Ось моя історія про те, як я пережив СOVID-19. Це одна історія серед багатьох – кожен із них має різні симптоми, різні реакції організму та різний рівень доступу до медичної допомоги. Сотні тисяч людей, герої не дожили, щоб розповісти свою історію, їх історію повинні розповісти близькі люди, яких вони залишили.
Моя історія починається із швидкого прогресування вірусу, який напав без попередження. За кілька годин я був безсилий. Як житель Нью-Йорка, я міг цього очікувати. Зловісні повідомлення в ЗМІ попереджали, що вірус наближається – спочатку він вразив Китай, потім Європу та Сіетл і лише питання часу, коли він дістанеться до Нью-Йорка.
Люди готувались як до урагану, роблячи закупи в магазинах на довгі вихідні. Почувши, що вірус більш заразний, ніж інші, і що можна заразитися навіть від тих, хто не має симптомів, люди почали працювати вдома. У Нью-Йорку відмінили святкування дня св. Патріка. Спортивні заходи, концерти, опери та балети були скасовані, і навіть у театрах на Бродвею панувала тиша. Усі суспільні події відкладено до часу, коли мине буря.
Я був досить сильно застуджений, але ліг спати нічого не підозрюючи, готовий прокинутися до своїх щоденних обов’язків наступного дня. Через кілька годин я прокинувся з лихоманкою та гарячкою залитий потом. Я постійно відчував спрагу, боліли груди і спина, мені дошкуляв біль у верхній частині голови. Поступово втрачав контроль над діяльністю свого тіла. Я втратив відчуття часу, дні зливалися, виснаження спричинило сум’яття, а потім і марення. Не міг збагнути, який це день, не знав, чи триває такий мій стан тиждень, чи більше, мені було все одно. Хотілося просто знайти таке положення, в якому зміг би відпочити без болю. Моя спільнота зателефонувала лікареві, який організував спеціальний візит додому, щоб перевірити мене. Він був переконаний, що в мене вірус, але тест неможливо було зробити, оскільки тестів не було. Спеціального лікування теж не було, і оскільки я дихав відносно вільно і артеріальний тиск був у межах норми, я міг лікуватися вдома. Мене ввели в абсолютний карантин і дали ліки, щоб зменшити симптоми. Якби моє дихання стало болючим, я б вимагав негайної госпіталізації.
Протягом першого тижня хвороби я не думав про те, чи помру чи житиму, не думав і про одужання. Я був надто виснажений, щоб боятися. Моє тіло зосередилося на тому, щоб уникнути болю та боротися з гарячкою, не було часу на роздуми чи страх. Час вимірювали лише відчуття хвороби. Короткі перерви на сон і дар втрати свідомості дозволили мені врятуватися. Я не розумів, що відбувається з моїм тілом. У мене не було сил молитися.
На другому тижні хвороби виявилося, що мені пощастило. Ліки настільки вплинули на організм, що я зміг спати. Вірус почав повільно залишати моє тіло, не викликаючи жодних проблем з диханням, яке відправляло людей до лікарні, а то й до могили. Завдяки своїй спільноті останні сили, які мав, потратив на своє здоров’я. Мені не довелося турбуватися про те, як утримувати себе чи сім’ю, про втрату роботи. Воістину святі черниці з нашої парафії, вони телефонували до мене під час обіду, підбадьорювали, готували їжу, яку моє тіло могло приймати, і залишали під моєю карантинною кімнатою.
Коли симптоми почали стихати, я почав приходити до тями і побачив, що не один. Дедалі більше усвідомлював, скільки людей захищало мене. Люди щодня надсилали мені текстові повідомлення, порушуючи карантин своєю турботою, опікою, любов’ю та постійними запевненнями молитви. Оскільки мені було важко говорити, вони писали текстові повідомлення та листи; моя сестра читала їх кілька разів на день. Члени моєї громади, друзі, парафіяни – всі висловлювали любов і обіцяли молитися. Мої друзі у Facebook молились за мене через Інтернет, особливо тоді, коли я сам не міг молитися. Їхні молитви дихали за мене. Це все ще є.
