке вимагає насамперед покори.

Не треба бігти до святости швидше, аніж це виникає із Божого задуму. Господь, знаючи нашу слабкість і крихкість, ніколи не посилає нам занадто трудні випробування віри. Ідеться тільки про те, щоби в убогості ми вбачали шанс наповнитися багатством любови Ісуса і через прийняття втрат співпрацювали із благодаттю, що нас очищує. У цьому копіткому й довготривалому процесі знадобляться терпіння, витривалість і чеснота розважливости.

Христос живе з нами в поєднанні настільки, наскільки ми не живемо в “поєднанні” із системою опор, яку нам пропонує дух цього світу, що завжди знищує і може врешті привести до осудження.

Якщо б Господь сьогодні став перед нами і промовив слова, які колись почув багатий юнак, потрібно було б покірно визнати власне поневолення, проте також із радістю бажати втрати оманливих опор – втрати в поєднанні з Ісусом, спираючись на Його любов.


[1] Св. Альберт Хмельовський (1845-1916) народився в Іголомі, що під Краковом. Навчався живопису в Парижі, Ґандаві, Мюнхені. Подавав великі надії як прекрасний живописець, був визнаний найвідомішими польськими майстрами пензля. Написав знаменитий твір “Ессе homo”, де зобразив Христа в образі бездомного. З любови до вітчизни в 20-річному віці брав участь у Січневому повстанні, де втратив ногу. У розквіті творчих сил залишив малярство і віддав себе на послугу убогим, а згодом заснував Згромадження братів і сестер, що слугують убогим. 22 червня 1983 року в Кракові Папа Іван Павло II оголосив його блаженним, а 1989 року канонізував.

[2] R. Garrigou-Lagrange пояснює сенс духовної бідности так: “Після гріха мусимо визнати на практиці не тільки нашу убогість, а й нашу бідність: бідність нашого егоїстичного серця, тісного для нашої несталої волі, нерівного, неспокійного характеру; бідність нашого розуму, котрий підлягає невибачальній розсіяності і котрий впадає в суперечності, яких міг і повинен був би уникнути; бідність гордині й пожадливости, які провадять до байдужости стосовно Божої слави і спасіння душ. Ця бідність гірша за саму ницість, бо є непорядністю і впроваджує часом нашу душу в стан підлоти, насправді гідної погорди”.

Попередній запис

1 НА СЛУЖБІ ВЛАСНОГО “Я”

Наступний запис

2 ДЕ СКАРБ ТВІЙ, ТАМ І СЕРЦЕ ТВОЄ