«І, як від Пафа Павло й ті, хто з ним був, відпливли, то вони прибули в Памфілійську Пергію. А Іван, відлучившись від них, повернувся до Єрусалиму. А вони, пішовши з Пергії, прийшли до Пісідійської Антіохії, і дня суботнього до синагоги ввійшли й посідали. А по відчитанні Закону й Пророків, старші синагоги послали до них, переказуючи: Мужі-браття, якщо маєте слово потіхи для люду, промовте! Тоді Павло встав, і давши знака рукою, промовив: Послухайте, мужі ізраїльтяни, та ви, богобійні! Бог цих Ізраїлевих людей вибрав Собі отців наших, і підвищив народ, як він перебував у єгипетськім краї, і рукою потужною вивів їх із нього, і літ із сорок Він їх годував у пустині, а вигубивши сім народів в землі ханаанській, поділив жеребком їхню землю між ними, майже що по чотириста й п’ятидесяти роках. Після того аж до Самуїла пророка Він їм суддів давав. А потім забажали царя, і Бог дав їм Саула, сина Кісового, мужа з Веніяминового племени, на чотири десятки років. А його віддаливши, поставив царем їм Давида, про якого й сказав, засвідчуючи: Знайшов Я Давида, сина Єссеєвого, чоловіка за серцем Своїм, що всю волю Мою він виконувати буде. За обітницею, із його насіння підняв Бог Ісуса, як спасіння Ізраїлеві, як Іван перед самим приходом Його усьому народові Ізраїлевому проповідував хрищення на покаяння. А коли свою путь Іван виконав, то він промовляв: Я не Той, за Кого ви мене вважаєте, але йде он за мною, що Йому розв’язати ремінця від узуття Його я недостойний.»
Я сидів у маленькій кімнаті для переговорів і зацікавлено слухав. Члени місцевої міської ради і група бізнесменів запросили нас на свого роду презентацію. Вони задумали проект, і для цього проекту була потрібна підтримка. Річ у тім, що неподалік стоїть стара покинута фабрика, займаючи територію в декілька акрів. І от міська рада і декілька місцевих об’єднань вирішили зробити з цього місця туристичну пам’ятку: з’являться туристи, а з ними і гроші, яких постійно бракує.
Проте вони не відразу заговорили про проект. Вони почали здалека. Вони говорили про місто і його історію. Вони показали слайди: як місто жило в кращі часи. Вони говорили про людей, які виросли в цій місцевості, як вони віддавали себе роботі на старій фабриці; про громадський дух і про почуття місця та історії. Загалом, вони зробили усе, щоб показати, як усі чудово жили разом і ще могли б жити в майбутньому, якби… І лише тут, пояснивши, яку багату культуру і спадщину має місто, вони обережно почали пояснювати свій план. Вони підкреслили, що план не йде врозріз з традиціями минулого, а навпаки, продовжує їх. Вони показали, як конкретно інновації впишуться в історію місця. Вони чудово знали, що їх пропозиція містить багато нового і незвичного, і якщо відразу без підготовки викласти її на стіл, то вона зіткнеться з однозначним «ні». А тут їх стали слухати. Нині, коли я пишу ці терміни, питання обговорюється.
Цілком резонно. Перейнявши роль головного від Варнави (до цього він йшов за Варнавою), Павло наслідує схожу стратегію неодноразово. Можливо, у Туреччині, на своїй рідній землі (Антіохія Пісідійська знаходилася десь за 350 кілометрів на захід від Тарсу і трохи на відстані від узбережжя), він почуває себе легше. Адже це типова синагога діаспори: Павло знає, що за люди туди ходять, з якими оповіданнями і піснями вони знайомі, що в них може викликати відгук. Через декілька розділів ми побачимо, що з іншою аудиторією (особливо в Атенах; Дії 17) він поведеться інакше. Але тут він починає з екскурсу в історію, яку слухачі знають, і сподівань, які вони леліють.
Дії Павла полегшуються тим, що в синагогах зазвичай давали можливість відвідувачам вимовити проповідь після читання із Закону і Пророків. Більше того, по одній з гіпотез, Павло і Варнава (Іван-Марко вже відокремився до цього моменту: див. 13:13) носили одяг, який означав їх статус як кваліфікованих юдейських учителів, – все одно, що з’явитися на публіці в професорській мантії чи пасторському комірці, – але це натяжка. Швидше, справа в іншому: братерство єврейського народу по всьому світу і відкритість раніше невідомим відвідувачам синагоги дозволяли Павлу сповістити Благу звістку спочатку юдеям. (Лука також згадує «богобійних»: це язичники, які ходили в синагогу і поклонялися Богові Ізраїлеву, але ще не стали прозелітами і повними членами общини.)