Поступово вірус відступив. Вже було відомо, що не заблокує мені легені. Він вже давав мені спати, не забирав мою свідомість, і моменти повної свідомості стали частішими. Я був ослаблений, але знав, що виживу. Від служб новин довідався, що вірус створив всесвітнє співтовариство, яке страждає на цю хворобу, однак я був одним із щасливчиків. Доводилося постійно чути сирени машин швидкої допомоги, які перевозили хворих до відділень у лікарні. Вони були частиною мене, тому без слів, автоматично, я молився за нас. Спонтанно спав мені на думку великодній антифон Регіни Коелі, і завдяки цій внутрішній музиці, що лунала в мені, я доручив себе і хворих Богові, довіривши Йому нашу долю.
Вперше я свідомо молився, коли побачив, як Папа Франциск молиться на безлюдній площі Святого Петра. Не пам’ятаю, що він сказав, не пам’ятаю слів молитви, але пам’ятаю, як мене зворушила постава Папи Римського, який сидів під дощем і молився за всіх людей у світі: за померлих, страждаючих, за медичний персонал, за тих, які одужали, за себе. Коли я спостерігав, як він сидів там, мене полонили спогади дитинства. Я згадав, як батько у Великий четвер брав мене за руку і водив на Літургію в нашу парафію Пресвятого Спасителя. Обряди були чудові та урочисті: хори, процесії, відкритий кивот без Пресвятого Таїнства на вишуканому, багато прикрашеному вівтарі. Сусідські діти збирали квіти з садів, щоб прикрасити Гріб Господній. Я не розумів, чому ми сидимо і стаємо на коліна перед бічним вівтарем. «Ісус був заарештований і перебував у в’язниці, і ми повинні супроводжувати Його», – пояснив мені тоді батько. Ми йшли до сусідніх церков через дорогу, які мені не дозволяли відвідувати щодня: св. Михайла, св. Терези, св. Йосафата, св. Марка, св. Генрі, св. Станіслава. У кожній церкві ми відвідували Ісуса в Його в’язниці біля бічного вівтаря, молились, складали Йому товариство.
Того вечора, наступного ранку і щодня з того часу я молився за хворих, за тих, хто піклується про них, за померлих та їхніх родичів, за всіх, хто боїться втратити роботу, за дах над головою, за їжу, за майбутнє. Мене переслідувало, і досі переслідує одне питання: чому я? Чому я видужав, а інші ні? Що це означає? Не зрозумійте мене неправильно, я не вірю, що Бог вбиває деяких людей, рятуючи обраних, ми всі однаково гідні любові в очах Бога, який створив нас з любові та для любові, щоб, як каже Ісус, ми могли мати життя і мати його в достаток (пор. Ів. 10:10). Можливо, немає жодної причини, чому я заразився менш небезпечним типом вірусу тоді, як люди, які були святими, більш відданими Богові, мої ближні заразилися більш небезпечним видом. Вперше я відчув страх, страх перед крихкістю життя, яке одних щадить, а інших полонить. Цей страх навчив мене, що хоча я не знаю, чому живу, а інші ні, відповідальність живих полягає в тому, щоб молитися за померлих і живих.
Через кілька днів настала Вербна неділя, а потім Страсний тиждень, не такий, як завжди, настільки небезпечний, що люди не могли йти до храму молитися. Оскільки я був на карантині й не міг ходити до церкви, зробив те, чого не робив за сорок один рік священства – відправив приватну месу. Один із співбратів у священстві залишив мені літургійний набір перед дверима, і Вербної неділі я відправив Євхаристію, яку, напевно, швидко не забуду. Я відчував глибоку вдячність за дар життя не лише тому, що вижив, а й тому, що мені взагалі дано жити! Вдячність проявлялася через читання, розповідь про страсті Господні, через слова Літургії. Я молився повільно, сповнений глибокою вдячністю за тих, чиї молитви та любов линули до Бога за мене, за тих, хто опікувався мною під час карантину; я молився за тих, хто страждає й помирає на самоті, за тих, хто не може бачити рідних і близьких, які страждають і помирають, не мають змоги їх поховати і втішити один одного в скорботі. Приймаючи Євхаристію, разом з Воскреслим Господом, єднався з усіма тими, кого любить Розп’ятий, і хто Йому близький. Потім почув Боже благословення, яке було адресоване всьому місту. Я слуга Слова, тому ті слова, що прошепотів мені Святий Дух під час Євхаристії, я відправив усім, хто перебував у карантині, це була цифрова версія проповіді.
