«Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе! Шануй свого батька та матір це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній! А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому! Раби, слухайтеся тілесних панів зо страхом і тремтінням у простоті серця вашого, як Христа! Не працюйте тільки про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа, чи то раб, чи то вільний. А пани, чиніть їм те саме, занехаюйте погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на обличчя не дивиться!»
Мій перший досвід роботи на будівництві відразу зруйнував усі мої ілюзії.
Я працював у бригаді, яка будувала фабрику. (Працював впродовж чотирьох тижнів під час університетських канікул.) Із самого початку стало ясно, що – за одним-єдиним виключенням – усі інші будівельники за робочий час робили мінімальну роботу. Оплата в них була почасова, так що чому б і ні? Єдиний раз вони виявили трудове завзяття, коли на будмайданчику з’явився виконроб. Тут же всі почали старанно копати, класти цеглу, підмітати – видимість діяльності була повна. Як тільки він зник, інструменти були відкладені убік, зате з’явилися сигарети і почався черговий перекур (на додаток до офіційних перерв на їжу).
Після закінчення робочого дня усе змінювалося. Виконроб просив робітників залишитися і попрацювати наднормово, оскільки необхідно було укластися в строк, а впродовж робочого дня було зроблено дуже мало. Декілька чоловік залишалися, і несподівано закипала робота. Те, на що впродовж дня йшло не менше трьох годин, робилося за годину. За годину зазвичай йшли, але підкуповували нічного сторожа, щоб він вказав, що працювали три години. Усе виглядало натурально, і робітники отримували зарплату за три години наднормових. Говорили, що це була загальноприйнята практика.
Не маю анінайменшої гадки, як це було в інших місцях і в інші часи, але в Англії в 1960-і роки існувала саме така неефективна і нечесна практика. Але я упевнений, що якраз це і мав на увазі апостол Павло, коли писав, щоб раби працювали сумлінно, а не тільки тоді, коли за ними стежать. І якщо це було адресовано рабам, які працювали лише за їжу і проживання, то що говорити про людей, які отримують зарплату, причому чималу?
Якраз сьогодні вранці я прочитав у газеті перелік речей, в які, як вважав автор, зазвичай вірить християнин, що читає Біблію, але яких (як помічає автор) не дотримується жодна тверезомисляча людина, як те: не лише віра в створення світу за сім днів, у Ноїв ковчег і веселку, не лише віри у воскресіння, але і «саму думки про те, що рабство може бути хорошою річчю». Насправді, цей уривок піднімає це питання в найгострішій формі. Невже, дійсно, Павло вірив, що рабство – це добра річ? І яке нам сьогодні до цього діло?
А справа вся в тому, що Павло не міг собі навіть уявити світ без рабства, як ми сьогодні не уявляємо собі світ без електрики. Більша частина речей, які сучасна людина сприймає, як щось саме собою зрозуміле – телебачення, комп’ютери і мільйони менш помітних винаходів, – без електрики неможливі. Проте більшу частину своєї історії людство прожило без неї. Так само світ часів Павла приводився в дію за допомогою рабської праці в усіх сферах життя, і не використовували її тільки найбідніші.
Ставлення до рабів, у тому числі правове його регулювання в стародавньому світі в різних країнах розрізнялося дуже сильно; залежало воно і особисто від кожного хазяїна. Багато рабів вважалися високо цінованими, шанованими домочадцями, яким довіряли. Але більшість працювала не покладаючи рук і піддавалася жорстокому поводженню з боку бездушних і нелюдяних хазяїв і хазяйок. Рабство просто вважалося частиною засад, на яких тримався світ. В усякому разі Павло не збирався розхитувати засади і придумувати щось нове, на чому міг би стояти світ. У світі майбутнього віку, який обов’язково настає, усі будуть звільнені від усіх форм рабства. Проте в тому світі, де багато християн були рабами, що працювали на панів-нехристиян, було б абсолютно марно пропонувати їх негайне звільнення. Апостол Павло мудро обирає інший шлях.
От дивна річ у цьому уривку: у напученнях до дітей і батьків, як і в напученнях до рабів і панів, діти і раби, очевидно, у Павлових очах мають – як ми тепер називаємо – «права», так само, як батьки і пани. Коли древні філософи виробляли норми поведінки – а вони робили це періодично, – акцент зазвичай ставився інакше: діти і раби повинні покорятися беззаперечно – і крапка. Павло ж наполягає на обопільній відповідальності: батьки повинні поводитися по відношенню до дітей відповідно, тобто не кривдити і не принижувати, і не провокувати дітей на бунт або втечу з дому. Пани ж повинні пам’ятати, що і над ними є Пан – сам Господь Ісус Христос.
В останній фразі сказане найголовніше: перед лицем Христовим між людьми відмінностей у статусі немає. Апостол Павло у своїх писаннях часто повертається до цієї думки: це відноситься і до рівності християн з юдеїв і з язичників перед Євангелієм і в церкві, як тут він каже про рівність рабів і панів перед Христом. Під його вченням, яке ми сприймаємо як «етичне», ми бачимо глибоко вкорінений моральний принцип: єдиний Істинний Бог є Бог правди і справедливості, Який судить не по одягу.
В обох останніх уривках Павло з’являється як поборник міцного шлюбу і сімейного життя, а також великого господарства. Шлюб і сім’я часто в нашій культурі сприймаються як синонім поневолення і деспотизму. І всі ми знаємо доми, де це так і є. Але давайте не впадатимемо і в іншу крайність: якщо є сім’ї, де щось йде абсолютно не так, як слід, це зовсім не означає, що неможливо нічого виправити, хоч би на якийсь час. Не варто покривати весь сад асфальтом тільки тому, що там ростуть бур’яни. І не варто уникати сімейного життя тільки тому, що є сім’ї, де домочадці зазнають утисків.
Навпаки. Саме тому сім’я може стати місцем нестерпних страждань, що задумувалася вона, як місце, де панує любов, домочадці почувають себе в безпеці, відпочивають і набираються сил, а також дістають можливість для вдосконалення особистості. Погане – це завжди зіпсоване добре. Як відносно шлюбу і сім’ї, так і стосовно роботи – у рівній мірі працедавця і працівника – чи так вже ми упевнені, що все в сучасному світі влаштоване настільки добре і правильно, що можемо обернутися до апостола Павла і кинути йому в обличчя – «ти не правий!»?