Лінія, обрана Павлом, зрозуміла. Подібно до Степана (Дії 7), він переказує священну історію, підкреслюючи окремі її моменти. Але якщо Степан приділив особливу увагу Аврааму, Йосипу і Мойсею, то Павло швидко проскакує Початок і переходить до монархії Саула і Давида. Сказаного ним про ранній період, проте, достатньо, щоб показати: Бог обирає Собі народ, готує і веде його і, нарешті, дає йому в царі «чоловіка за серцем Своїм». Іншими словами, основна думка в. 17-20, мабуть, полягає в тому, що зазвичай Божий промисел здійснюється не відразу: може минути немало часу, перш ніж відбудеться задумане. На відміну від багатьох сучасних авторів, які вважають стародавню ізраїльську монархію небезпечно двозначним фліртом з неправильним видом влади, Павло дає зрозуміти: така була воля Божа, і Богові було угодне поставити в царі Давида після такого тривалого періоду часу.
Звичайно, Павло перший би погодився з тим, що Давид (хоча і «чоловік за серцем Моїм»: тут у в. 22 цитується комбінація Пс. 89:20 і 1Сам. 13:14) мав серйозні і трагічні людські недоліки і гріхи. В іншому місці він згадує про покаяння Давида (Рим. 4:6-8). Проте на Давиді його історія не закінчується. Пославши через декілька століть Ізраїлю царя, володарювання якого стало на багато віків зразком справедливості та істини (те, що і «по серцю» Всевишньому!), Бог дав людям ще більшу надію: з’явиться «великий син великого Давида», який встановить царство абсолютної справедливості.
Сказавши про Давида, Павло далі переходить до подій тисячоліття потому. У наступній частині своєї проповіді він пояснить (пор. промову Петра в Діях 2), що пророцтва Давидові відносилися не до самого Давида, а до його нащадка. Тут же він просто говорить, що Бог нарешті виконав обіцяне і послав Ізраїлю Спасителя. Відмітимо: не просто послав Спасителя, а послав його Ізраїлю. Так, Павло вірить, що явлення Ісуса Христа було для всього світу. Проте він ясно дає зрозуміти у своїй проповіді, що біля витоків стоїть зв’язок Ісуса із самим Ізраїлем. Його згадка про «Ізраїлевих людей» (в. 17), природна в синагогальній мові, виключно важлива: звістка звернена передусім до народу Божого. Те, про що Бог говорив патріархам, здійснилося. І, відповідно, для язичників Блага звістка така: Бог виконав обіцяне Ізраїлю, а ці обіцяння ніколи не обмежувалися тільки Ізраїлем, але завжди містили задум про все людство. Отже, у жодному разі не можна відривати євангельську історію від усієї священної історії Ізраїлю. Інакше ми отримаємо неповноцінне, самодіяльне і кінець кінцем небезпечне богослов’я.
Ще один важливий момент. Павло називає Ісуса Спасителем. При цьому він не сказав, від чого Ізраїлю треба спасатися. Далі він говоритиме про прощення гріхів, але в I столітті всі євреї знали, що цим справа не обмежується: Ізраїль, хоча і народ Божий, не живе вільно, не є світлом народам і часто відступає від свого власного Закону, будь то під тиском язичницького оточення або через власну лінь. Усе не так! Але коли ж ситуація зміниться до кращого? Коли настане довгождане позбавлення? Називаючи Ісуса Спасителем, Павло має на увазі не лише проблему особистої гріховності, але і весь цей контекст. І суттєве, що Ісус є нащадком Давидовим: це було добре відомо в ранній церкві, і Павло згадує про цей факт у вступі до свого найбільшого послання (Рим. 1:3). Хоча обіцяння про прийдешнього Месію містило звістку не лише для Ізраїлю, але і для всього світу (Пс. 2; 72; 89), спочатку ця звістка прийшла до Ізраїлю.
Цікаво, яку значущу роль грає у в. 24-25 Іван Христитель (хоча вона відповідає його ролі в усіх чотирьох Євангеліях). Виходить так, немов про швидкий прихід Месії не могли не оповістити Ізраїль, не могли не підготувати його. Павло описує служіння Христителя двояким чином. По-перше, Іван проповідував покаяння: люди повинні відвернутися від усього, що заважало їм приєднатися до нової справи Царства Божого. По-друге, він передрікав Прийдешнього. Якщо перші вказівки на Месію дав ще Давид тисячу років тому, то останній раз вони були підтверджені зовсім нещодавно. І все вказувало на одну людину: Ісуса Месію і Спасителя. Роздумуючи над проповідницькою стратегією Павла, ми повинні і самі думати: як найкраще донести звістку до слухачів, які орієнтири будуть зрозумілими для них.