Все сталося так швидко, так несподівано.
Неділя була чудова, ми були щасливі, ми тріумфували.
У четвер ввечері ми зібрались на Пасху.
Наступного вечора Він помер, і незнайомці поховали Його.
Все закінчилося за п’ять коротких днів.
Це ніколи так мене не вражало, коли я читав Євангеліє Страстей від Матвія, як вразило цього разу.
Зараз все відбувається дуже швидко.
Люди хворіють і вмирають, вони ніколи не оглядаються назад.
Мати італійської родини Томс-Рівер, помирала, не знаючи, що її два сини вже померли.
Через тиждень померла лікарка з Нью-Йорка на руках у чоловіка.
Медсестри робили фартухи зі сміттєвих мішків.
Медперсонал спав стоячи.
Усі без роботи, без зарплати, без їжі, без обіймів, без майбутнього.
У понеділок я пішов на роботу, це було до того, як захворів.
Що було потім? Цього я вже не знаю.
Була неділя, але котра?
Усе це сталося протягом тижня і зачепило всіх і всюди: у Мілані, Китаї, Іспанії, Нью-Йорку.
Не було часу готуватися, якось реагувати або думати про майбутнє, не було часу і на жалобу.
Світ раптово перестає існувати – навіть для Ісуса.
Цієї неділі ми не будемо радісно махати пальмовими вітками.
Цю радість витіснило усвідомлення того, як швидко поширюється вірус.
Наші страждання і скорбота, в якому присутній той, кого розп’яли, і хто піднімає настільки швидко, як і сам був воскрес із мертвих до життя.
Цей час лише для любові. Амінь.
Вірус залишив порожнечу, слід, після якого до життя повернутися важче, аніж здається. Час одужання наповнився страхом, який живився новинами про світ, що зазіхав на мій ізольований світ карантину. Кількість смертей у Нью-Йорку стрімко зростала, з кожним днем їх було все більше і більше. Дистанційна робота та соціальна дистанція були розкішшю, яку багато хто не міг собі дозволити. Серед загиблих було дуже багато бідних. Будинки престарілих не змогли захистити своїх хворих та людей похилого віку, тому кількість смертей там також стала вельми великою. Те, що колись було приховано в Ухані, тепер повністю розкрито, хвороба полонила Європу, Великобританію, Ірландію та Канаду, а також дійшла до Індії та Пакистану. Пандемія спричинила крах світової економіки, в Африці, Південній Америці, Індії та Філіппінах почала швидко наростати проблема голоду. У США безробіття досягло рівня, якого не було зафіксовано з часів Великої депресії в 1930-х роках. Я почувався безпорадним не лише у відношенні до свого тіла, але й до того, що відбувалося з моєю країною та моїм світом.
На момент написання цієї статті пандемія все ще не контролюється. Хоча в деяких місцях вона стихає, в інших – вибухають постійно нові вогнища. У моїй країні тести проводяться рідко, а вакцина є об’єктом нереалізованої надії, яка може збутися через кілька років. Мабуть, неможливо активувати системи, необхідні для життя, якщо ми не відкриємо себе з самого початку, а умови нашого нового життя будуть продиктовані ворогом, якого нам потрібно перемогти і повторних нападів якого ми боїмося.
Церкви зачинені. Люди не можуть приходити до нас, і ми не можемо приходити до них. Спроби транслювати Святу Літургію та проголошувати Євангеліє в цифровому форматі зросли, але вони охоплюють лише частину вірних. Чи можна бути католиком без Святого Причастя, без Святої Літургії? Звичайно, те, що ми робимо, може спричинитися до інфікуванню та загрожує Божому люду. Я священик, висвячений на служіння словом і таїнствами, але сьогодні таке служіння недозволене, а майбутнє невідоме. Безпорадність перетворюється на розчарування, а розчарування в гнів. Чим довше триває пандемія, тим більша ймовірність, що її буде супроводжувати гнів, який став ще одним побічним симптомом хвороби СOVID-19.
