Якщо щось не так, щось не узгоджується, якщо в деяких ситуаціях ваш мозок затинається, знайдіть у собі покору звернутися до стареньких – таких, як бабуся Жозефіна. Вони не надто обізнані з книжками (а якщо бути точнішим, вони взагалі з ними не обізнані). Проте такі люди знають дуже багато, оскільки багато моляться.
.. .А те, чого ви не розумієте, нехай вам пояснять невчені.
Бабуся Жозефіна і радіо
Коли вдома з’явилося радіо, бабуся Жозефіна цим зовсім не захоплювалася. Вона підозріливо зиркала на цю галасливу коробку. А в якийсь момент не стрималася: «Там всередині є диявол!» Через кілька днів дещо злосливо запитала: «Вони там не мають, до чого вчепитися?» А пізніше: «Чи вони ніколи не втомлюються?»
Хто його знає, як би вона прокоментувала телевізор. Правдоподібно, повернулася б до нас і поставила подібне запитання: «Ви ще не втомилися?»
Бабуся Жозефіна вірила в мене
Її мати назвала мене «чудовиськом». Бо я, неотесаний бахур, який ще, навіть не стоячи на ногах, робив їй, столітній жінці, різні капості, спритно використовуючи те, що вона була наполовину паралізована, і постійно шукав клопотів на свою бідну голову. Розповіді про мої «подвиги» швидко розповсюджувалися селом.
Бабуся Жозефіна намагалася заспокоїти мою прабабусю, звертаючи її увагу на те, що надія є навіть для такого «чудовиська», як я. Адже навіть я маю біля себе Ангела Хоронителя, треба тільки підійти до мене з потрібного боку. Проблема полягала в тому, що в мене не було «потрібного боку», або ж тільки вона одна знала, який то бік і де його шукати.
Вона ніколи не піддавалася. Після кожного мого «подвигу» вона промовляла ще одну молитву на вервичці, на 15 хвилин довше залишалася в церкві, щоб змобілізувати всіх святих, які займаються нагальними справами. Після кожного ляпаса, який я отримував від матері, бабуся зітхала, зі співчуттям дивилася на мене і бурмотіла: «До такого головне вміти підійти з потрібного боку». Проблема була в тому, що моя мати інтерпретувала цю пораду по-своєму і завжди знаходила потрібне місце, але для… чергових ляпасів.
Коли я вступив до семінарії, то в родині цю звістку сприйняли дуже скептично. Дехто навіть намагався передбачити події: «Обминаючи той факт, що з нашого села недовірків, Богу дякувати, ніколи не вийшов жоден священик, той лобур не затримається в семінарії більше тижня… яке там… такий запальний, як він… та його виженуть…»
А от бабуся Жозефіна була впевнена в тому, що в мене все вдасться. Вона незламно вірила у свої молитви, була впевнена в тому, що вервичка служить для того, щоб «освоювати і тримати на повідку отаке чудовисько».
Вона ризикнула і поставила на мою карту, яку всі вважали програшною. День, коли мене висвячували на священика, був перемогою її непохитної надії.
Старенькі, такі, як бабуся Жозефіна, мають «ексклюзивне бюро інформації». Вони дивляться «іншим» поглядом. А серцем прагнуть до мети.
А папа знав про те, що мій дід був соціялістом?
Під час відпустки я сідав на велосипед і їхав у Ривальбу[1]. Там тече річка По, а з валів можна було розігнатися вниз. Там довкола ростуть тополині ліси, а ще є поля, коні й кузини, завдяки яким я забував про свою долю одинака.
А найважливіше, що там був дідусь Домінік. Запальний соціяліст, який часом любив сказати на одне слово забагато. Коли на вулицю виходили фашистські дружинники, дідусь був змушений ховатися в печі, щоб йому не вливали до горла рицинової олії.
Дуже щедрий чоловік, трохи наївний. Він завжди давав мені уроки гідности.
У його власності був ліс (трохи більший від простирала), клин, втиснений поміж двома господарствами. З одного боку – принца, з іншого – маркізи. Під час сезонних повеней річка По бавилася, забираючи тонкі дідусеві тополі, залишаючи нерушеними всі інші. Це чимось нагадувало жарт або жорстокий прокльон. Однак дідусь Домінік ніколи не лихословив Вічному Отцю, ані навіть не мав претензій до річки, авторки цих збитків. Він зганяв свою злість на принцові та маркізі.
Одного дня дідусь сів у швидкий потяг до Турина, де працювали його брат і син. У купе він зайняв місце навпроти елегантної пані. Здогадуюся, що говорив про політику. Цілком можливо, що даму схвилювали ці запальні промови, бо вона вийшла з потяга, забувши там свою торбинку.
Дідусь Домінік відразу пішов мельдуватися до карабінерів. Торбинку відкрили. Всередині була значна сума грошей і документи, з яких було зрозуміло, що власницею торбинки була пані Ратті, сестра папи Пія XI.
Дідусь, не слухаючи жодних аргументів, заявив, що особисто віддасть знахідку. Коли йшлося про чужі гроші, дідусь довіряв лише собі.
Коли він знайшов пані Ратті, дама остовпіла. Пізніше поклала дідусеві до кишені тисячу лір «за знахідку» (таку суму йому вдавалося заробити хіба що впродовж року).
Через кілька днів, коли дідусь був на полі, хтось передав йому інформацію, що бурмістр хоче з ним зустрітися в магістраті. Бо там на дідуся чекає документ з багатьма печатками – урочиста похвала для «чесного і працьовитого землероба», який знайшов велику суму грошей у купе потяга… і так далі.
Коли дідусь розповідав про це, то похитував головою. Незадоволено. «Я охоче віддав би ту тисячу лір, якби був упевнений, що папа довідався про те, що цей вчинок зробив соціяліст» (проте він не мав нічого спільного з пропагандистами тієї ідеї, які прийшли пізніше…).
Я вже кілька місяців був у семінарії. Американці саме бомбардували залізничний міст на річці По. Дідусь Домінік прийшов до розмовниці.
– Якщо мій онук мусить стати священиком, а це не викликає в мене найменшого захоплення з огляду на мої політичні погляди, про які, цілком можливо, знає навіть сам папа… – сказав з деяким притиском, – то принаймні подбайте про те, щоб захистити його від американських бомб.
Потім посадив мене на раму велосипеда і сильно натиснув на педаль однією здоровою ногою. Мав мене «віддати» щойно тоді, коли переконається, що малу семінарію перенесли до села, оточеного пагорбами, яке не мало жодного стратегічного значення для військових дій.
Звістка про несподівану смерть дідуся (встиг вчасно сперти велосипед на водяну помпу, яка стояла на подвір’ї) прийшла разом з переказом, який я часто отримував від нього. На зворотному боці було написано: «Дай мені знати, чи ти отримав гроші. Твій дідусь».
Як я уже говорив, коли йшлося про доставку грошей, дідусь Домінік вірив лише своїм рукам. Про це знав навіть папа.
[1] Ривальба – муніципалітет в Італії, в регіоні П’ємонт, провінція Турин. – Прим. пер.