«А Агріппа сказав до Павла: Дозволяємо тобі говорити про себе самого. Павло тоді простягнув руку, і промовив у своїй обороні: О царю Агріппо! Уважаю себе за щасливого, що сьогодні я перед тобою боронитися маю з усього, у чім мене винуватять юдеї, особливо ж тому, що ти знаєш усі юдейські звичаї та суперечки. Тому я прошу мене вислухати терпляче. А життя моє змалку, що спочатку точилося в Єрусалимі серед народу мого, знають усі юдеї, які відають здавна мене, аби тільки схотіли засвідчити, що я жив фарисеєм за найдокладнішою сектою нашої віри. І тепер я стою отут суджений за надію обітниці, що Бог дав її нашим отцям, а її виконання чекають побачити наші дванадцять племен, служачи Богові безперестанно вдень та вночі. За цю надію, о царю, мене винуватять юдеї! Чому ви вважаєте за неймовірне, що Бог воскрешає померлих? Правда, думав був я, що мені належить чинити багато ворожого проти Ймення Ісуса Назарянина, що я в Єрусалимі й робив, і багато кого зо святих до в’язниць я замкнув, як отримав був владу від первосвящеників; а як їх убивали, я голос давав проти них. І часто по всіх синагогах караючи їх, до богозневаги примушував я, а лютуючи вельми на них, переслідував їх навіть по закордонних містах.»
Одним з найбільших (англіканських) єпископів Даремських у першій половині XX століття був Хенслі Хенсон (1863 – 1947). Блискучий оратор і письменник, щиро улюблений (хоча і гострий на язик) пастор, він брав участь у найрізноманітніших соціальних, політичних і культурних кампаніях і, звичайно, релігійних і богословських диспутах. Він не боявся полемізувати і в суперечках висловлювати гострі думки. Одного разу він різко виступив проти шахтарських страйків. Шахтарі ополчилися на нього і задумали провчити: упіймати і скинути в річку. На щастя для Хенсона і нещастя для настоятеля собору, вони переплутали зовнішність і в річці викупався настоятель.
Хенсон часто виступав з питання про державний характер церкви Англії (те, чого просто не розуміє багато хто в Англії і, наскільки я можу судити, більшість християн за її межами). Це тема для окремої розмови, але я зараз згадав про неї у зв’язку з поглядами Хенсона. Спочатку він був різко проти відділення церкви від держави: нехай монарх буде головою церкви Англії, нехай єпископи будуть у палаті лордів, нехай кожна парафіяльна церква розглядається як місце богослужіння (і таких подій як вінчання) усієї общини. Але потім він змінив свою позицію. Сталося це за наступних обставин. У церкві розгорілися бурхливі суперечки про нове богослужіння. У 1928 році було вирішено, що потрібен новий молитовник. Проте парламент, який у ті дні мав відповідні повноваження, проголосував проти і ідею заблокував. Хенсон, що бився за введення нового молитовника, був розлючений. Якщо державний характер церкви призводить до таких наслідків, він віднині виступає проти нього! І приблизно з тих же причин, за якими раніше виступав за нього. Хенсон піклувався про те, щоб у народу було здорове, повноцінне богослужіння. Якщо істеблішмент цьому сприяє, істеблішмент добрий. Якщо не сприяє, його потрібно скасувати.
Вважаю, що Хенсон визнав би дуже парадоксальним, що саме про нього, людину далеко не завжди ортодоксальну в богословському плані, я згадав у зв’язку із захисною промовою Павла перед Іродом Агріппою II. Тут також церква захищає свою справу перед державою. Але я зараз говорю от про що. Хенсон міг би відповісти, та і відповідав, що, змінюючи так радикально свою думку з питання про відділення церкви від держави, він послідовно дотримувався глибшого принципу: принципу, згідно з яким уся країна повинна мати адекватне за мовою і стилем богослужіння. Коли ми читаємо промову Павла перед Агріппою, відразу спадає думка, що він хотів показати: він починав з жорсткої юдейської ортодоксії і добре знав, що вона є. Іншими словами, якщо йому інкримінують випади проти юдаїзму, то ніяк не можуть сказати, що він сам не відає, про що говорить. Подібно до колишнього наркомана, який відвідує лікарні і розмовляє з пацієнтами, що не вилікувалися, він виходить не з абстрактної теорії і гуманності, а з особистої практики і внутрішнього знання. Якщо дивитися на цей уривок у цьому ракурсі, він чудово вписується в загальну картину: узяти хоч би паралелі Гал. 1:13-14 і Флп. 3:5-6 (плюс ще Рим. 10:2). Павло відкинув не те, про що загалом гадки не мав. Не треба думати, що його навчили якійсь спотвореній і неповноцінній версії юдаїзму, немислимій для освіченого єврея, а потім він, розчарувавшись у ній, спроектував своє розчарування на увесь юдаїзм у цілому. Таке розуміння було б абсолютно неправильним. (І до речі, це непогано утямити деяким сучасним тлумачам.)
