Сьогоднішній матеріялістичний світ хотів би легко замінити душу звичайною нервовою системою мозку організму, тож намагається пояснювати все духовне й душевне життя тільки з такого механічного погляду. Знаємо, що нервова мережа розташована по всьому людському організмі. Вона становить немовби телефонну мережу, що пересилає нервові імпульси у двох напрямках: до центру, тобто від органів чуття – до мозку, та від центру, тобто від мозку – до органів і тканин організму. Регулятором діяльности нервової системи є головний мозок разом із спинним. Головний мозок – це складна система шлуночків, порожнин з міжоболонними просторами, де сходяться висхідні й низхідні шляхи, по яких відбувається постійний зв’язок зі зовнішнім світом. Тому мозок – це місце, де проявляється найвище життя людської душі. – Цю нервову систему мозку вичерпно описано в багатьох антирелігійних книжках комуністів. їхні автори впевнені в тому, що цього повністю вистачає, аби заперечити будь-яке релігійне поняття про людську душу. Однак дійсність не завжди співпадає з теоретичними міркуваннями. Анатомічні й фізіологічні дані добре відомі всім сучасним ученим – чи то віруючим, а чи невіруючим – та всі однаково їх приймають, отже, щодо анатомічно-фізіологічної функції людського організму, зокрема ж нервової системи мозку, думки й погляди вчених тотожні. Якщо ж доводиться пояснювати причину й сутність діяльности нервової системи, то в їхніх думках починає виникати розбіжність – найперше в ділянці філософській. – Матеріялісти намагаються пояснювати психічне життя людини біохімічною функцією мозку. У минулому сторіччі дехто твердив, що людська думка є своєрідною секрецією мозку на зразок залоз, які, наприклад, виділяють слину, тироксин тощо. Поміркованіші матеріялісти вважають, що центри головного мозку є тільки місцем спромоги виникання думки. Можливість ота є ще більша й ще складніша, коли більше мозкових шлуночків та кількості тканин мозку, що складається з сірої та білої речовин. Сучасні вчені після довгих років сумлінних досліджень заявили, що в людському мозку можуть означити центри, які керують зором, слухом і т. д. Крім цього, вони відкрили, що так звані моторичні, тобто рухові центри нервової системи, знаходяться в хребетному стовпі людини. Та тут і дослідники натрапили на проблеми, ще як слід не вивчені, з так званою рефлексною або несвідомою активністю нервової системи нашого мозку. Спочатку вважали, що проблема далеко простіша і можна буде з легкістю встановити межі між свідомою і несвідомою, рефлексною діяльністю нашого організму. Згодом виявилося, що це не так просто, бо діяльність людського організму набагато складніша, як це на перший погляд могло б виглядати. І сьогодні навіть марксисти признають, що найвищі функції людської нервової системи є щойно в початках свого дослідження.
Візьмімо, наприклад, дихання чи кровообіг у нашому тілі. Вони незалежні від нашої уваги чи зусилля нашої волі. Проте наша воля може якоюсь мірою впливати й на наше дихання, і на кровообіг: його пожвавлювати або сповільняти, чи, навіть, як кажуть, на мить стримати віддих під впливом якихось почуттів. Те саме стосується і серця, що автоматично постачає кров по всьому організму. Наші почування, емоції також впливають на його функціонування. І навпаки – недоліки та порушення наших органічних функцій можуть впливати на психічне життя людини, наприклад, на ясність думки, на силу волі тощо. Політ думки геніяльного мислителя може припинитися, наприклад, внаслідок недомагання шлунка чи недостатнього функціонуванням залоз. Навіть маленька травма мозку може сповільнити процес нашого мислення, а то й цілковито його унеможливити. Те саме може статися і з нашою волею, як це, наприклад, буває у випадках абулії, яку лікують у психіятричних лікарнях. Здавалось би, що все це підтверджує тези матеріялізму. І все ж якраз навпаки: ці явища є доказом та ствердженням лише функції людського мозку та нервової системи. Коли якась шлункова нестравність пригнічує швидкість нашої думки, то це не доказ, що будь-яка наша думка походить з шлунка, а тільки що будь-яка людська активність залежить до певної міри від загального стану цілого організму, і так само, коли якась травма нашого мозку спричиняє цілковите чи часткове припинення нашої думки, то це не означає, що думки – це продукт людського мозку, але те, що мозок є інструментом людської думки та її зовнішніх проявів. Розумова діяльність людини в цьому житті залежить від функції організму, однак залежність не є тотожністю. Так, наприклад, наш слух залежить від справности радіоприймача. Якщо він поламається і затихне його голос, то це не буде означати, що ми втратили слух. Це була б недоречність. Подібною нісенітницею є твердження, що думка – це тільки продукт людської мозкової оболонки, тому що люди відкрили взаємозалежність мислення від людського мозку.
