Як бачимо, головною ідеєю, якою Павло керується, шукаючи розв’язку тих проблем, що він їх розглядає у своєму посланні, є ідея Церкви, церковної спільноти, чи, ще влучніше, – церковної єдности. Пишучи до коринтян, Павло завжди розглядає справу в цій перспективі, що конкретизується головним чином у двох образах, до яких він повернеться також і в інших посланнях. Тож ці образи вже закоренилися в його душі, вони для нього найкраще висловлюють ту таємничу дійсність, якою є Церква. Це образи тіла і храму: Церква для Павла є Христовим тілом, а християни є храмом Духа.
Це прекрасні, насичені глибоким змістом образи, а не лише літературні метафори. Послання св. Павла зроджуються із його роздумів над власним християнським досвідом і над досвідом спільнот, що він їх заснував. Отож, у них він намагається висловити всю ту живу й захопливу дійсність, якою живе він і його вірні.
Усі поділи і суперечки, що розділювали вірних у Коринті, спонукують чи, радше, примушують Павла поміркувати над стосунками, що їх вірні мають з Христом та поміж собою. Ми вже бачили, як він отримав на шляху до Дамаску перше приголомшливе об’явлення отої єдности чи, точніше кажучи, тотожности між Ісусом та його послідовниками: «Савле, чому ти Мене переслідуєш?… Я Ісус, що Його переслідуєш ти», – сказав йому тоді Господь. Досвід, якого він зазнав у коринтській спільноті, спонукує тепер його виразно висловити цю єдність, а разом з тим – і багатство тих надзвичайних харизм і дарів, що розквітали між цими християнами.
а) В образі тіла Павло знаходить найкращий спосіб, як висловити цю дійсність: він уживає його в посланні до Римлян (Рим. 12:4-8), ширше розвиває свою думку в першому посланні до Коринтян (1 Кор. 12:12-31) й уточнює, яку роль у ньому має Христос, називаючи Його головою тіла, у посланнях до Колосян (Кол. 1:18) та до Ефесян (Еф. 1:22,23; 4:11-16).
Образ Церкви як Христового тіла виражає одночасно ідею життя і єдности Церкви, її видимости і структуризації та вказує на взаємодоповнюваність і солідарність її членів, кожен з яких, подібно, як і члени тіла, отримує життя від цілого організму, але має і щось давати, виконуючи певну функцію для добра всього організму. Це тіло перебуває в безперестанному формуванні, воно росте й розвивається, аж поки не досягне свого повного зросту наприкінці часів.
Провідна роль голови, тобто Христа, та деяких інших органів не скасовує і не замінює собою того внеску, що його має дати кожна клітина і кожен член, покликаний відповідально працювати згідно зі своїм розміщенням і функцією для добра і розвитку всіх інших.
Церква в очах Павла – це немов величезна тайна, видимий знак спасительного діяння Христа у світі, що безперестанно поширюється в часі і просторі. Це тіло, яким є Церква, як нове людське тіло Христа, дозволяє Йому по-людському бути присутнім у світі. Він «потребує» цього тіла і кожного його члена, щоб у живий і ефективний, видимий і відповідний до вимог людей всіх епох і культур спосіб бути присутнім у світі.
б) Образ храму походить і черпає свій зміст від Єрусалимського храму і від його значення в Старому Заповіті. Цей храм був знаком постійної присутности Бога серед Свого народу, місцем офіційної богослужби, тобто зустрічі між Богом та Ізраїлем. Також і цей знак першого союзу знайшов свою повну реалізацію лише в особі Ісуса Христа.
Тепер отим «місцем» спасительної присутности Бога між людьми є Христос у Своєму людському вигляді: Він є правдивим храмом, в якому мешкає повнота божества і в якому Бог промовляє до людей. Сам Ісус говорив, що Він є новим храмом (Ів. 2:19-22). Християни, будучи Христовим тілом, своєю чергою теж стають храмом Духа, місцем Його присутности, Його посілістю (1 Кор. 3:10-17; 6:11; 2 Кор. 6:16-17; Еф. 2:14-22).
Християнське життя для Павла – це літургія, в якій вірні покликані жертвувати себе самих Богові в безустанному акті богослужби (пор. Рим. 12:1). Цікаво зауважити, що Павло використовує саме термін богослужби, описуючи щоденне християнське життя, яке звичайно сприймають як світське, але воно таким не є: християнин завжди залишається храмом Духа. У певному сенсі не існує більше святих місць і святих храмів, адже в його житті тепер все є святе. Матеріяльні храми-церкви, релігійні свята тощо – це лише зовнішні знаки, завданням яких є нагадувати про цю дійсність; інакше вони не мають жодного значення. Дійсна Церква міститься там, де є християни, де б вони не перебували.