Розчарування, горе і гнів засліплюють нас, занурюючи у свою затьмареність, в якій ми не можемо впізнати воскреслого Господа. У такій ситуації стає важче вірити у Великдень, а ще важче його святкувати. І все ж, завдяки нижченаведеним словам кард. Карл М. Мартіні я зрозумів, що шукав Великдень не там, де повинен був шукати: «Бог не вчинив жодного чуда, щоб врятувати Ісуса від смерті, але був завжди поруч з Ісусом, на Його боці, зміцнював Його і посвідчував Його вчинки. Ось чому не через дивовижні чудеса, а через те, що ми перебуваємо разом під час випробувань, творимо спільноту навіть у найглибшій безодні самотності, що підтримуємо один одного в нещасті, маючи надію на вічне життя, яке виявляється в Бозі, Бог з нами, Він є Отцем Господа нашого Ісуса Христа. Бог є всюди: там, де хтось страждає, як Ісус, де помирає, як Ісус, де живе і страждає за любов, за правду, за справедливість, за бідних. Бог з нами, щоб зменшити страждання у світі; це Бог Ісуса, котрий об’явився через Воскресіння».
Вірус заблокував структури Церкви, але не забрав життя Церкви, яка є Божим народом. Щовечора о 19.00 люди у всьому світі виходять на балкони, відчиняють вікна або стоять у дверях, щоб подякувати за жертовну любов усім, хто працює в галузі охорони здоров’я: лікарям, медсестрам, терапевтам, санітарам, службовцям за чистоту в містах, водіям швидкої допомоги; їхня любов та жертовність видима. Дух воскреслого Господа діє через них.
Дух дихає ділами доброти та милосердя, на які мотивує нас пандемія. Я щодня думаю про історії людей, які привозять закупи до своїх сусідів. Про власників закритих ресторанів, які готують їжу для тих, хто вже не може собі дозволити купити. Про людей на карантині, які шиють маски для тих, хто потребує. Про власників підприємств, які перепрофілювали свої заводи і зараз виготовляють захисні комбінезони для лікарень, та про заводи, які перейшли на виробництво респіраторів.
Звичайні дії тепер стали героїчними: водії метро та автобусів, продавці магазинів, водії вантажівок, поліцейські та пожежники щодня ризикують своїм життям, піддають себе небезпеці заразитися вірусом, для того, щоб усі інші могли їздити на роботу, робити закупи та мати необхідний захист. Герої-вчителі, які повинні підготувати нові онлайн-уроки для учнів, які не можуть відвідувати навчальні заклади. Батьки, які перебувають на карантині зі своїми дітьми, подружжя в спільному домі, співмешканці, які не можуть ізолюватися один від одного – усі повинні бути більш терплячими, добрими, готовими прощати та жертвувати собою. Люди докладають особливих зусиль, щоб поспілкуватися з друзями, яких вони не можуть зустріти. Власники похоронних закладів, які виконують своє сумне служіння, тепер зобов’язані виконувати спільну благодійну роботу і ховати померлих, яких не можуть поховати їхні родичі. Такі вчинки є щоденними проявами присутності воскреслого Господа. Хоча люди не можуть ходити до церков, синагог чи мечетей, але це не заважає їм наповнювати святістю світ, паралізований вірусом.
Моя історія зараження СOVID-19 стала мені уроком. Невидимий для ока вірус вчить, наскільки ми слабкі та з’єднані між собою. Це єднання є загрозою заразитися хворобою, а водночас приводом для спілкування. Зрештою, ми з’єднані з Богом лише через любов. Воскреслий Господь залишається з нами в любові, любові, яка єднає нас разом у житті через служіння, милосердя та доброту. Тільки таким чином ми подолаємо вірус і відбудуємо наш світ.