Марксисти протиставляються християнському філософському вченню, тому що фальшиво називають його ідеалістичною філософією. Вчений російський фізіолог Іван Петрович Павлов (1849-1936) усебічно вивчав у собак так звані умовні рефлекси. Коли подавав псам їжу, то рівночасно вдаряв у дзвінок. Повторність цієї дії витворила в них умовний рефлекс: на голос дзвінка собакам починала текти слина, начебто й справді вони мали перед собою посудину з їжею. Так Павлов довів, що всі фізіологічні процеси у тварин, як і виділення слини, можна спричинити і психічним настроєм, і зовнішніми подразниками. Цікаво, що антирелігійна література марксистів-леніністів завжди наголошує на результатах досліджень Павлова, немовби йшлося про докази на користь матеріялізму. Також у політичних чи навіть наукових доповідях пропагандисти часто покликаються на ці дослідження Павлова. Однак прикривається мовчанкою факт, що Павлов був віруючою людиною і навіть у совітській дійсності ходив таємно до церкви.
Досліди Павлова підтверджують якраз тези християнської філософії про цілковиту єдність духовного і фізичного елементу в людині, і тому є вони радше доказом проти симпліфікаторів складної людської психології, що її практикують матеріялісти, а марксисти ж і поготів. Досліди Павлова є підтвердженням того, що духовна і змислова сфера людського пізнання впливає й на процеси суто вегетативні, як, наприклад, травлення, і до певної міри володіє нею. Подібно й ця сфера розумового пізнання є під проводом вищого психічного чинника, що його ми називаємо душею. І саме цей регулюючий вищий чинник дає та зумовлює єдність людської особи.
Візьмімо, для прикладу, скрипку. Можемо її розбити або й розкласти на частини, щоб під мікроскопом досліджувати будову її струн та дерево, з якого вона зроблена. Таке досліджування дуже подібне до праці фізіолога, який береться аналізувати частини людського організму, зокрема ж його внутрішню структуру. Очевидно, досліджування скрипки може помітно спричинитися до поглиблення нашого знання про неї та про техніку звучання. Але скрипка без скрипаля – лише інструмент, і навіть не це, радше матеріяльна річ: дерево, струни тощо. Також і майстер, що робить скрипку, оцінить її звучання, матеріял, з якого виготовлена, та може висловити свою думку про те, які вона може дати звукові ефекти на сцені. Не може він сказати, як ця скрипка гратиме, наприклад, сьогодні ввечері на концерті, бо це залежить не тільки від самої скрипки, а й від скрипаля-маестро, від його мистецького виконання, музичного таланту і навіть освіти. Отже, успіх залежить від того, що не можна виміряти метром, зважити вагою, оглянути мікроскопом. Тож суть людини лежить у чомусь «невимірному», що становить її особистість та керує її життям, безперечно, загальний стан людського організму і правильність його функціонування має тут велике значення, подібно, як у скрипки: якщо її пошкодити, то навіть найвіртуозніший скрипаль не виявить на ній свого музичного хисту. Так і людський мозок чи взагалі людський організм, коли він як слід не функціонує з будь-якої зовнішньої чи внутрішньої причини, наприклад, через недугу, то не може бути добрим інструментом для діяльности людської душі. Однак це не змінює взаємозалежности між душею і тілом, а тільки виявляє перепони, які можуть перешкоджати правильній праці відповідних органів. – Коли в цьому світлі поглянемо на все, що знаємо про нервову систему людини, то чітко та певно побачимо, то ця система не є ані незалежна, ані самодостатня, бо вона лише знаряддя, інструмент, що уможливлює виявлення діяльности душі назовні, бо ж людська душа та її духовні функції потребують того «апарату», щоб могти зовнішньо себе виявити. Отже, душа – це не продукт нервової системи, мозку, не речовина, яку виділяє людський мозок. Людська душа є в людському тілі, але не з тіла, вона є ділом Божої творчости, за навчанням християнської філософії та віри. Тому виводити лише походження людської душі від тваринного організму, як це роблять матеріялісти, – це принаймні велике непорозуміння, та, що більше, злочинне принижування людської гідности до рівня чистої матерії.