Первісні християнські спільноти не мали своїх храмів, не так через те, що ще не мали змоги їх побудувати, як радше через те, що не відчували жодної потреби в них; літургійні зібрання, євхаристійні служби відбувалися в приватних домах (ессlеsia domestica – домашня церква), тобто там, де звичайно проходило їхнє щоденне життя. Це не значить, що ми сьогодні мусимо повернутися до звичаїв первісної Церкви дослівно, але читання Нового Заповіту і роздумування над ним, зокрема над посланнями Павла, має спонукати християн до дедалі глибшого відновлення перцепції Церкви як «Христового тіла» в тих формах і структурах Церкви, яких вона набула в наших часах: «Дух оживлює» ті зовнішні форми, що в історії заступають одна іншу.
Отаке бачення Церкви, що його подає нам Павло, – це величавий заклик до всієї християнської спільноти, до місцевих християнських спільнот і громад та до кожного християнина зокрема – заклик усвідомити ту дійсність, в якій вони перебувають, і дедалі свідоміше й активніше брати участь у житті Церкви, а не лише зводити її до ролі страхової компанії для потойбічного життя.
Між першим та другим посланнями
Друге послання до Коринтян – мабуть, найталановитіше з усіх Павлових послань. Порівняно з будь-яким іншим його посланням у ньому він найкраще виражає усього себе як людину, як апостола, як містика. Воно написане під впливом сильних напружень, що зродилися між ним та коринтською спільнотою, хоча в той час, коли він пише, найгірше вже було позаду.
У цьому посланні знаходимо багато нечіткостей, адже воно написане як відповідь на певні конкретні події, суть яких для нас невідома, і ми можемо хіба здогадуватися про неї. У ньому Павло не говорить більше нічого про надужиття і про ті питання, яким було присвячене Перше послання до Коринтян. Як видається, воно виконало своє завдання.
Після написання Першого послання до коринтської спільноти, правдоподібно, прибули якість християни, що не визнавали Павла і намагалися знівечити його репутацію і авторитет, характеризуючи його як самозванця серед апостолів, чванливого і претензійного кон’юнктурника, який говорить одне, а робить інше, який лише здіймає багато шуму у своїх писаннях, але на ділі не має ніякої ваги, який вміє лише вихваляти себе самого. Це, мабуть, не були т. зв. юдаїзуючі, як у випадку із галатами, адже Павло навіть не зачіпає суто юдейських проблематик, як, наприклад, обрізання, чи інших приписів закону і юдейських практик. Це були напади виключно на його особу, спрямовані на те, щоб позбавити його авторитету перед коринтянами та відвернути їх від послуху йому.
Новоприбулі походили з Палестини й принесли зі собою рекомендаційні листи від тамтешніх християнських спільнот, що, безсумнівно, втішалися неабияким авторитетом і престижем, адже вони були найстарші і їх заснували правдиві апостоли, що безпосередньо знали Ісуса й жили з Ним. А хто ж такий був цей Павло? Видається, що їм вдалося створити клімат недовіри й розчарування в засновнику й батькові спільноти та знову сколихнути Церкву в Коринті.
Довідавшись про становище, яке склалося, Павло покидає Ефес та робить короткий візит до Коринту, як це випливає з різних уривків (2 Кор. 1:23; 2:1; 12:14; 13:1-2). Але його присутність не покращила ситуації, а навіть, здається, хтось із членів спільноти завдав йому прилюдної образи (2 Кор. 2:5-10).
Запальний характер Павла не допоміг йому в цій ситуації, і він зі зраненим серцем повернувся до апостольської праці в Ефесі. Вирушаючи, він пообіцяв, що повернеться (2 Кор. 1:15-16). Але тим часом він «крізь ревні сльози» пише одне послання, в якому вимагає покарати кривдника на науку іншим та на доказ вірности коринтян (2 Кор. 2:4). Про це «третє» послання ми не маємо більше ніяких відомостей.
Разом зі своїм посланням Павло висилає до Коринту найвідповіднішу людину – свого вірного соратника Тита. Тит діяв спокійно й розважливо, переконливо доводячи коринтянам правду, так що врешті в більшости християн відродилися довіра і слухняність щодо Павла, і вони покарали його кривдника; у посланні на це є лише натяк і не вказано про вжиті заходи (2 Кор. 2:6).
Тим часом в Ефесі відбулося заворушення золотарів (Дії 19:23-29), і Павло змушений покинути місто. Він прямує на північ, сподіваючися знайти Тита в Троаді, де він умовився з ним про зустріч. Але через те, що Павло мусив непередбачено швидше вирушити з Ефесу, ця зустріч не відбулася. Павло продовжив подорож і прибув до Македонії, де нарешті зустрівся з Титом.
Тит приніс загалом добрі вістки, тож Павло з полегшенням на серці, хоч ще зі збудженням від усього пережитого, береться писати Друге послання до Коринтян, що насправді, як ми бачили, є четвертим Павловим посланням до цієї спільноти.
Тепер, коли коринтяни знову «належали» Павлові, він міг вже вільно висловлювати свої думки й дати свободу своєму гнівові на тих наклепників, що намагалися зруйнувати його працю.
В усій античній класичній літературі не існує жодного твору, в якому так глибоко і пристрасно була б виявлена душа автора.