Живучи в ув’язненні в Римі, Павло познайомився (нам не відомо, за яких обставин) з Онисимом, рабом, що втік від свого пана. На щастя, цим паном був Филимон, християнин із Колосів, близький приятель Павла. Цей раб утік, спершу обікравши свого господаря, і прибув до Риму – цього величезного міста, в якому він міг легко перебувати, не привертаючи до себе уваги.
Хай які були обставини, що звели Павла з Онисимом, вони, безсумнівно, були керовані Божим провидінням, бо привели до навернення цього втікача, а водночас поставили крапку на його бродячому житті, безперестанних підозрах і страхові, що хтось викриє його, його арештують і повернуть панові, де він буде належно покараний.
Сам Павло подбає про те, щоб відіслати Онисима, що став тепер його духовним сином, до свого приятеля Филимона, доручаючи йому в супровідному листі по-християнськи пробачити своєму рабові й прийняти його як брата в Христі.
Ця записка, що збереглася в каноні серед стількох важливих, величавих і складних писань, насичена унікальною свіжістю почуттів; вона виявляє нам Павла надзвичайно чуйним і людяним, переповненим любов’ю Христа, перед якою не існує більше ні рабів, ні вільних, як і не існує ні євреїв, ні поган (пор. Гал. 3:28; Кол. 3:11).
Дехто може здивуватися, що Павло, з його настільки далекоглядним і гострим розумом та з його перейняттям про християнську гідність і свободу людської особи, не виступив зі священним гнівом проти рабства.
Натомість складається враження, що він приймає його як звичайне явище в людському суспільстві. Це бачимо як у посланнях до Колосян і до Ефесян, де він з однаковою природністю дає настанови панам і рабам, так і в цій записці до Филимона, що являє собою супровідний лист раба, якого він сам відсилає до свого пана за побутуючим у тодішньому римському світі звичаєм.
Щоб зрозуміти позицію Павла та всієї первісної Церкви стосовно рабства, необхідно пам’ятати про деякі речі:
а) Рабство в часах Павла було невіддільною складовою частиною тодішнього соціяльного устрою. У римській імперії жили мільйони рабів. Багато з них перебували на державній службі, у громадській адміністрації, інші ж належали приватним громадянам.
Треба також зауважити, що, як правило, їхні умови не були такі, як їх сьогодні спонтанно уявляємо, коли, чуючи слово «рабство», відразу згадуємо торгівлю рабами на плантаціях в Америці. Безпосередній виступ проти рабства був би передусім відразу втоплений тодішньою державою і суспільством у крові, як це й не раз траплялося, і нічого не змінив би, а якщо б навіть і був успішним, то викликав би величезні соціяльні заворушення, насилля і хаос, і християнську науку сприйняли б як революційну теорію, що ставила собі за мету перевернути все суспільство.
б) Християнство справді мало на меті перевернути суспільство – але набагато глибше, ніж це могла б зробити соціяльна революція. Воно намагалося змінити не устрій цього суспільства, а людину як особу, її сумління. Воно об’явило їй Бога як Отця, а ближнього – як брата та дало їй надію на вічне спасіння.
Християнство принесло людині істину і любов. Воно намагалося перетворити її внутрішньо, даючи пізнати її права й обов’язки як Божої дитини, що призначена для вічного блаженства. На практиці воно спонукувало пана і раба молитися разом до Бога, звертаючися до Нього єдиним іменем «Отець», і сідати пліч-о-пліч за одним столом спільної трапези та ламання хліба; воно дало всім зрозуміти, що ми є «Господніми визволенцями» – рабами, що отримали звільнення від тиранії гріха завдяки Божій любові (1 Кор. 7:22-23).
Ісус Христос є «Господом» панів і рабів; перед Ним усі соціяльні різниці не мають ваги для оцінки життя людини (Еф. 6:9; Кол. 4:1).
Внаслідок цієї внутрішньої революції, що поступово й мирно перевернула римське суспільство, настали також зміни і в його зовнішньому устрої: взаємні відносини, християнізувавшись, стали гуманніші, і навіть саме рабство зникло.
Церква як така не має завдання нормувати суспільний устрій; вона впливає на душі і на сумління своїх дітей, щоб вони по-людськи і по-християнськи будували справедливе суспільство.
* * *
Бажаємо завершити цю главу зауваженням, що таїнство глибокої єдности між Христом та Церквою, що є головною темою роздумів Павла в цих посланнях, ще не виявило всього свого багатства. Адже Церква відкриває його впродовж століть, живучи і працюючи з усе новим і новим завзяттям, із запалом нових ініціятив, із сяянням своїх святих, зі стійкістю своїх мучеників. Святі і мученики, навіть ті, що не були канонізовані, – свідки цієї таїнственної дійсности, цієї Божої сили, що діє і діятиме в Церкві, пристосовуючись до кожної епохи і до кожного народу, поки буде на землі хоч одна людина, яка потребуватиме пізнати тайну Божої любови і вічного спасіння.