Послання до Римлян – один із найважливіших стовпів християнської віри. Як у жодному іншому своєму посланні Павло тут неабияк широко розвиває роздуми на тему віри, що доконче необхідна для спасіння. Термін «віра» і понад усе дієслово «вірити» трапляються тут кількадесят разів і становлять мовби магнітний полюс його думок.
Павло глибоко роздумує над людиною в її найглибшій сутності, тобто в її стосунках із Богом. З одного боку, це становище відлучення, спричинене ідолопоклонством у різних його формах та всіма іншими провинами, які йшли за ним; з іншого ж боку – це стан абсолютного безсилля супроти власного спасіння, незважаючи на всю мудрість людини і на її геніяльні здобутки в різних секторах пізнання, мистецтва, науки і технологій.
Визнання цього безсилля, що полягає насамперед у визнанні перед Богом свого реального становища Його сотворіння, – це перший крок, неодмінна умова для прийняття Його спасительного діяння. Бог є Отцем, і лише Він може дарувати життя, яким володіє, – життя вічне, досконале, повне і блаженне; але цей Його дар не завдячується нікому, окрім Нього єдиного та Його безконечної любови. Ніщо, крім цієї любови, не може примусити Його дарувати себе Своєму сотворінню. Не існує жодних діл, хай які вони не були б добрі (і навіть якщо Він сам їх вимагає), завдяки яким можна було б вимагати цього дару як права на винагороду.
Саме віра визнає це безсилля людини, її недостатність щодо свого остаточного спасіння, а одночасно і Божу безкорисливість та Його любов, що подається як дар, а не як заслужена винагорода. Згідно з Павловим, як так само ж і всім біблійним розумінням віри, спасіння – це результат не того, що людина робить для Бога, а того, що Бог робить для людини.
А те, що Бог робить для людини, може піддати її інтелект важкому випробовуванню. Павло виразно стверджує, що він проповідує лише Ісуса Христа розп’ятого, ганьбу для юдеїв і безумство для поган, а для тих, що спасаються, – Божу могутність і Божу мудрість, адже «Боже й немудре розумніше воно від людей, а Боже немічне сильніше воно від людей» (1 Кор. 1:23-25). Знання цих Божих діл приходить до людини завдяки людському слову, «через дурість проповіді» (1 Кор. 1:21). Адже це слово не подає якихось хитромудрих філософських систем чи строгих логічних аргументацій, що вдовольняють розум; воно подає як спасіння для всіх людей Христа розп’ятого.
Людський розум зазнав невдачі, загубившись у безмежжі й красі сотвореного світу та в тих спокусах, що він їх криє в собі (пор. Рим. 1:18-23). Людина не зуміла (або не захотіла) вийти із замкнутого кола власного досвіду в сотвореному світі та спрямувати погляд до Творця. Тепер її закликають до «послуху» віри, тобто до віри, яка є послухом і підкоренням її розуму Божому слову, що проповідують і звіщають його посланці: віра – це довіряти і звірятися на це слово, яке приходить до людини з-поза сфери її досвіду, віра – це прийняти від цього слова своє спасіння. «Послух віри» – дуже дорогий для Павла вислів, він виступає як свого роду антифон на початку і в кінці Послання до Римлян, у Рим. 1:5 і 16:26: «послух віри між усіма народами»; ця фраза містить у собі також усю апостольську програму Павла.
Як бачимо, віра набирає відтінку послуху: це є готовність, відкритість, прийняття і т. д. Але увірувати не означає відмовитися від свого інтелекту і розуму. Інтелект і розум завжди залишатимуться необхідними людині, щоб їй бути самою собою, але вона муситиме визнати їхню обмеженість, очистити їх від упереджень, поставити під сумнів їх звичні схеми мислення й культуру, якою вони живляться, щоб могти щиро прийняти ту вістку і слово, що походять від Бога і становлять вістку спасіння.
Інтелект і розум приведуть людину аж до порога перед актом віри, показуючи логічність і допустимість християнської науки й залишаючи повну свободу щодо її прийняття або неприйняття. Безумовно, віра – це благодать, тому що вона є основою спасіння, що є даровим на кожному своєму етапі; але цю благодать Бог дає всім людям, бажаючи, «щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди» (1 Тим. 2:4). Можемо порівняти її з морськими хвилями, які зупиняються лише там, де земля підноситься і ставить їм перешкоду.
Послідовна і розумна поведінка людини перед Богом, Який Себе об’являє, – це довіряти Йому, довіряти Його слову: це і є та «справедлива» позиція, тому що вона відповідає тому становищу, в якому людина перебуває перед Богом. Павло говорить про «виправдання» людини, що віддалилася від Бога, як про найбільше Боже діло: Бог, будучи «справедливим» у тому біблійному значенні, про яке ми говорили, коли розглядали тему цього послання, усправедливлює, тобто чинить Собі приємною людину, яка приймає цю позицію, Бог «виправдовує» її, якою б вона не була грішною (Рим. 4:5), чинить її Своєю всиновленою дитиною, а отож і Своїм спадкоємцем, на рівні з Його Сином Ісусом Христом.
Будь-яка позиція, яка прагнула б якоїсь рівности, яка розглядала б Бога як свого роду другу сторону, з якою людина може провадити переговори і домагатися в неї якогось права, є не лише гордою і гріховною, а й помилковою, адже Бог не є обмеженням для людини, Він є той, хто створює всі можливості для її життя, розвитку і самореалізації в будь-якій сфері.
Після прийняття у вірі божественного життя надія і любов мобілізують усі сили і здатності християнина, аби дозволити цьому життю виявляти себе і зростати на цій землі, аж поки людина не осягне вічного життя, що його Бог подарує, задовольняючи ті глибокі прагнення, які Він сам вклав у глибину людського серця.
Павло говорить про віру як про фундаментальну й обов’язкову поведінку людини перед Богом, тобто як про чесноту – як би ми сказали сьогодні цим катехитичним терміном; він говорить про віру не як про комплекс правд, в які необхідно повірити. Для Павла те, що треба прийняти з вірою, – це «Євангеліє» в первісному християнському значенні, у значенні «благої вісти» спасіння людини, що його Бог звершує через Ісуса Христа, Свого Сина, через Його страждання, смерть і воскресіння (Рим. 1:1-4). Саме на цьому антропологічному вимірі віри Павло акцентує всю свою увагу, так що це стає єдиною поставою, яку можна зайняти перед Богом; Павло дуже рідко говорить про любов людини до Бога (Рим. 8:28,37), тимчасом як десятки разів він говорить про віру і про любов Бога до людини, і то не лише в Посланні до Римлян.
У стосунках між Богом і людиною Богові належить любов, а людині віра, Богові належить дарувати Себе, а людині – прийняти Його. У синівському звіренні й відданості людини Божій і Христовій любові Павло резюмує все внутрішнє життя кожного християнина, починаючи від себе самого: «А що я живу в тілі тепер, живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе» (Гал. 2:20).