Але справа не лише в цьому (і тому я згадав про Хенсона). Йдеться про те, що при всій різниці між Савлом з Тарсу до навернення і апостолом Павлом після навернення між ними є і явна спадкоємність. У цьому сенсі слово «навернення» навіть не цілком вдале, бо, як сам Павло неодноразово казав усім охочим слухати, він ніколи не сумнівався, що Бог Авраама, Ісака і Якова був і залишається єдиним істинним Богом-Творцем. Павло не міняв богів. Більше того, із його погляду, він не міняв і релігії. Він завжди намагався наслідувати ту лінію, якою Бог завжди обіцяв вести Свій народ і яка веде до воскресіння. Основний же розрив з колишніми поглядами полягав у його новому переконанні: в одному випадку, з однією конкретною людиною, воскресіння вже сталося, тоді як для інших воно залишається майбутньою подією.
Це так важливо, що Павло формулює цю думку трояко. По-перше, воскресіння вкорінене в обіцянні патріархам. Як ми вже бачили, саддукеї вважали воскресіння новим і небезпечним вченням. Разом з фарисейським мейнстрімом Павло вважає, що воно із самого початку як мінімум імпліцитно малося на увазі в обіцяннях Аврааму та іншим патріархам.
По-друге, це обіцяння, до якого нині приліплюються всі юдеї і яке вони святкують у богослужінні. Павло не каже «юдеї моляться так, а я пропоную щось абсолютно інше», але «звістка, в яку я вірю і яку проповідую, глибоко вкорінена в богослужінні Ізраїлю». Знову ж таки саддукеї не погодилися б: для них про жодну згадку воскресіння за богослужінням не могло бути і мови. Проте Павло знав юдаїзм, і сучасні історичні дослідження показують, що він абсолютно справедливо назвав воскресіння магістральним юдейським вченням. (Інша справа, що мається на увазі під «дванадцятьма племенами» у в. 7? Це не цілком ясно: дев’ять племен-колін було вигнано в розсіяння років за вісімсот до описуваних подій. Але це окреме питання, яке ми двома словами тут не вирішимо.)
По-третє, саме за цю надію його судять! Павло неодноразово це повторював: і під час короткого, але бурхливого слухання в синедріоні (Дії 23), і в захисті перед Феліксом (Дії 24). Звичайно, він не гірше за нас (м’яко кажучи) знає, що в його адресу висунені інші звинувачення, але їх він вважає вторинними. Як ми вже неодноразово говорили, його проповідь воскресіння не щось наносне і другорядне стосовно інших його переконань і лише побічно пов’язане з іншими речами, які були неприйнятні для євреїв-нехристиян. Його звістка про воскресіння – (а) те, чого ми всі чекали; (б) те, що дивним чином здійснилося в Ісусі, – стоїть у центрі його твердження, що це змінює все в той самий момент, в який це виконує все. Так, звичайно, юдейські заперечення пов’язані саме зі змінами, але Павло відповів би, що це не зміни заради змін і не зміни, бо колишні установки невірні, але тому що почався новий світ Божий. Почали збуватися обіцяння, згідно з якими усі народи повинні отримати благословення через Авраама. І в цьому новому світі виявилось, що якісь речі, які юдеї (включаючи колись самого Павла) вважали вічними, насправді тимчасові. Детальніше Павло про це говорить у Гал. 3.
Отже, Павло одночасно підкреслює два моменти. Так, він був ультраортодоксальним, глибоко і традиційно освіченим (в. 4-5) ревнителем про Бога і Його Закон, так що навіть гнав християн до в’язниці і смерті, переслідував їх навіть у чужоземних країнах (в. 9-11). Іншими словами, він добре знав юдаїзм зсередини. Але, з іншого боку, саме та надія, яка знаходиться в центрі юдаїзму, утворює місток між колишнім і нинішнім Павлом. І тут Павло переходить від автобіографії до заклику: чом би і вам не увірувати, що Бог воскрешає мертвих (в. 8)?
Зрозуміло, що відповіли б слухачі, особливо Фест: усі ми знаємо, що цього не буває і ніколи не буде. Усі язичницькі філософи Античності, як і всі філософи нового часу, палко одностайні в цьому питанні. Проте Павло звертається передусім до юдеїв, нехай навіть таких юдеїв, як вишуканий і космополітичний обиватель Агріппа II. Адже фундаментальна віра юдаїзму полягає в тому, що Бог є Творець і Подавець життя. Чому б тоді не бути воскресінню? І чому б не бути тоді і воскресінню Ісуса як виконанню обіцяння? Павло вже наговорив про себе набагато більше, ніж сподівався Фест, який лише придумував лист із звинуваченнями. І апостол ще не закінчив. Але для будь-якого християнина навіть ці його слова дають багато важливого. Занадто легко уявляти навернення, власне чи Павлове, як чорно-білий перехід з однієї релігії (чи відсутності релігії) в іншу. Проте колишня віра Павла як юдейського ревнителя і нинішня віра Павла як християнського ревнителя рівно вкорінені в Богу-Творцеві. Аналогічним чином – це трохи про інше, але дуже суттєво – життя людей, розуміють вони це чи ні, живуть вони вірою чи ні, завжди вкорінені в Богу-Творцеві. І коли вони навертаються, якщо навертаються, до віри в Ісуса Христа, вони не йдуть від Бога, Який був джерелом усього для них і джерелом їх самих. Вдумаємося в це! Павлів урок про глибший сенс навернення непростий, але засвоїти його треба.