Шлюб дитини, тобто подія, яка остаточно переформує батьків у тестів-свекрів, ані для одних, ані для інших не є остаточною ціллю. Це допіру початок.
Пам’ятайте про це, якщо в ролі тестів-свекрів не хочете почуватися непотрібними батьками. Шлюб означає, що ваша дитина змінює дім, родину, життя. Якщо вона змінюється, то ви також повинні змінитися. Не варто вдавати, що все залишається так, як було раніше, і поводитися, ніби нічого не трапилося.
Вам не подобається, що необхідно змінитися з огляду на чиєсь рішення? То змініться з огляду на власне. Адже ви – не жертви якогось перверсійного та невідворотного процесу. Після шлюбу власних дітей ви й надалі залишатиметеся вільними людьми.
*
Ні, я не натякаю на те, що необхідно зректися батьківських функцій. Я пропоную ставитися до них серйозно і ретельно їх виконувати.
Можливо, поки що у вас склалося враження, що ви – вільні, бо ваша дитина належить вам. Багато батьків потрапляють у пастку цього смертельно небезпечного переконання, яке є причиною нескінченних конфліктів у родині та має болісні наслідки.
Для деяких осіб батьківство – це допомога дітям завжди і в усьому, а також приймання рішень замість них. Такі батьки послуговуються принципом, часом обґрунтованим, що діти не готові нічого робити самостійно. Навіть коли вони виростають, батьки не помічають цього і постійно живуть життям своїх дітей, вкладаючи в це чимало енергії та зусиль. Та в цьому випадку добрі наміри і зусилля не дають вимірних ефектів. Навпаки, часто результати бувають неприємними, навіть вражаючими. Чому?
Я не знаю, чому, і, правду кажучи, гадаю, що відповідь на це запитання до нічого не придасться. Коли ми зрозуміємо, що зробили помилку і збагнемо, хто за неї відповідальний (а багато батьків тратять час, щоб пояснити те, що ми зазвичай називаємо поразкою), то нам нічого не залишається. Ми можемо лише змиритися з тим, що сталося, а це нас вряд чи втішить. А тому спробуймо проаналізувати, як доходить до цієї поразки.
* *
У певні періоди життя діти не спроможні приймати рішення. У дитинстві їхній розум недостатньо розвинений, а здібності ще не сформовані. Коли їм сповнюється по -надцять років, вони все ще не вміють відповідно подбати про себе. У молодості вони не є фінансово незалежними.
Новонароджена дитина живе завдяки опіці батьків. Це обов’язкова точка відліку нас усіх. Та вона не рівнозначна з вироком, який прирікає нас на життя. Ми народжуємося залежні від інших, і наше завдання полягає в тому, щоб стати незалежними. У цьому процесі основну роль відіграє родина, бо саме там найбільше проявляється наша залежність від інших, та водночас родина має бути простором, де ми здобуваємо свободу.
Однак у батьків часто розвивається дивна хвороба зору: вони бачать у своїй дитині маленького дітвака, якого постійно треба носити на руках, який не може себе нічим забезпечити. Батьки хочуть дати своїй дитині все, що найкраще, і не бачать у ній людину, якою вона має стати; бачать лише те, що самі їй дають, подарунки, які дарують, одяг, який купують, свої повчання тощо.
Батьки повністю ангажуються в процес виховання дітей, та не завжди мають чіткі уявлення про те, яким чоловіком чи якою жінкою має стати їхня дитина.
Такі батьки сприймають себе за взірець. Замість того щоб приготувати дитину до самостійного життя у світі, вони прив’язуються до неї настільки сильно, що не вміють вчасно її відпустити. Не помічають і не розуміють відмінностей між собою та дитиною. Не помічають, що дитина живе їхнім життям, а не своїм.
На щастя, раніше чи пізніше діти бунтують проти такого шкідливого механізму і втікають із клітки. І тоді для батьків починається дуже важкий період, вони почуваються так, ніби в них вкрали частину їх самих. Вони почуваються покараними за те, що віддали все дітям, а взамін нічого не отримали. А коли діти, відповідаючи на їхні закиди (і хоча вони роблять це в невідповідній формі, та все ж мають рацію), кажуть, що не домагалися того, що отримали, батьки почуваються зрадженими і ображеними.
Цього конфлікту можна уникнути лише з допомогою одного-єдиного способу – звільнитися від дітей.
Звільнятися треба поступово, делікатно, вміло, остерігаючись реваншу та бажання помститися, у міру того, як міцніють крила молодого покоління, і вони все стрімкіше набирають висоту, у міру того, як вони вибирають власний життєвий шлях. Звільніться від того, що ви даєте своїм дітям, водночас послідовно зменшуючи кількість подарованих речей.
Замість того щоб постійно давати, давати і знову давати, почніть цінувати те, що ви отримуєте. Спочатку ви були необхідні своїм дітям, а тепер ви щось на кшталт факультативу. Замініть обов’язок на дар, бо дар – плід свободи, а не примусу.
Звільніться від дітей, оскільки це єдиний спосіб, щоб дати їм свободу. Це також єдиний спосіб, щоб вони трактували те, що отримують від вас не як обов’язкову дань, а як дар. Завдяки цьому самі навчаться давати.
Звільняйтеся від дітей поступово, і в момент їхнього шлюбу ви не знатимете, що таке синдром порожнього гнізда і розпач. Діти покидають ваш родинний дім, але не покидають ваше життя. Ви завжди прямуватимете їхніми слідами, навіть тоді, коли вони підуть новими стежками.
Часом діти одружуються, щоб звільнитися від батьків. Вони хочуть вилетіти з клітки, в якій ви їх тримаєте. Натомість якщо вони одружуються, почуваючись при цьому свобідними людьми, то можете сміливо ствердити, що ви досягли своєї мети. І цілком заслуговуєте на золоту медаль!
Ви звільнилися від дітей, і відразу стало зрозуміло, звідки вони прийшли і ким вони є (гостями, що ненадовго затрималися у вашому домі) і куди вони прямують. Гостинність та ніжність, з якими ви прийняли їх під свій дах, назавжди закарбувалися в їхніх особистостях. Родина, з якої вони вийшли, завжди на них впливатиме. Вона не буде лише спогадом, неминучим досвідом, а сповненням потреб та мрій. Якщо ви крок за кроком звільнялися від дітей, то тим самим полегшили їм перехід від необхідности в родині (тобто від залежности) до прагнення створити власну родину (тобто до свободи).
Сім’ї, які створять ваші діти, не належать вам, та вони в стократ віддадуть вам те, що ви свого часу вклали в них. Тим самим вони створюють вам неповторну нагоду реваншувати, змінюватися, пережити щось нове.
«Все це дуже гарно, – скажете ви, – але шлюб дітей – це щось зовсім інше і реальне».
І маєте рацію. Отож, перейдімо до конкретних справ і озброймося необхідними пристосуваннями, які допоможуть вам проковтнути пігулку, якою для більшості батьків є шлюб їхньої дитини.