Поняття про землю як про «долину створення душ» (вираз поета Джона Кіта) проливає певне світло на найскладніші уривки Біблії. Хоча Біблія і надалі не надто виразно говорить про причини певних страждань, вона пропонує безліч прикладів, як у цьому вірші Амоса, де Бог використовує біль з певною метою: «І тому Я вам дав чистоту зубів по всіх ваших містах, і брак хліба по всіх ваших місцях, та ви не вернулись до Мене, говорить Господь…» (Амос 4:6). Майже на кожній сторінці юдейські пророки застерігають ізраїльтян, що вони стикнуться з нещастями, якщо продовжуватимуть зневажати Божі закони.
Більшість з нас керується інакшою шкалою цінностей, ніж Бог. Ми цінуємо життя як найбільшу цінність (а отже вбивство є найгіршим злочином). «Життя, свобода і гонитва за щастям» – так отці-засновники Сполучених Штатів визначили найбільші цінності, які усіма силами повинен захищати уряд. Але Бог очевидно керується інакшими поглядами. Він по-справжньому цінує людське життя, і цінує настільки, що називає його «священним», маючи на увазі, що тільки Він один, а не інша людина, має право його забрати. Але в часи Ноя, наприклад, Бог не вагаючись користувався цим правом; неодноразово в Старому Заповіті Він забирав людське життя для того, щоб стримати розповсюдження зла.
Так само багато біблійних уривків демонструють, що для Бога деякі речі страшніші, ніж біль Його дітей. Згадайте про страждання Йова, Єремії, чи Осії. Бог навіть Себе не звільнив від страждань: подумайте, який жахливий біль Він перетерпів, ставши людиною і помираючи на хресті. Невже це свідчить про брак співчуття в Бога? Чи може це скоріше демонструє те, що деякі речі є більш важливими для Бога, ніж життя без страждань хай навіть для Його найбільш вірних послідовників?
Як я вже говорив, Біблія послідовно змінює запитання, яке ми з вами піднімаємо навколо проблеми болю. Вона рідко, чи скоріше невизначено, відповідає на запитання «Чому?», яке спрямоване у зворотному напрямку. Замість того вона піднімає зовсім інше запитання «Для чого?», яке спрямоване вперед. Ми опинилися на землі не для того, щоб просто задовольняти свої бажання, насолоджуватися життям, свободою і щастям. Ми тут для того, щоб змінитися, стати більш схожими на Бога, аби підготуватися до тривалого життя з Ним. І цьому процесу може прислужитися найдивовижніший зразок серед усього творіння: задоволення інколи виникає на фоні болю, зло може перетворитися на щось хороше, а страждання можуть принести дещо цінне.
Чи говорить до нас Бог через наші страждання? Дуже небезпечно і можливо навіть небіблійно мучити себе, шукаючи Його послання в окремих ударах болю, в окремих нестерпних стражданнях. Послання може полягати просто в тому, що ми з вами, як і всі інші, живемо у світі фіксованих законів. Але з дещо масштабнішого погляду, з погляду історії, Бог таки говорить до нас через страждання – чи можливо незалежно від страждань. Симфонія, яку Він пише, має мінорні акорди, дисонанси і втомливі уривки фуги. Але ті з нас, хто з самого початку слухає Його, як диригента, одного чудового дня з оновленими силами заспіває справжню пісню.
Дві величезні помилки
Дискусії навколо проблеми болю мають тенденцію перетворюватися на абстрактні і філософські. Закрадаються такі фрази, як «найкращий з можливих світів», «переваги людської свободи» і «долина створення душ», а це може відволікати увагу від справжніх проблем зболених людей. Тим не менше я відчуваю потребу дослідити деякі з цих питань, бо переконаний, що вони мають прямий і практичний вплив на нашу реакцію на страждання.
Я переконаний, що Християни йдуть по натягнутому ментальному канату і перебувають у постійній небезпеці впасти – помилитися в одному з двох напрямків. У такому випадку помилкове мислення може мати трагічні результати.
Перша помилка виникає тоді, коли ми приписуємо всі страждання Богу, вбачаючи в них Його покарання за людські помилки; друга помилка зводиться до зовсім протилежного, припускаючи, що життя з Богом ні в якому випадку не включає в себе страждання.
Я вже згадував один неприємний наслідок першої помилки. Я опитував багатьох Християн з несумісними з життям захворюваннями, і кожен з них без винятку говорив мені, яку шкоду заподіюють їм відвідувачі, які сіють думку про те, що «Ти напевно щось зробив, щоб заслужити таке покарання». У той момент, коли їм найбільше потрібна надія і сила перебороти недугу, вони натомість отримують крижану дозу вини і сумнівів щодо себе. Я радий, що автор книги Йова подбав про те, аби записати безладну розмову друзів Йова: ця книга служить для мене постійним нагадуванням про те, що я не маю права стояти осторонь страждаючої людини і виголошувати: «Така воля Божа», як би я не приховував цей вислів під благочестивими, побожними фразами.
