«І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах. І був острах у кожній душі, бо багато чинили апостоли чуд та знамен. А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися.»
Роки два тому я взяв участь у добродійному поході. Стояв сонячний день, нас були тисячі, і йшли ми дуже красивими місцями. Нас розбили на декілька груп: кожні декілька хвилин вирушали чергові декілька сотень людей. Я був у першій групі, враження невимовне: немов ти серед першопрохідців, прокладаєш шлях. Темп походу був швидкий, мабуть, навіть занадто, але нам дуже подобалося.
Кілометрів через п’ять ми зупинилися перевести дух. Ми знали, що йдемо більш менш вірним шляхом, але хотілося бути упевненими. Так, усе вірно: річка, пагорб, ліс за селом і вдалині крихітний прапор, що розвівається на вітрі. Почекавши з хвилину, поки наздоженуть ті, хто відстав, ми рушили далі.
Саме такий настрій Лука створює наприкінці 2-го розділу. Книга почалася буквально з місця в кар’єр: бесіда Ісуса з апостолами, вознесіння, П’ятидесятниця, проповідь Петра перед здивованим натовпом, перша публічна звістка про воскресіння Ісуса і божественний задум спасіння – усе це швидко проминуло перед нашими очима, і текст дихав надією і свіжими силами. Але тепер слід зупинитися і оглядітися, куди ми потрапили. Лука дає чіткі орієнтири. Невипадково в Дії 2:42 часто бачать «чотири ознаки церкви»: апостольське вчення, загальне життя тих, хто увірував, заломлення хліба і молитва. Усі ці елементи нероздільні, жодного не можна відірвати від іншого. Скажімо, де недостатньо уваги приділяється вченню і безперестанній християнській просвіті, люди швидко попадають назад під вплив навколишньої світської культури, соціальної моди, а Ісус залишається десь на узбіччі. Якщо нехтують загальним життям християнської сім’ї (часто використовується термін «спілкування», який у даному випадку набуває особливий сенс, навіть більший ніж «дружба»), вірні опиняються в ізоляції один від одного, а в такому стані далеко не завжди можна зберігати живу віру. Якщо немає регулярного «заломлення хліба» (так називалася звичайна трапеза «на згадку про Ісуса»), зникає прапор, що знаменує, що «у центрі всього знаходяться смерть і воскресіння Ісуса» (див. 1Кор. 11:26). А залишаючи в забутті молитву, люди забувають, що християни покликані бути народом неба і землі. Молитва не має сенсу, якщо небу і землі не задумано з’єднатися і якщо ми не можемо бути вже до цього причетні.
Деяким з нас, хто виріс у християнських сім’ях і з дитинства ходив до в церкви, це може здатися буденним. Іноді їх можна зрозуміти. Але уявіть світ без цього вчення! Уявіть суспільство, де навколо віри в Ісуса не зведено жодного «спільного життя»! Життя було б дійсно бляклим, яким воно часто є для багатьох людей, зокрема невіруючих. Але якби ви жили в такому сірому світі і раптом відкрили для себе Вчення, братерство, заломлення хліба і молитву, життя потекло б зовсім в іншому руслі, відкрилися б небачені перспективи. І звичайно, ви були б уражені благоговійним страхом – усе, як було біля витоків християнства (в. 43). І цей страх лише посилювався, коли сила Духа діяла через апостолів, як діяла вона з Ісусом: сила зціляти і преображати життя людей.
Це спільне життя швидко розвинулося у вражаючому напрямі: перші християни жили як одна сім’я. Коли ви мешкаєте разом під одним дахом, то не думаєте, що той або інший конкретний стіл, стілець або батон хліба – «мій». Чи коли ви приносите додому зарплату, ви не думаєте, що вона «моя», бо вона спільна. Сім’я є сім’я. У стародавньому світі це часто підкреслювалося тим фактом, що члени сім’ї були зайняті в одній професії чи одному бізнесі: відповідно, три покоління, включаючи двоюрідних братів, могли працювати рука об руку, довіряючи один одному і маючи спільний гаманець, з якого кожен бере необхідне.
Перші християни намагалися жити саме так. Ми – одна сім’я! Ми брати і сестри! Наше хрещення, наша спільна віра, наше спілкування за «заломленням хліба» – усе вказує в цьому напрямі. Коли Дванадцять (з ширшим колом друзів і учнів; див. Лк. 8:1-3) ходили з Ісусом, у них був саме спільний гаманець; різні люди жертвували в нього зі своїх грошей; вони жили єдиною сім’єю… Але як продовжувати такий спосіб життя, коли до руху раптом приєдналися декілька тисяч людей?
Неначе тут виникають великі складнощі. Проте намір у людей був твердим: інакше вони відмовилися б від чогось дуже важливого, засадничого. (До речі, у той момент вони ще не називали себе християнами і взагалі ніяк не називали. Проте це не заважало їм чітко бачити свою ідентичність: люди, які «з Ісусом були» (4:13), «свідчили про Його воскресіння», «сповнені Святим Духом», «віруючі» (2:44), «що спасалися» (2:47).) Мабуть, приватні свої будинки вони не продали, якщо продовжували зустрічатися в них (2:46), але продали вони зайве майно – крок відважний з боку тих, для кого земля була не просто економічним надбанням, але частиною батьківської спадщини і, більше того, частиною обіцяної Богом спадщини!
Для такого способу життя вони мали певне слово, певне позначення. Якщо ми називаємо ним переважно почуття, то для них воно стосувалося, в основному, того, що вони роблять зі своїм майном, коли є частиною однієї сім’ї. Це слово «любов» («агапе» грецькою). Коли Павло пише до солунян, що вони вже люблять один одного, але повинні любити ще більше, він має на увазі не лише і не стільки те, що їх почуття повинні стати ще теплішими. Сенс у тому, що вони вже почали виявляти один до одного практичну турботу, і ця турбота повинна стати ще міцнішою (1Сол. 4:9-12). Це завдання стоїть і перед кожним наступним поколінням у церкві, особливо в наші дні, коли християн мільйони по всьому світу. І дійсно, ми бачимо, як багато вірних (часто об’єднавшись в організації, громади) намагаються сприяти розподілу ресурсів. Коли учні Ісуса починають так себе поводити, вони часто виявляють, що в їх життя прийшла весна. Коли перестаєш чіплятися за майно і починаєш їм ділитися, віддавати, прославляти щедрість Божу своєю власною щедрістю, життя починає грати новими фарбами. І тоді до християнства тягнеться оточення. Вони вихваляли Бога, каже Лука (в. 47), і були в милості у всього народу, і день за днем Господь «додавав тих, що спасалися». Саме так усе і відбувалося і відбувається. Якщо нинішня церква переживає застої і в’яне, якщо для зовнішніх вона нудна і неприваблива, – на жаль, часта картина в західному світі, – самий час перечитати Дії 2:42-47, а прочитавши, пасти на коліна і запитати: як вийшло, що це пішло? І як виправитися? Адже Блага звістка залишається колишньою, сила Божа не убавилася, люди як і раніше потребують спасіння. Що ж ми тоді робимо?