Цілком несподівано стається подія, яка загрожує все знищити: “Пішов фараон Нехо, єгипетський цар, на асирійського царя, на річку Єфрат. І вийшов цар Йосія навпроти нього, та той убив його в Меґіддо, коли він побачив його…” (2 Царів 23:29). Прояснити зміст цього місця Біблії допомогла випадкова знахідка асиролога К. І. Ґадда.
Цілком невідповідно до археологічних стереотипів, місцем знахідки був музей. У 1923 р. Ґадд переклав у Британському музеї в Лондоні уривок сильно пошкодженого клинописного тексту, який вже роки перед цим був викопаний у Межиріччі. Він звучить так: “В місяці ду’уз (червень-липень)[1] привів собі цар Асирії велике єгипетське військо і вирушив проти Харану, щоб його завоювати… Аж до місяця улул (серпень-вересень) воював він проти міста, та не досяг нічого”.
“Велике єгипетське військо – це й була військова потуга фараона Нехо. Після падіння Ніневії залишки асирійського війська відійшли до північної Месопотамії. Їхній цар зробив звідти відчайдушну спробу відвоювати втрачене назад. Для цього йому на допомогу поспішив фараон Нехо. Однак, коли після двохмісячної боротьби не вдалося взяти навіть міста Харан, Нехо відійшов.
Поява єгипетських загонів у Палестині підштовхнула царя Йосію до рішення перешкодити збройній допомозі єгиптян ненависним асирійцям. Так дійшло до наступу невеликих юдейських сил проти далеко переважаючих єгипетських загонів, який трагічно закінчився при Меґідо. “Нехо, – пише Геродот, – переміг сирійців[2] у наземній битві при Магдолі[3]”.
При поверненні до Єгипту фараон Нехо поводить себе як володар Сирії та Палестини. В Юдеї він робить відповідний захід, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо того, кому тепер належить ця територія. Він позбавляє царської гідности Єгоахаза, сина і наступника Йосії, і забирає його як полоненого на Ніл (див. 2 Царів 23:31-34). Замість нього Нехо садить на престол иншого сина Йосії – Ел’якима, ім’я якого він змінює на Єгояким (див. 2 Царів 23:34).
Від фараона Нехо єгиптологи не могли виявити дотепер жодних тріюмфальних віршів. “Одіж, в якій він вчинив ці діла, – дізнався Геродот через півтора століття від єгипетських жерців, – він, на подяку за участь грецьких солдатів у його поході, послав храмові Аполона в Мілеті”. Однак у підкореній ним країні він залишив по собі стелу. Вона містить написане ієрогліфами його ім’я; залишки її залишилися лежати в Сидоні.
Вже через чотири роки після того, у 695 р. до Р. Х., мрія Нехо про панування над “Азією”, як цей край називали його попередники, розвіялася.
Ще тоді, коли він збирав у Палестині данину, на иншому місці вже вирішили долю його “завоювання”. Після спільної перемоги мідійці та нововавилоняни поділили між собою царство асирійців. Мідійці анексували північ та північний схід, Вавилон – південь та південний захід. Таким чином Палестина припала цареві Набопаласарові. Ставши в той час старим та непридатним уже для таких пригод, він вислав халдейського наслідного принца, свого сина Навуходоносора, щоб він прийняв у володіння ці нові землі.
Хоча Нехо й зробив спробу відбити його, однак вона була жалюгідно невдалою. Біля Каркемішу, у тій землі, де він чотири роки перед тим хотів допомогти останньому асирійському цареві, йому при відомій переправі через Євфрат з Месопотамії до Північної Сирії завдано нищівної поразки (див. Єремії 46:2).
Поспішно, вкритий насмішками та зневагами пророка Єремії, Нехо відступив через Палестину назад. “Назвіте ім’я фараону, цареві єгипетському: Загибіль, пропустив він усталений час!… Розлягається голос його, як гадюче сичання, бо йдуть вони з військом, і прийдуть до нього з сокирами, мов дроворуби” (Єремії 46:17,22).
Після цієї ганебної втечі Юдея більше ніколи Нехо не бачила. “І більше вже не виходив єгипетський цар зо свого краю, бо вавилонський цар забрав усе від Єгипетського потоку аж до річки Ефрату, усе, що належало єгипетському цареві” (2 Царів 24:7). Однак халдейський наслідний принц не зміг повністю скористатися своєю перемогою біля Каркемішу. Оскільки до нього в часі битви дійшла звістка про смерть його батька, він мусив повернутися у Вавилон. Після того, як Навуходоносор[4] вступив на трон, наступні кілька років важливіші урядові справи тримали його у власній країні. Так Юдея поки що залишилася без нового поневолення, полишена сама на себе.
Про те, що достеменно відбувалося в Юдеї на зламі VI ст. до Р. Х. бракує тогочасних звісток. Біблія також не дає ясної картини, коли, наприклад, халдеї вперше з’явилися в краю, відколи вони вимагали данину. Нововавилонські царі, на відміну від їхніх попередників асирійців, не залишили багатих хронік. Збережені написи на будівлях лише натякають на історичні події.
[1] Це відбувалося в 609 р. до Р. Х.
[2] Тут під “сирійцями” маються на увазі юдеї.
[3] Тобто Меґідо.
[4] 605-562 рр. до Р. Х.