Помилка приписування усіх страждань Божому покаранню має далекосяжні наслідки, як, на жаль, свідчить про це історія церкви. Протягом пізніх років середньовіччя жінок спалювали на вогнищах за єретичний вчинок вживання знеболювальних ліків при пологах. «В муках народжуватимеш дітей», – наставляли священики, засуджуючи жінок на смерть[1]. А після того, як Едвард Дженнер вдосконалив вакцину від віспи, він стикнувся з потужною опозицією з боку духовенства, які виступали проти будь-якого втручання у волю Божу. Навіть сьогодні деякі релігійні секти відмовляються від сучасних методів лікування.
За цю слабкість вхопилися світські письменники. У своєму романі Чума, Альберт Камус змальовує католицького священика, отця Панелукса, якого розриває навпіл одна дилема. Чи мусить він віддати усі свої сили боротьбі з чумою чи повчанню своєї пастви прийняти це, як від Бога? Він бореться з цим питанням у проповіді: «Панелукс запевнив присутніх, що те, що він збирався сказати, було дуже важко вимовити: оскільки такою була Божа воля, то й ми повинні цього воліти, чи бажати. Таким чином тільки Християни могли прийняти проблему відкрито… Страждання дітей були нашим хлібом співчуття і прив’язаності, але без цього хліба ми померли б від духовного голоду». Отець Панелукс проповідує це, але сам до кінця не вірить у свої слова: пізніше в романі він зрікається своєї віри, побачивши як маленьке дитя в жахливих муках помирає від чуми[2].
Якби Біблія так голосно не заперечувала того факту, що всі страждання є результатами того чи іншого гріха, якби вона не змальовувала нещастя Йова такими радикальними термінами, якби вона не показувала, що Син Божий проводив Свої дні на землі, зцілюючи хвороби, а не накладаючи їх, тоді б дилема, яку висуває Камус, була б позбавлена розв’язання. Але якщо ми приймаємо страждання, що походять від Бога, як урок для нас (так як це, наприклад, робить іслам), то наступним логічним кроком був би покірний фаталізм. Поліомієліт, СНІД, малярія, бубонна чума, рак, жовта лихоманка – для чого людині боротися з усіма цими хворобами, якщо вони є Божими агентами, посланими, аби дати нам урок?
Коли в сімнадцятому столітті Англію вразила Чорна Смерть, деякі вуличні пророки із задоволенням проголошували чуму покаранням від Бога. Але інші віруючі, а серед них лікарі і духовенство, воліли залишитися в Лондоні і боротися з хворобою. Один жертовний священик зібрав навколо себе 350 селян з Єму і змусив їх погодитися на добровільний карантин, як запобіжний оздоровчий захід, аби стримати розповсюдження чуми в навколишніх селах. 259 з них померли, але в процесі вони прислуговували одне одному в своїй хворобі і попередили неминуче зараження.
В своєму Щоденнику про роки чуми Даніель Дефо зіставляє реакцію християн з реакцією мусульман. Коли чума вразила Середній Схід, релігійні фанатики там навіть не змінили своєї поведінки, а продовжували без обмежень з’являтися серед людей. Там від чуми загинув значно більший відсоток людей, ніж у Лондоні, де були прийняті застережні заходи[3].
В наші часи дехто з Християн і надалі необачно дотримується фаталізму, який більше пасує ісламу чи індуїзму, ніж християнству. Кілька років тому вчені досліджували, чому Південь Сполучених Штатів частіше потерпає від смертельних наслідків торнадо, ніж їх середньозахідна частина. Прийнявши до уваги такий фактор, як відмінність у будівельних матеріалах, дослідники прийшли до висновку, що в декого з південних мешканців, більш релігійних, виробилось фаталістичне ставлення до цієї небезпеки: «Якщо торнадо є, то він є, і я нічого не можу вдіяти, аби зупинити його». На відміну від них мешканці Середнього Заходу були більш схильні дослухатися до прогнозів погоди, укріплювали важке і незакріплене устаткування і ховалися в захисні притулки[4].
Якщо висновки вчених точні і правильні, то мені доводиться сприймати цю тенденцію як небезпечне спотворення Християнського вчення. Південні мешканці повинні прислухатися до інформаційної погодної служби і вживати застережних заходів. Отець Панелукс повинен був стати на передовій лінії вогню, подати руку лікарям і боротися з чумою. Сам Ісус проводив Свої дні на землі, борючись з хворобами і відчаєм. Жодного разу Він не натякав на фаталізм чи покірне прийняття страждань.
Ми, мешканці цієї «стогнучої» планети, маємо право, і навіть зобов’язання боротися з людськими стражданнями. Кожен, хто думає інакше, повинен перечитати притчу про Доброго Самарянина в Луки 10 і притчу про овець і козлів у Матвія 25.
[1] Бернард Сімен. Людина проти болю. Нью-Йорк: Хілтон Букс, 1962. С. 96.
[2] Альберт Камус. Чума. Нью-Йорк, Вінтаж Букс, 1972. С. 203.
[3] Даніель Дефо. Щоденник років чуми. Нью-Йорк: Пінгвін Букс, 1966. С. 33.
[4] Під час торнадо, Богові довіряють не всі // Психологія Сьогодні. 1974. Серпень. № 36.